Треба було щось із цим робити.

Рейневан знав що. Або принаймні інстинктивно відчував.

— Ти запитувала мене взимку, — він перевернувся на бік. глянув їй в очі. — Запитувала, чи я готовий кинути все. Чи готовий, так, як стою, втекти, помандрувати з тобою на край світу. Відповідаю ствердно. Я кохаю тебе, Ютто, прагну з’єднатися з тобою, поки й життя. Світ, здається, робить усе, що може, щоб нам у цьому перешкодити. Тож кидаймо все й тікаймо. Хоч би й до Константинополя. Вона довго мовчала, замислено пестячи його.

— А твоя місія? — запитала вона нарешті, повільно вимовляючи і зважуючи слова. — Адже в тебе є місія. Є переконання. Є справді важливий і святий обов’язок. Ти хочеш змінити обличчя світу, вдосконалити його, зробити кращим. То як же це? Ти покинеш місію? Відмовишся від неї? Забудеш про Грааль?

“Небезпека, — подумав він. — Увага. Небезпека.”

— Місія, — продовжила вона ще повільніше. — Переконання. Покликання. Відданість. Ідеали. Царство Боже — і прагнення, щоб воно настало. Мрія про те, щоб воно настало. Боротьба за те, щоб воно настало. Хіба це такі речі, від яких можна відмовлятися, Рейнмаре?

— Ютто, — наважився він, піднімаючись на лікті. — Я не можу дивитися, як ти ризикуєш. Ходять чутки про те, що ви тут сповідуєте, багато хто знає, що відбувається в цьому монастирі, я сам довідався про це ще взимку, наприкінці минулого року. Тому це ніяка не таємниця. Доноси вже могли дійти до адресатів. Ви живете під великою загрозою. Майфреда да Піровано згоріла на вогнищі в Медіолані. Через п’ятнадцять років, у 1315 році, у Свидниці спалили півсотні бегінок…

“А адамітки в Чехії? — раптом подумав він. — А замучені та спалені пікартки? Справа, якій я себе присвятив, переслідує дисидентів не менш жорстоко, аніж Рим…”

— Кожен день, — він відігнав думку, — може бути днем твоєї загибелі, Ютто. Ти можеш загинути…

— Ти також можеш загинути, — перебила вона його. — На війні ти міг полягти. Ти теж ризикував.

— Так, але не заради…

— Примх, так? Ну ж бо, вимов це слово. Примхи. Жіночі примхи?

— Я зовсім не хотів…

— Хотів.

Вони мовчали. За вікном була серпнева ніч. І цвіркуни.

— Ютто.

— Я слухаю тебе, Рейнмаре.

— Давай виїдемо. Я кохаю тебе. Ми кохаємо одне одного. А любов… Знайдімо Царство Боже в собі. У собі самих.

— Я повинна тобі вірити? Що ти відмовишся…

— Повір.

— Ти пропонуєш мені багато, — сказала вона після тривалої паузи. — Я це ціную. І за це ще більше тебе кохаю. Але якщо ми зречемося ідеалів… Якщо ти відмовишся від своїх, а я — від своїх… Я не можу відігнати від себе думку, що це було б, як…

— Як що?

— Як endura. Без надії на consolamentum[302].

— Ти говориш, як катарка.

— Монсегюр триває, - шепнула вона, тримаючи вуста біля самого його вуха. — Грааля досі не знайдено.

Вона торкнулася його, торкнулася — і вразила ніжними, але пронизливими пестощами. Коли піднімалася на коліна, її очі горіли в пітьмі. Коли схилялася над ним, була повільно ніжна, немов хвиля, яка гладить пісок пляжу. Її подих був гарячий, гарячіший, ніж її губи. “Самсон мав рацію, — встиг подумати він, перш ніж насолода позбавила його здатності мислити. — Самсон мав рацію. Це місце — це моя Огігія. А вона — моя Каліпсо”.

— Монсегюр триває, - минуло декілька митей, перш ніж він почув її голосний шепіт. — І вистоїть. Не здасться і не буде захоплене ніколи.

Серпень 1428 року був жаркий, просто-таки нестерпна спека тривала аж до середини місяця, до дня Вознесення Марії, який у народі називають святом Матері Божої Трав’яної. Вересень також був дуже теплий. Погода почала трохи псуватися аж після Матвія. Двадцять третього вересня пройшли дощі.

