Переговорам дещо заважав розгардіяш, який панував навколо, і надзвичайно веселий настрій відвідувачів, що переповнювали корчму. Свидничани явно мали якийсь привід святкувати. І не тільки Рейневана цікавило який.
— Кажуть, вас побили? — раптом перервав переговори Якубовський, рухом голови показуючи на радісних городян. — У Лужиці? Під якимось Крацау чи якось так? Кажуть, вам там дали прочухана панове Поленц і Колдіц, здоровенного, кажуть, вам дали прочухана. Га? Та говори ж, Горне, мені цікаво знати подробиці.
— Зараз не час про це розмовляти.
Цієї миті повернувся Бісклавре, Порай тут же здогадався, із чим саме. І вперся, що от саме час. Не було виходу.
— Сирітки Краловця, — стримано почав Білувальник, — мали в облозі в Чехії якусь фортецю, мій інформатор забув, яку й де. У них закінчувався провіант, кінця облозі не було видно, тож вони вирішили піти кількома гуфами на плюндрування. На Лужицю. Шостого листопада пустили з димом Фридланд, у наступні дні спустошили місцевості поблизу Згожельця, Любія й Житави. Навантажили вози здобиччю, зігнали худобу й вирушили у зворотний путь. Трактом через Градек над Нисою. І тут…
- Їх наздогнали, так?
— Наздогнали, — неохоче визнав Бісклавре. — Краловець був надто самовпевнений… Він не сприйняв серйозно німців, недооцінив їх. А тим часом Шість Міст мобілізували сильний озброєний контингент під командуванням Лотара Герсдорфа та Ульріха Біберштайна. З Нижньої Лужиці швидким походом прибув з підмогою ландвійт Ганс фон Поленц, зі Свидниці підійшов Альбрехт фон Колдіц. Швидко приєдналися князі, Ян Жаганський і його брат Генріх Старший на Глогові, а до повного комплекту привів свою дружину Гоче Шафф із замку Гриф. Вони кинулися за Кра-ловцем у погоню, у день святого Мартіна на світанку несподівано вдарили по похідній колоні Сиріток. Милю за Градеком. Під Крацау.
- І побили їх.
— Побили як побили, — Бісклавре мав вираз людини, яка не може виплюнути і змушена проковтнути. — Краловець відступив… Він втратив… Втратив кілька…
— Кілька сотень людей, — докінчив поляк. — Вози. І всю здобич.
— Але німецьких трупів, — буркнув Білувальник, — теж під Крацау чимало залишилося на полі. З Лотаром Герсдорфом на чолі.
— Та проте, — пробурчав Якубовський, — Крацау показало, що ви не є непереможними.
— Тільки Бог є непереможним.
- І ті, хто у Бога в ласці, - криво усміхнувся поляк. — Невже ви, гусити, вже з цієї ласки випали?
— Божі присуди, — Горн подивився йому в очі, - незбагненні, милостивий пане Якубовський. Їх ані не збагнути, ані не передбачити. Інша річ — люди, вони передбачувані. Але досить гаяти час на дебати. Повернімося до наших ґешефтів. Це зараз важливо.
Інших важливих справ Урбан Горн мав чимало. А підвищений до рангу асистента Рейневан мав дедалі менше шансів швидко повернутися до Ютти.
У Сбидниці бони не затрималися надовго, під’їхали до Ниси, попередньо попрощавшись із Бісклавре.
— Побачимося, — Білувальник на прощання зазирнув Рейневанові глибоко в очі. — Побачимося, коли настане час. Щоби ти про це не забув, я з’явлюся. З’явлюся в твоєму затишному монастирочку і нагадаю про обов’язки.
Це прозвучало трохи як погроза, але Рейневан не перейнявся. Він не мав часу. Горн квапив.
Вони поїхали на Опольщину — район, який Горн вважав відносно безпечним. В опольському та немодлінському князівствах дедалі більший вплив і значення мав спадкоємець цих земель, молодий князь Болько Волошек. Антипатія Болька до єпископа та його відраза до кліру й Інквізиції були широко відомі. На Опольщині не було згоди на переслідування. Єпископ та інквізитор погрожували молодому князеві відлученням від церкви, але Волошек на це чхав.
