— Я не приїхав сюди з перевіркою, — спокійно вставив залізноокий. — У мене в Шльонську своє завдання, яке я повинен виконати. Вас я відвідав з трьох причин. Primo, ви найкраще законспіровані, а мені трохи залежить на власній безпеці. Secundo, мені потрібна ваша допомога.

Магістр зітхнув, ковтнув слину, сміливіше підняв голову.

— А tertio?

— Вам потрібна допомога Прокопа. Ось вона.

Залізноокий розв’язав свою торбу, дістав з неї чималий вузлик, замотаний в овечу шкуру і перев’язаний ремінцем. Вузлик важко гупнув об стіл, повідомивши про свій вміст приглушеним брязкотом. Шпигун простягнув руку. Його кістлява, покрита старечими плямами рука нагадувала кігтисту лапу яструба-перепелятника.

— Саме цього, — сказав він, торкаючись згортка, — нам треба. Золота і переможного духу. Хай мені Прокоп дасть більше золота і ще зо дві перемоги на міру Тахова, і за рік Шльонськ буде його.

— Numquam tibi sanguinis huius ius erit aut magno feries impre… imperdita Tydeo pectora; vado equidem exsul… exultans… Ой! Ай!

— Ви згадували, — magister scholarum прикрив віконце, — що очікуєте моєї допомоги.

— Ось список речей, які мені знадобляться. Постарайтеся роздобути їх якнайшвидше.

— Гм-м. Буде зроблено.

— Мені також необхідно зустрітися з Урбаном Горном. Повідомте його. Нехай прибуде до Ополе.

— Горна немає в Шльонську. Йому довелося втікати. Хтось доніс, його замалим не схопили. У Мілічі він убив одного розбійника, важко поранив другого… Ха, неначе у лицарському романі… Зараз він, мабуть, у Великопольщі. Точно я не знаю. Як спеціальний агент, Горн мені не підпорядкований і не підзвітний.

— У такому разі Тибальд Раабе. Викличте його сюди.

- Із цим теж буде проблема. Тибальд сидить у льоху.

— Де? У кого?

— У замку Шварцвальдау. У пана Германа Цеттріца Молодшого.

— Дістаньте мені доброго коня.

Лицар Герман фон Цеттріц Молодший, володар замку Шварцвальдау, сидів, розвалившись у кріслі, що нагадувало трон. На стіні за його спиною висів дещо закіптюжений гобелен, на якому, судячи з усього, був зображений райський сад. Біля ніг лицаря лежали два надзвичайно брудні хорти. Поряд, за накритим столом, сиділа свита лицаря, ненабагато чистіша від хортів, яка складалася з п’яти озброєних бургманів ^{11} і двох дівчат, професію яких було не дуже важко відгадати.

Герман фон Цеттріц струсив крихти хліба з черева і родового герба, червлено-срібної голови тура, подивився згори вниз на ксьондза, який стояв перед ним у смиренній позі прохача.

— А так, — повторив він. — Саме так, попе. Як тебе звати? Я забув.

— Отець Апфельбаум, — ксьондз підняв очі. Вони мали, як констатував Цетрріц, колір заліза.

— А отже, — він випнув щелепу, — саме так! Саме так, попе Апфельбаум. Згаданий Тибальд Раабе сидить у моєму льоху. Я посадив негідника під замок. Бо він єретик.

— Справді?

— Виспівував проти попів, глумився над папою, над Святим Отцем. Малюночок такий потішний показував, ніби папа Мартін V у хлівці, за кабанчиками доглядає; папа — це той, що з тіарою на голові, третій зліва. Бу-уга-а-га-а-га-а-га-а-а!

Цеттріц аж розплакався від реготу, а разом з ним зареготали і його бургмани. Один із хортів загавкав і дістав копняка. Залізноокий прибулець вимушено всміхнувся.

— Але я його попереджав, — посерйознішав лицар, — щоб він мені підданих не бунтував. Співай, кажу йому, курватвоя, скільки хочеш пісень про Вікліфа й антихриста, називай скільки хочеш попів п’явками, бо вони й справді п’явки. Але не розказуй кметям, курва твоя, що перед Богом усі рівні і що незабаром усе буде спільне, в тому числі мої землі, мій бург, моя комора і моя скарбниця. І що данини платити на замок не треба взагалі, бо надійде справедливий божий лад і скасує та ліквідує всі данини та повинності. Я попереджав його, застерігав. Він не послухався, тож я й засадив його до льоху. Я ще не вирішив, що з ними зроблю. Може, накажу повісити. Може, тільки висікти. Може, поставлю під прангер[116] на ринку в Ландесгуті. Може, видам у руки вроцлавського єпископа. Мені конче треба залагодити відносини з єпископатом, бо останнім часом вони чогось трішечки зіпсувалися, бу-уга-а-га-а-га!