А двадцять четвертого повернулися старі знайомі.

Перший сигнал про повернення старих знайомих передали — за посередництвом безвідмовного монастирського городника — плітки, спершу невиразні та не дуже докладні, але з часом дедалі конкретніші. Так, на ринку в Бжегу хтось розкидав листівки, які зображували цапоголового страхопуда в папській тіарі на рогатій голові. Через кілька днів подібні за стилем картинки з’явилися у Вйонзові і Стшеліні — на них була намальована свиня, вдягнена в митру, а щоб не залишалося жодних сумнівів, був підпис: “Conradus episcopus sum”[303].

Через кілька тижнів дійшли чутки про серйозніші справи. Невідомі винуватці — плітка розмножила їх аж до двадцяти — напали й закололи стилетами на вроцлавському гостинці пана Руперта фон Зейдліца, заступника шефа свидницької контррозвідки, який уславився жорстокими переслідуваннями людей, запідозрених у симпатіях до гуситів. Від удару ножа загинув у Гродкуві ратушний писар, який вихвалявся тим, що доніс більш ніж на сотню людей. У Собутці стріла з арбалета дістала — на амвоні — пробоща костелу Святої Анни, особливо заповзятого на занадто вільнодумних парафіян.

У п’ятницю після Матвія, двадцять четвертого вересня, — ще перш ніж до монастиря дійшла чутка про солтиса, заколотого стилетами у зовсім близенько розташованому Пшеворні, - у Білому Костелі з’явилися Бісклавре і Жехорс. За ворота їх, зрозуміло, не впустили, вони чекали на Рейневана у грангії біля монастиря. Біля криниці. Жехорс заполіскував у ночвах кров із рукавів куртки. Білувальник, не криючись, мив липку від крові наваху.

— Кінець твоєму неробству, коханий брате Рейнемаре, — Жехорс витиснув випраний рукав. — Робота чекає.

— Така? — Рейневан показав на криваву піну, що стікала з ночов.

Бісклавре пирснув.

— Я теж тебе кохаю, — закепкував він. — Я також скучив і тішуся, що бачу тебе в доброму здоров’ї. Хоч нібито трохи схудлого. Це ти через піст так схуд? Через монастирські харчі? Чи через інтенсивні заняття любощами?

— Заховай, холера ясна, цього ножа.

— А що? Не подобається? Ображає твої почуття? Змінив тебе цей монастир, я бачу. Півроку тому, у Желязні під Клодзьком, ти на моїх очах голими руками затовк людину до смерті. Через особисту помсту, заради приватної відплати. А на нас, які борються за справу, ти смієш дивитися зверхньо? Смієш по-панськи вернути носа?

— Заховай ножа, я сказав. Чому ви приїхали?

— Здогадайся, — Жехорс склав руки на грудях. — А коли здогадаєшся, бери ноги в руки й ходи. Ми ж казали — є робота. Фогельзанг контратакує, а ти все ще Фогельзанг, тебе ніхто з Фогельзангу не виключив і від обов’язків не звільнив. Прокоп і Неплах видали накази. Вони стосуються також і тебе. Ти знаєш, що загрожує за невиконання?

— Я теж вас кохаю, — Рейневан і оком не змигнув. — І я всираюся з радості, що вас бачу Але збавте трохи тон, хлопці. Щодо наказів ви лише посланці, не більше. Накази тут віддаю я. Тож ось, я вам наказую: кажіть, що маєте переказати, причому швидко й докладно. Це наказ. Ви знаєте, що загрожує за невиконання.

— Хіба я не казав? — засміявся Бісклавре. — Хіба я не казав, щоби так його не підколювати?

— Виріс, — з усмішкою визнав Жехорс. — Викапаний брат. Достоту як Петерлін. А може, вже й переріс Петерліна.

— Знають про це, — Бісклавре, нарешті сховавши наваху, гротескно, по-мавпячому, поклонився. — Знають про це брати Прокоп Голий і Богухвал Неплах, званий Флютиком. Знають, який-то ревний з Петерлінового брата утраквіст і який палкий поборник справи Чаші. Тож просять згадані брати негідними устами нашими брата Рейневана ще раз довести свою вірність Чаші. Покірно просять брати…

— Заткнися, французе. Говори ти, Жехорсе. Коротко й по-людськи.