— Що ви б воліли?

— Порозмовляти про це з кимось іншим. Позаяк…

— Щось ти крутиш, патер. Кажи — або гуляй звідси! Мені до корчми спішно, друзі чекають. Ти знаєш, що таке друзі? Дружина? Ну! То кажи швидко, в чому річ!

— А ви відповісте, якщо я запитаю?

— А то вже, — закопилив губу Фричко фон Ностіц, — побачимо. Бо надто часто ви, попи, пхаєте свого носа куди не треба. Надто часто. Замість того, щоби займатися своїми справами. І молитовником. Молитися Богу і допомагати бідним, як наказує статут.

— Я так і знав, — спокійно відповів ксьондз, піднімаючи очі, які, як виявилося, були кольору заліза. — Я передбачав, що ви так відповісте. Тому я хотів вас попросити всього лише бути посередником. Порозмовляти-бо я хотів із вашим другом, тим італійцем… Його мені особливо рекомендували. Як наймудрішого і найдосвідченішого з-поміж вас.

Фричко вибухнув сміхом, таким голосним, що аж коні почали хропти і тупати.

— Оце тобі маєш! Покепкували з тебе, патер, на посміховисько виставили. Вітелоццо Гаетані — найдосвідченіший? У чому? Хіба що у випивці. Наймудріший? Це п’ємонтський бевзь, справжнісінький телепень, бовдур невчений. Усе, що він міг би тобі сказати, це його постійні cazzo, fanculo, puttana і porcamadonna[123]. Більше слів він не знає! Хочеш дізнатися правду? То питай розумних. Мене, щоб далеко не шукати.

— Якщо на те ваша воля, — ксьондз примружив очі, - то запитаю. Як і за яких обставин загинув пан Гануш Трост, купець, убитий два роки тому поблизу Срібної гори?

— Ха, — фиркнув Фричко. — Я чекав на щось подібне. Але вже пообіцяв, тому скажу.

Він сів на стаєнній лавці, показав ксьондзові на другу.

— У місяці вересні це було, якраз два роки тому, — почав він. — Ми виїхали з Кромоліна, раптом дивимося, хтось їде слідом. Зробили засідку, впіймали. І хто ж нам, дивимося, до рук потрапив? Не вгадаєш: Рейневан де Беляу. Отой чарівник і злочинець, ґвалтівник панн. Ти чув про Рейневана де Беляу, ґвалтівника панн?

— Що має спільного ґвалтівник панн зі смертю Троста?

— Зараз розповім. Ох і здивую я тебе, патер. Здивую…

— Брат Кантор? Анджей Кантор?

— Я, — диякон у костелі Воздвиження Святого Хреста аж підскочив, почувши голос за спиною. — Це я…

Чоловік, який стояв за ним, був одягнений у чорний плащ, розшитий квітками, сірий приталений дублет[124] і берет з пір’ям, вбрання за модою, прийнятою серед багатших купців і патриціїв. Але було в цьому чоловікові щось, що з купецтвом і міщанством ніяк не пов’язувалося. Диякон не знав, що саме. Може, дивна складка губ. Може, голос. Може, очі. Дивні. Кольору заліза.

— У мене тут для вас, — залізноокий видобув з-за пазухи капшук, — плата. За передачу до рук Святої Курії Рейнмара фон Беляу, яка відбулася, згідно з нашими книгами, тут, у місті Франкенштейн, quintadecima die mensis Septembris Anno Domini 1425[125]. Плата трохи запізніла, але, на жаль, так працює наша бухгалтерія.

Диякон і не думав запитувати, що це за “наші книги” і “наша бухгалтерія”. Він здогадувався. Взяв із рук чоловіка капшук. Набагато легший, ніж він сподівався. Але він не думав, що був сенс сваритися за відсотки.

— Я… — наважився він. — Я завжди… Свята Курія завжди на мене покластися може… Як тільки що підозріле побачу… Зразу ж доношу… Як стій до пріора лечу… От, не далі як у тамтой четвер, крутився по суконних рядах один такий…

— За згаданого Беляву, — перебив залізноокий, — ми особливо вдячні. Великий це був злочинець.

— Ну! — пожвавився Кантор. — Розбійник! Чарівник! Людей, кажуть, мордував. Труїв, розказують. На самого зембицького князя руку підняв. В Олесниці заміжніх жінок магією знаджував, знаджених ганьбив, а потім магією чинив так, щоби вони все забули. А доньку пана Яна Біберштайна взяв і викрав, а потім силою зґвалтував.

