— Певно, — пробурмотів до Самсона Рейневан, — і наш Шарлей там був. І своє витворяв.

— Мабуть, так, — зівнув велетень, пошкрябуючи нігтями шрам на голові. — Не думаю, що він би подався до Константинополя без нас.

У переддень святого Якова[297] абатиса викликала Рейневана до себе вдруге.

Цього разу вона читала “Книгу божественної втіхи” Майстра Екхарта[298], красиве й багате видання.

— Ти в костелі давно не був, — зауважила вона, дивлячись з-над окулярів. — Зазирнув би коли, постояв би навколішках перед вівтарем. Подумав би про те та се. Обдумав би те та се…

Ах, правда, — вона підвела голову, не дочекавшись відповіді. — Тобі бракує часу. Ви зайняті, ти і Ютта, дуже зайняті. Що ж, я вас розумію і не засуджую. Я не завжди була черницею. У молодості, соромно зізнатися, я також, бувало, активно віддавала честь Пріапові й Астарті. І не раз мені здавалося, що я ближча до Бога в обіймах мужчини, ніж у храмі. Я помилялася. Однак це не заважає мені розуміти тих, хто ще мусить почекати, щоби зрозуміти цю помилку.

— Ми дали тобі, - продовжила вона, помовчавши, — притулок та опіку. Що нами керувало не тільки милосердя, ти вже напевне збагнув. А також що наша симпатія до тебе викликана не тільки прихильністю і пристрастю, які почуває до тебе люба нам Ютта Апольдівна. Були й інші причини. Час про них порозмовляти.

— Твоє пильне око, — говорила далі абатиса, — неодмінно вже відкрило, що цей монастир дещо відрізняється від інших монастирів. І це, мусиш знати, аж ніяк не єдиний такий монастир. Не тільки ви, утраквісти, зауважуєте необхідність реформування Церкви, не тільки ви до реформування прагнете. І хоч іноді вам здається, що ви у своїх прагненнях крайні, це неправда. Є й такі, хто хоче значно глибших змін. Значно глибших.

— Тобі, гадаю, знайомі, - тягнула вона, — тези братів з ордену Франциска, які черпали з криниці великої й таємної мудрості, тієї самої, яку осягнув натхненний святою думкою та волею Йоахим Флорський? Нагадаю: на три Віки поділений наш світ і на три Заповіти. Вік і Заповіт Отця, який тривав від Адама до Христа, був законом суворої справедливості та насилля. Другий, Вік і Заповіт Сина, що почався зі Спасителем, був законом милості та мудрості. Третій Вік настав, коли великий святий з Ассізі розпочав свою працю, і є віком Духа Святого, Заповіт якого є законом любові та милосердя. І пануватиме Дух Святий до кінця світу.

— Сила Духа Святого, говорить натхненний Майстер Екхарт ^{50}, - абатиса поклала руку на розкриту книгу, — воістину пориває те, що найчистіше, найніжніше, найпіднесеніше, пориває іскру душі й підіймає її до самісіньких вершин у горінні та в любові. Це так, як відбувається з деревом: сила сонця бере те, що є в корені дерева найчистішим та найніжнішим, і підіймає аж до віття, на якому воно стає цвітом. Точнісінько так само іскра душі піднімається до світла, возноситься до свого прапочатку. І досягає абсолютної єдності з Богом. Тож бачиш, юначе, що настання Віку Духа робить непотрібним і зайвим посередництво Церкви та священиків, позаяк уся спільнота вірних охоплена безпосереднім світлом Духа, через Духа з Богом поєднується й ототожнюється. Без посередників. Посередники непотрібні. А надто — грішні та фальшиві посередники.

— Таки справді, - наважився він, кашлянувши. — Схожі в нас, здається мені, погляди та цілі. Достоту те саме говорили-бо Ян Гус та Ієронім, а до них Вікліф…

— Те саме, — перебила вона, — говорив і говорить Петер Хелчицький. То чого ж ви до його слів не дослухаєтеся? Коли він повчає, що на насильство не можна відповідати насильством? Що війна ніколи не закінчується перемогою, а плодить наступну війну, що нічого, крім ще однієї війни, війна принести не може? Петер Хелчицький знав і любив Гуса, але з ґвалтівниками і вбивцями йому було не по дорозі. Йому було не по дорозі з людьми, які звертають обличчя до Бога, стаючи на коліна на встеленому трупами побоїщі. Які творять хресне знамення руками, по лікті заляпаними в крові.

