— Ти обманював себе надією, — процідив Стінолаз, — що я про тебе забуду? Чи що я тебе не знайду? Я попереджав, що в мене очі та вуха всюди.

Він замахнувся і вдарив Рейневана знову, просто по щоці, яка вже почала спухати. Повіка, яка розболілася ще після попереднього удару, почала сльозитися. Потекло і з-під другої. І з носа.

Стінолаз нахилився до нього. Дуже близько.

— Мені здавалося, — просичав він, — що ти все ще присвячуєш мені не всю увагу. А я вимагаю всієї. Напруж кебету. І слухай пропозицію. Ти вляпався. Живим ти з цього не вийдеш. Але я можу тебе витягнути. Можу врятувати твою шкуру. Якщо ти мені пообіцяєш, що приведеш мене до… Ти знаєш, до кого. До того астрала, який маскується під великого придурка. Збережеш життя, якщо приведеш мене до нього…

— Гей! Мосьпане Грелленорте!

З висоти сідла на них дивився лицар у повному пластинчатому обладунку. На коні, покритому попоною із блакитно-срібним шаховим узором. Рейневан знав його. Пам’ятав.

— Князь вимагає доставити цього перед його очі. Негайно.

— Ти вирішив? — встиг просичати Стінолаз. — Приведеш?

— Ні.

— Шкодуватимеш.

У монастирському дворі кишіли кінні, юрмилися піші. На відміну від строкатих і радше обірваних головорізів Стінолаза, стрільці та кнехти у дворі були вбрані порядно й одноманітно, в чорно-червоні барви. Серед кінних переважали панцирні, як зброєносці, так і гербові лицарі.

— Давайте його сюди! Давайте гусита!

Рейневан знав цей голос. Знав поставу, вродливе чоловіче обличчя, модно, по-лицарськи, поголену шию. Знав чорно-червоного орла.

Збройними у монастирському дворі командував Ян, князь на Зембицях. Власною княжою персоною, в обшитому горностаями плащі поверх міланських обладунків.

— Давайте його сюди, ближче, — він владно кивнув головою. — Пане маршале Боршніцу! Пане Грелленорте! Давайте його сюди. А цього валлона заберіть геть із очей моїх. Не терплю чаклунів!

Рейневана підвели ближче. Князь подивився на нього згори, з висоти лицарського сідла. Його очі були світлі, сіро-блакитні. Рейневан уже знав, кого йому нагадували очі та риси обличчя абатиси.

— Господь Бог неквапливий, зате справедливий, — проголосив Ян Зембицький носовим голосом і патетично. — Неквапливий, зате справедливий, так-так. Ти відступився від релігії хреста, Беляу, Юдо. Займався чорнокнижництвом. Був замислив замах на мене. За злочини буде кара, Беляу. За злочини буде кара.

Коли він закінчував цю фразу, то вже не дивився на Рейневана. Дивився в бік віридарію. Там стояли чотири черниці. Серед них — абатиса.

— У цьому монастирі, - гучно промовив Ян, підводячись у стременах, — переховували гуситів! Тут давали притулок шпигунам і зрадникам! Це не залишиться безкарним! Чуєш, жінко?

— Не ти мене каратимеш, — відповіла абатиса, дзвінким і зовсім не переляканим голосом. — Не ти! Порушуєш закон, князю Яне! Порушуєш закон! На терен монастиря ти не маєш доступу!

— Це мої землі, і тут моя влада. А цей монастир з милості моїх дідів тут стоїть!

— Монастир стоїть з Божої милості! І не підпорядковується ні твоїй владі, ні юрисдикції! Ти не маєш права сюди входити й перебувати тут — ні ти, ні твої солдати! Ні цей мерзотник, ні його головорізи!

— А він, — Ян Зембицький піднявся в стременах, показав на Рейневана, — мав право тут перебувати? Протягом усього літа? Чи ж можна, пані сестро, переховувати тут єретиків? Таких, як отой, що там лежить?

Рейневан подивився в напрямку, в якому показав князь. Там, де мур, що оточував віридарій, сходився з покритою сухими пагонами плюща стіною будинку інфірмерії, лежав Бісклавре. Рейневан упізнав його за пошитою недавно за міркою курткою з телячої шкіри, яку француз недавно собі справив і якою всім казав захоплюватися. Тільки за курткою і міг його впізнати. Труп був жахливо понівечений. Світловолосий miles gallicus, колишній Ecorcheur, Білувальник, видно, коли його оточили, тяжко бився. І живим узяти себе не дав.