— Силою, — повторив, викривляючи губи, залізноокий. — А міг же, як чарівник, магією знадити, знаджену ганьбити туди-сюди, а потім магією зробити так, щоб вона про все забула. Якось тут, друже, логіки бракує, тобі не здається?

Диякон мовчав, розкривши рота. Він не дуже знав, що таке “логіка”. Але підозрював найгірше.

— А якщо ти такий пильний, як похваляєшся, — досить байдужо тягнув далі залізноокий, — то чи не допитувався хто-небудь про Беляу? Пізніше, після арешту? Це міг бути якийсь спільник, гусит, вальденс або катар.

— Ви… пи… тував один, — промимрив проти власної волі Кантор. Він боявся наступних запитань. Головним чином одного: чому він не доніс на того, хто випитував. А не доніс зі страху. З жаху, який у ньому викликав той, хто випитував. Чорноволосий, вбраний у чорне, з начебто пташиною фізіономією. І з поглядом диявола.

— Як він виглядав? — солодко запитав залізноокий. — Опиши. Якомога докладніше. Будь ласка.

У парафіяльному костелі — на втіху чоловікові з залізними очима — не було жодної живої душі. На порожню і просмерджену фіміамом пресвітерію дивилася з центральної дошки триптиху патронеса храму, свята Катерина Александрійська, оточена товстощокими ангеликами, які визирали з-за хмарин.

Залізноокий став на коліна перед вівтарем і ковчежцем, піднявся, швидкою ходою рушив і бік схованої у пітьмі бічного нефа сповідальні. Але перш ніж він устиг у ній всістися, з боку ризниці прозвучав голосний пчих і дещо тихіша лайка, а після лайки сповнене каяття: “Даруй, Господи”. Залізноокий теж вилаявся.

Але “Даруй, Господи” собі подарував. Потягнувся під плащ по капшук, бо скидалося на те, що без хабара не обійдеться.

Той, хто підійшов, виявився згорбленим ксьондзиком у закуйовдженій сутані, мабуть, сповідник, бо прямував він саме у бік сповідальні. Побачивши залізноокого ксьондза, став як укопаний і роззявив рота.

— Слава Ісусу Христу, — привітався залізноокий, вдягаючи на обличчя якомога люб’язнішу усмішку. — Вітаю, отче. У мене до вас…

Він обірвав.

— Брат… — обличчя сповідника раптом зм’якло, обвисло від здивування та недовірі. - брат Маркус! Це ти? Ти! Ти вцілів! Вижив! Очам не вірю!

- І правильно, — холодно відповів ксьондз з очима кольору заліза. — Бо ти помиляєшся, отче. Мене звати Кнойфель. Отець Ян Кнойфель.

— Я брат Каетан! Ти не впізнаєш мене?

— Ні.

— Але я тебе впізнаю, — старий сповідник склав руки. — Ми ж чотири роки провели в монастирі в Хрудимі… Щодня молилися в одному монастирі й приймали трапезу в одній трапезній. Щодня проходили один повз одного на кружганках. Аж до того жахливого дня, коли під монастир підійшли єретицькі орди…

— Ти плутаєш мене з кимось.

Сповідник якийсь час мовчав. Нарешті його обличчя проясніло, а усмішка деформувала губи.

— Розумію! — заявив він. — Інкогніто! Ти боїшся диявольських слуг, які мають довгі та мстиві руки. Даремно, брате, даремно! Не знаю, Божий мандрівче, які тебе вели дороги, але тепер ти серед своїх. Нас тут багато, нас тут ціла група, ціла communitas[126] бідних утікачів, вигнанців, вигнаних з вітчизни, вигнаних зі своїх пограбованих монастирів та осквернених храмів. Тут є брат Геліодор, який ледве врятувався з Хомутова, є абат Вецгаузен з Кладрубів, є втікачі зі Страгова, з Яромержа і Бржевнова… Володар цих земель, чоловік шляхетний і богобоязливий, сприяє нам. Він дозволяє нам вести тут школу, виголошувати проповіді про злочини єретиків… Він захищає й охороняє нас. Я знаю, через що ти пройшов, брате, розумію, що ти не хочеш розкривати себе. Якщо така твоя воля, я збережу таємницю. Слова не скажу. Захочеш іти далі, нікому не скажу, що я тебе бачив.

Залізноокий ксьондз якийсь час дивився на нього.