— На гори, — продовжила вона, перш ніж він встиг заперечити, — ви пішли у Великдень 1419 року. На Таборі, на Оребі, на Ба-ранеку, на Сіоні, на Оливній горі ви творили братерську спільноту Дітей Божих, напоєних Духом Святим і любов’ю до ближнього. Отоді ви були справжніми Божими воїнами, бо мали чисті душі та серця, бо палко несли слово Боже і проголошували Божу любов. Але це тривало п’ятнадцять тижнів, хлопче, якихось п’ятнадцять тижнів. Уже в день святого Абдона, тридцятого липня, ви скидали людей з вікон на списи, убивали по вулицях, по костелах і в їхніх домах, чинили насильство та різню. Замість любові до ближнього ви почали проголошувати апокаліпсис. І назва “Божі воїни” вам уже не підходить. Бо те, що ви чините, тішить радше диявола. Сходами з мертвих тіл не піднімаються до Царства Небесного. Ними спускаються до пекла.

— А проте, — вставив він, стримуючи обурення, яке закипало в ньому, — ти казала, що утраквізм тобі близький. Що ти помічаєш необхідність реформи Церкви, що усвідомлюєш необхідність далекосяжних змін. У той час, коли Хелчицький кричав: “П’ята заповідь: не убий!”, на Прагу йшли папські хрестові походи. Якби ми тоді послухалися Хелчицького, який наказував нам захищатися виключно вірою та молитвою, якби ми протиставили римським ордам тільки покірність і любов до ближнього, нас би вимордували. Чехія стекла би кров’ю, а мрії й надії розвіялися би як дим. Не було б ніяких змін, ніякої реформи. Був би Рим, у тріумфі ще більш нахабний, самовпевнений та грубий, ще більш загрузлий у брехні, з іще більшими суперечностями щодо Христового вчення. Було за що боротися, тож ми й боролися…

Абатиса усміхнулася, а Рейневан почервонів. Він не міг побороти враження, що її усмішка мала відтінок насмішки. Що абатиса знає, наскільки він смішний, коли говорить “ми” і “нас”, тоді як насправді вихід на гори на Великдень 1419 року він спостерігав збоку, приголомшений, зі страхом і без навіть найменшого розуміння. Що, шокований липневою дефенестрацією, він утік з розбурханої заколотом Праги, що чкурнув з Чехії, смертельно нажаханий розвитком подій. Що навіть тепер він лише неофіт. І що поводиться як неофіт.

— У питанні змін і реформ, — продовжила все ще усміхнена клариска, — ми справді сходимося, ти і я. Однак нас різнить не тільки спосіб, а й діапазон і масштаб дій. Ви хочете змін у богослужінні й реформи кліру на ґрунті принципу “sola Scriptura”. Ми, а я ж тобі казала, що нас багато, хочемо змінити набагато, набагато більше. Подивися.

Прямо перед абатисою, як єдина декорація приміщення, висів образ — дошка, на якій була зображена біла голубка, що злітає з простертими крилами у смугу світла, яке падає згори. Клариска підняла долоню, сказала щось ледь чутним шепотом. Повітря раптом переситив запах рути й вербени, характерний для білої магії, яку називали арадійською.

Смуга світла на образі стала ще яснішою, намальована на дошці голубка махнула крилами, злетіла і зникла у світлі. На її місці на образі з’явилася жіноча постать. Висока, чорноволоса, з очима, мов зорі, вдягнена у взірчасту сукню, що переливається багатьма відтінками то білого, то міді, то пурпуру…

— Великий знак явився на небі, - абатиса стала тихим голосом коментувати дедалі виразніші деталі образу. — Жінка, вбрана у

сонце, і місяць під її ногами, а на її голові — вінець із дванадцяти зірок. Рече пророк, коли говорить про Духа: як матір потішає, так я вас потішати буду. Ось Мати, Ecce Femina! Ecce Columba qui tollit peccata mundi[299]. Ось Третя Церква. Істинна й у своїй істинності остаточна. Церква Духа Святого, законом якого є любов. Що триватиме до кінця світу. Ось, поглянь: Magna Mater, Pantea-Всебогиня. Regina-Цариця, Genetrix-Родителька, Creatrix-Творителька, Victrix-Тріумфаторка, Felix-Щаслива. Божественна Діва, Virgo Caelestis. Ось мати природи, повелителька всіх стихій, первісне породження віків. Найвища між божествами, володарка тіней померлих людей, та, що помахом руки керує променистим небосхилом, животворними подувами моря, похмурою тишею підземного царства. Весь світ її поважає як єдине божество у різних іпостасях, під різними назвами, у вигляді різних обрядів ^{51}. Descendet sicut pluvial in vellus[300]. Вона зійде, як дощ на покіс, як дощ рясний, що зрошує землю. За її днів заквітне справедливість і великий мир, поки місяць не згасне. І пануватиме від моря до моря, від Ріки аж до краю землі. І так буде аж до кінця світу, бо вона — Дух. Поклонися їй. Прийми і збагни її владу.