Те, то в хаосі бою, дикому сум’ятті та темряві, яку мерехтливо освітлювали пожежі, Стінолаз зумів видивитися Рейневана. було чистим випадком. Усмішкою фортуни. Якби не ця усмішка, нічого не дали би Стінолазові ні магія, ні гашш’иш.

Помітивши Рейневана, Стінолаз модульовано закричав. Чорні Вершники, як один, розвернули коней. Хриплячи з-за заборол. помчали у вказаному напрямку. У шаленому галопі вони рубали та сікли тих, хто опинявся у них на шляху, розштовхували, перекидали, затоптували.

— Adsumus! Adsu-u-umu-u-us!

Рейневан помітив їх. І обмер.

Але на випадок та на усмішку фортуни мали шанс усі, ніхто не мав на них монополії. Особливо тієї ночі.

Коли вслід за кіннотою гуситська піхота вискочила з-за возів у погоню за сілезцями, декотрі з артилеристів покинули гармати і приєдналися до переслідувачів. Але не всі. Деякі так полюбили свою вогнепальну зброю, що навіть у погоню не рушали без неї. Гуфниці, лафети яких були на колесах, годилися для таких маневрів просто ідеально. І треба ж було статися так, що три артилерійські обслуги виштовхали і викотили свої гуфниці в поле просто на атакуючих Чорних Вершників. Побачивши, до чого воно йде, гармаші розвернули лафети. І приставили ґноти до запалів.

Град свинцевих сіканців, обрізків заліза й січених цвяхів значив для закованих у панцирі Вершників не більше, ніж горох, і, як горох, відбився від нагрудників. Однак кут піднесення цівок гуфниць був таким, що більшість сіканців дісталася коням. І зчинила серед них справжнісіньку бойню. Жоден з десяти коней не витримав залпу, жоден не встояв на ногах. Кілька Вершників були придушені, кількох коні убили, смикаючись, копитами. Інші підводилися з землі, з харчанням вставали, поводили навколо себе очманілим від гашш’ишу поглядом. Їм не дали охолонути.

З-за возів вагенбурга вибіг останній резерв Сиріток. Легкопоранені. Їздові возів. Ковалі та лимарі. Жінки. Підлітки. Озброєні тим, що випустили з рук убиті. Чорних Вершників відбили і повалили вила, партизани та гізарми, а повалених обсіли, як мурахи. Піднялися і впали ручиці, сокири, довбні, орчики і молоти, луплячи у вразливі місця: у заборола шоломів, у фартухи, у налокітники, у наколінники. У щілини обладунків вторглися леза ножів, гостряків і серпів. Харчання перетворилося на дике скрипіння, від якого волосся ставало дуба.

Чорні Вершники вмирали довго. І важко. Довго не хотіли розставатися з життям. Але гусити били, били, били й били. Скільки треба.

Стінолаз бачив усе це, і Рейневан бачив усе це. Рейневан бачив Стінолаза, Стінолаз бачив Рейневана. Вони дивилися один на одного через криваве поле бою поглядом, який затьмарювала ненависть. Аж раптом Рейневан скажено заревів, пришпорив коня й кинувся на Стівнолаза, вимахуючи мечем.

Стінолаз кинув трензелі, різким рухом підняв обидві руки, виконав ними в повітрі складний жест. Його моментально оточило сяйво, яке тріщало й сипало іскрами, навколо простягнутих долонь почала рости й набухати вогняна куля. Але Стінолаз не зумів навести чари. Не встиг. Рейневан галопував, а з боку поля битви на Стінолаза мчала група вершників, ще трохи — і вони б на нього напосілися. З боку ж возів гналася громада піхоти з Літомисла, озброєної ціпами та алебардами. Стінолаз прокричав заклинання, замахав руками, як крилами. На очах Рейневана та остовпілих Сиріток з кульбаки вороного огира зірвався, тріпочучи, великий птах. Зірвався, піднявся в повітря і з диким скрекотом полетів у небо. Полетів і зник.

— Чари! — гаркнув Матей Салава з Ліпи. — Папістські чари! Тьху!

Щоби зігнати злість, він гримнув вороного огира сокирою по голові. Огир упав на коліна, потім звалився набік, напружено випрямив ноги.

— Там! — заревів Салава, показуючи. — Там вони, псявіри! Туди втікають! На них, браття! Бити! За Крацау!

— За Крацау! Бити! Нікого не щадити!

Вирвавшись із сум’яття битви, Ян Зембицький панічно втікав, витискаючи в галопі з коня залишки сил.