Залізнооокий ксьондз знав, звичайно ж, про що йдеться. Він знав про напад на монастир цистерціанців у Кшешові, вчинений Цеттріцом улітку минулого року. З реготу збройних за столом він дійшов висновку, що вони теж брали участь у грабежі. Можливо, він занадто уважно приглядався, можливо, щось було в його обличчі, бо володар Шварцвальдау раптом випростався і гупнув кулаком у поручень крісла.

— Кшешовський абат спалив мені трьох робітників! — заревів так, що не посоромився б навіть тур із герба. — Проти моєї волі вчинив! Посварився зі мною, курва його, хоч я його попереджав, що це йому так не обійдеться! Без пояснення звинуватив трьох робітників у сприянні гуситам, послав на вогнище! А все для того, щоби до мене зневагу виявити! Думав, що я не наважуся, що в мене сил нема, щоб на монастир вдарити! То я йому й показав, де раки зимують!

— Показ, — ксьондз знову підняв очі, - відбувся, наскільки я пам’ятаю, за допомогою і за участю трутновських Сиріток під проводом Яна Баштіна з Поростле.

Лицар нахилився, просвердлив його поглядом.

— Та хто ж ти, попе?

— Не здогадуєтеся?

— Здогадуюся, це правда, — сплюнув Цеттріц. — Правда й те, що абата я навчив добрих звичаїв з вашою неоціненною гуситською допомогою. Але чи це робить мене гуситом? Я причастя приймаю в католицький спосіб, вірю в чистилище, а в потребі закликаю святих. Я не маю з вами нічого спільного.

— За винятком здобичі, награбованої в Кшешові, поділеної пів на пів із Баштіном. Коні, корови, свині, готівка золотом і сріблом, вино, літургійний посуд… Сподіваєтеся, пане, що єпископ Конрад відпустить вам ці гріхи взамін за звичайного собі голіарда?

— Надто відважно, — Цеттріц примружив очі, - ти тут поводишся. Гляди! Бо ще й тебе додам до рахунку. Ой і зрадів би тобі єпископ, зрадів би… Та я бачу, що ти пройда, а не якийсь собі тюхтій. Але ні голосу, ні очей не піднімай. Перед лицарем стоїш! Перед паном!

— Я знаю. І пропоную лицарський спосіб полагодити справу. Гідний викуп за зброєносця — десять кіп грошей. Голіард не є вищим, ніж зброєносець. Заплачу за нього.

Цеттріц подивився на бургманів, а ті, наче за командою, по-вовчому вишкірили зуби.

— Ти привіз сюди срібло? Воно в тебе у в’юках, так? А кінь у стайні? У моїй стайні? В моєму замку?

— Саме так, — у залізноокого не здригнулася повіка. — У вашій стайні, у вашому замку. Але ви не дали мені закінчити. Я дам вам за голіарда Тибальда ще щось.

- І що ж це таке, мені цікаво?

— Гарантію. Коли Божі воїни прийдуть у Шльонськ, а це станеться швидко, коли палитимуть тут усе до голої землі, нічого поганого не станеться ні вашій стайні, ні вашому замку, ні майну ваших підданих. Ми з принципу не палимо маєтки прихильних до нас людей. А тим більше — союзників.

Тривалий час було тихо. Так тихо, що було чути, як чухаються блошливі хорти.

— Усі геть! — раптом заревів на свою свиту лицар. — Raus![117] Гетьте! Усі! Зараз же!

— Стосовно союзу і дружби, — озвався, коли вони лишилися самі, Герман Цеттріц Молодший, пан на Шварцвальдау. — Стосовно майбутньої співпраці… Майбутньої спільної боротьби і братства по зброї… І поділу здобичі, природно… Чи можемо ми, брате чеху, обговорити деталі?

Відразу ж за брамою вони пришпорили коней, погнали галопом. Небо на заході темніло, навіть чорніло. Вихор завивав і свистів у кронах ялиць, зривав сухе листя з дубів і грабів.