Горн і Рейневан не мали постійної бази; безперервно переміщаючись, вони оперували між Ключборком, Ополем, Стшельцями і Глівіцами, контактуючи з людьми, які прибували з Польщі: з Олькуша, з Хенцін, з Тшебіні, з Велюня, з Паб’яниць, навіть з Кракова. Справ, які належало вирішити, і ділових трансакцій, які належало владнати, було чимало. Рейневана, який під час трансакцій, хоч і був присутній, але головним чином мовчав, дивували торгові таланти Урбана Горна. Його дивувала також міра складності справ, що їх він досі вважав банально простими.
Куля, як виявлялося, була кулі аж ніяк не рівна. Пищалі, якими користувалися гусити, переважно стріляли кулями калібру одного пальця. Палець і одне ячмінне зерно — це був типовий калібр цівок рушниць і легших гаківниць, цівки важчих гаківниць мали калібр, що дорівнював двом пальцям. Цівки тарасниць були уніфіковані до куль калібром два пальці та одне зерно {53}. Урбанові Горну довелося домовитися з представниками польських кузень про постачання всіх цих різновидів куль у відповідних кількостях.
Так само і стрілецький порох, як виявилося, не був рівний порохові, він давно вже перестав бути тим, чим був за часів Бертольда Шварца. Пропорції селітри, сірки та деревного вугілля належало старанно відмірювати: ручна зброя вимагала пороху з більшим вмістом селітри, а для гуфниць, тарасниць і бомбард потрібен був порох з більшим вмістом сірки. Якщо суміш була невідповідною, порох годився тільки для феєрверків, та й то не дуже. Порох також мав бути старанно гранульованим: якщо він таким не був, то розкладався під час транспортування — важча селітра переміщалася наниз, на дно посудини, легше вугілля залишалося на поверхні. Стабільний і легкозаймистий гранулят отримували шляхом зрошування меленого пороху людською сечею, причому найкращі результати давала сеча людей, які багато й часто пили. Тож не дивно, що порох польського виробництва користувався на ринку заслужено доброю репутацією, а польські порохові млини — заслуженою славою.
— Мало не забув, — сказав Горн, коли вони поверталися після укладення чергової трансакції. — Шарлей казав тебе поздоровити. Просив передати, що в нього все добре. Він далі в Таборі, у польових військах. Гейтманом польових військ зараз є Якуб Кромешин з Бржезовиць, бо Ярослав з Буковини поліг у жовтні під час облоги Бехині. Шарлей був під час облоги, брав також участь у рейдах до Ракус і в нападі на Верхній Палатинат. У нього, я вже, здається, сказав, усе добре. Він здоровий і веселий. Часом аж понад міру.
— А Самсон Медок?
— Самсон у Чехії? Я не знав.
Наступного дня вони поїхали до Тошека, розмовляти з поляками про кулі, калібри, сірку та селітру. Рейневанові це вже почало злегка набридати. Він мріяв про повернення до монастиря, до Ютти. Мріяв, щоб сталося щось таке, завдяки чому він міг би повернутися. І вимріяв.
— Прощатимемося, — заявив спохмурнілий Горн, повернувшись із опольської колегіатської школи, до якої ходив часто, але завжди сам, без Рейневана. — Я повинен від’їхати. Я не сподівався… Визнаю, не сподівався, що це станеться так швидко. Сирітки Краловця перейшли шльонський кордон. Через Левінський перевал. Ідуть, наче буря, прямо на Клодзько. Може статися так, що ти вже не встигнеш пробратися в місто, перш ніж Краловець почне облогу. Але мусиш туди їхати. Зараз. На коня, друже.
— Бувай, Горне.
Було п’яте грудня 1428 року. Друга неділя адвенту.
Він поїхав на Бжег, краківським трактом, а по дорозі його наздоганяли новини. Сирітки Краловця вогнем і мечем спустошили Клодзьку улоговину. З димом пішла Бистшиця, у місті було влаштовано різанину. На саме Клодзько, як випливало з вістей, Краловець ще не вдарив, навіть близько не підійшов. Але Шльонськ, як у березні, почала охоплювати паніка. На дорогах стало тісно від біженців.