Він прямував на північ, у бік Шведельдорфа, який уже догорав. Він не знав докладно, куди прямує, зрештою, йому було однаково. Очамрілий від страху, він тікав туди само, куди й решта. Аби чимдалі від побоїща.

Він наздогнав кількох лицарів на білих від мила конях, які ледве переставляли ноги.

— Різіне? Боршніце? Курцбаху?

— Милостивий князю!

— Гайда, швидше! Тікаймо!

— Туди… — важко видихнув Гинче Боршніц, показуючи напрям. — За річку…

— Гайда!

Ідея з річкою виявилася дурною. Найгіршою, яка тільки могла бути. Мало того, що на тлі палаючих халуп Шведельдорфа їх було видно як на долоні, то ще й береги потоку виявилися болітцем, яке ніколи не замерзало. Коли підкови розкришили тонесеньку кірку криги на поверхні, важкі лицарські коні провалилися й загрузли. Деякі — по черево.

Перш ніж до них устиг повністю дійти трагізм ситуації, їх наздогнали переслідувачі. Навколо закишіло кінними в саладах і капалінах. Різін завив, поколотий списами. Курцбах заридав, зіщулився в сідлі, дістав булавою по голові, впав під коня. Боршніц заревів, став сікти навколо себе мечем, інші вчинили за його прикладом. Ян Зембицький загубив свій меч під час втечі, побачивши, як його оточують гусити, схопив підвішену біля сідла сокиру, замахнувся нею, викрикуючи блюзнірства, та в паніці махнув настільки незграбно, що криве топорище вислизнуло з його пальців, а сокира полетіла к бісовій мамі. Гусити обсіли його з усіх боків. Він дістав по спині, потім по голові, під шоломом оглушливо загуділо, він зсунувся із сідла, впав. Спробував підвестися, дістав ще раз, у бік, обух прогнув лати, прогнуті лати зламали ребра, князь закашлявся, йому забило дух. Він дістав по спині ще раз, упав навзнак, побачив, як на покришений навколо лід струменями бризкає кров. Почув, як поруч тонко виє під ударами мечів Курцбах. Як кричить Боршніц, якого вже добивають. І сам також почав кричати.

— Пардону! Пардо-о-ону-у-у! — завив він, зриваючи з голови армет. — Я князь…

— Hodie mihi, cras tibi.

Князь затрясся. Він упізнав Рейневана.

Рейневан поставив ногу йому на груди. І підняв те, що тримав у руках. Князь побачив, що це. І йому стало недобре.

— Ні-і-і-і! — він завив, як пес. — Не роби цього! Я віддав накази! У Зембицях! Дівка загине! Якщо ти до мене торкнешся, дівка загине!

Рейневан високо підняв рогатину. І з розмаху, з усієї сили вгаратав її князеві в живіт. Спеціальне чотиригранне обкуте вістря пробило бляхи фартуха. Князь заревів від болю, спазматично під-кулив ноги, обіруч учепився за ратище. Рейневан ногою притиснув його до землі, висмикнув рогатину. Світ навколо став сліпучо ясним, білим, світлим.

— Ви-и-куп! — вив Ян. — Дам ви-и-и-икуп! Зо-о-оло-ото-о! Го-о-оспо-о-оди Ісу-у-усе! По-о-оща-аді-і-іть!

Рейневан сильно розмахнувся. Вістря рогатини з тріском встромилося в щілину між нагрудником і фартухом, ввійшло аж до гака. Ян Зембицький закричав, захлиснувся, кров з рота вихлюпувалася на підборіддя та обладунок.

— По-о-оща-а… По-о-о-ща-ахх… А-а-а-аххх…

Рейневан якусь хвилину морочився із наконечником, який заклинило, нарешті висмикнув його. Підняв рогатину і вдарив. Вістря пробило бляху. Князь Ян уже не міг кричати. Тільки зойкнув. І ригнув. Кров бризнула на півсажня вгору.

Рейневан вперся ногою в нагрудник, смикнув ратище, намагаючись витягнути застрягле вістря.

— Знаєш що, Беляво? — сказав Ян Колда, який стояв поруч. — Я думаю, що з нього вже досить.

Рейневан відпустив рогатину. Йому насилу вдалося подолати спазм пальців. Відступив на крок. Його трохи трясло. Він узяв себе в руки. Колда протяжно харкнув, сплюнув.

— З нього досить, — повторив він. — Цілком досить.

— Айно, мабуть, таки так, — кивнув Рейневан. — Мабуть, таки цілком.