— То як воно? — ущипливо запитав князь — Що, монастир має диспенсу на те, щоб давати притулок єретикам і злочинцям? Отож це не так! Тож замовчи, жінко, замовчи. Вияви послух. Пане Боршніцу! Накажи людям перешукати оті сараї! Там можуть переховуватися інші! Стінолаз ухопив зв’язаного Рейневана за комір, притягнув перед абатису, став дуже близько, лицем до лиця.

— Де, — заскрипів він, — його приятель? Велетень з пикою ідіота? Кажи, монашко.

— Не знаю, про що ти, — зовсім не злякано відповіла абатиси. — І про кого.

— Знаєш. І скажеш мені, що знаєш.

— Apage[312], диявольський вилупку.

В очах Стінолаза запалав пекельний вогонь, однак абатиса й цього разу не відвела погляду. Стінолаз нахилився до неї.

— Говори, бабо. Або я зроблю так, що ти гірко пошкодуєш. Ти і твої чернички.

— Гей, Грелленорте! — князь не зрушив коня, а тільки гордо випростався в сідлі. — Це що таке — ти дієш на власний розсуд? Тут я наказую! Я засуджую і встановлюю покарання. Не ти!

— Черниці переховують ще й інших єретиків, милостивий князю. Я впевнений. Переховують їх у клаузурі. Думають, що ми туди не зайдемо, й насміхаються з нас.

Ян Зембицький якийсь час мовчав, покусував губу.

— Тож обшукаймо і клаузуру, — нарешті байдужно вирішив він. — Пане Боршніцу!

— Ти не наважишся! — крикнула абатиса. — Це святотатство, Яне! Тебе за це відлучать від церкви!

— Відійди, сестро. Пане Боршніцу, до діла.

— Лицарі! — крикнула абатиса, піднімаючи руки й заступаючи збройним дорогу. — Солдати! Не слухайте безбожних наказів, не виконуйте волю апостата і святотатця! Якщо ви його послухаєтеся, прокляття ляже й на вас! І не буде для вас місця серед християн! Ніхто не подасть вам страви ані води! Солда…

На знак Стінолаза його найманці схопили абатису, один притиснув до її обличчя долоню у всіяній залізними бляшками рукавиці. З-під рукавиці потекла кров. Рейневан сіпнувся, видерся з рук приголомшених пахолків. Доскочив, незважаючи на зв’язані руки, копняком перекинув одного із зарізяк, плечем відіпхнув другого. Але зембицькі кнехти вже сиділи на ньому, повалили на землю. Товкли кулаками.

— Обшукати будинки, — наказав князь Ян. — Клаузуру також. А якщо знайдемо там мужчин… Якщо знайдемо там хоч одного переховуваного гусита, то, клянуся Богом, монастир дорого за це заплатить. І ти дорого заплатиш, моя пані сестро.

— Не називай мене сестрою! — прокричала, спльовуючи кров, абатиса, яка шарпалася в руках головорізів. — Ти мені не брат! Я зрікаюся тебе!

— Обшукати монастир! Ну ж бо, швидко! Пане Боршніцу! Пане Різіне! На що ви чекаєте? Я дав наказ!

Боршніц скривився, процідив крізь зуби лайку. Багато з-поміж зембицьких армігерів та кнехтів, спонукуваних наказом, мали досить невиразні міни. Багато хто обурено бурчав під носом. Сестра шафарка почала плакати. А небо раптом заступили хмари.

Князь Ян зиркнув угору. Ніби навіть із деяким побоюванням.

— От що, патере, — він відкашлянув, кивнув капеланові, який його супроводжував. — Іди з ними. Щоб обшук відбувався зі священиком і щоб релігійно, як треба. Щоби потім не балакали.

Невдовзі з обшукуваних приміщень долинуло двигтіння, гупання і тріск: ламали меблі. З клаузури розляглися крики, писки, плачі. А з вікон скрипторію і приватних приміщень абатиси почали вилітати пергаменти і книги. Стінолаз підняв кілька з них.

— Вікліф? — засміявся він, обертаючись до абатиси? — Йоахим Флорський? Вальдхаузер? Ось що тут читають? І ти, відьмо, наважуєшся нам погрожувати? За ці книжечки згниєш у єпископському карцері, цвіллю там поростеш. А відлучення, яким ти лякаєш, накладуть на весь твій єретицький монастир.

— Досить, досить, Грелленорте, — скреготливо відрізав Ян Зембицький. — Збав-но тон і залиш її в спокої! Щось ти тут занадто розпоряджаєшся. Пане Зайфферсдорфе, підженіть-но обшукувачів, щось воно надто затяглося. А ці книги й писання на купу! І спалити!

— Докази єресі?