- І ще далі, - вставив з вовчою усмішкою Колюх. — На Лужиці! На Графенштейн, Фридланд, Житаву, Згожелець! Але що ж, самі не подолаємо. Сил бракує. А звідки підтримки чекати? З Праги? Прага, якщо зради не замишляє, то в перевороти і бунти бавиться. Від Табора? Табор узяв в облогу Колін. Чеський град. Так, ніби нема мадярських, ракуських, німецьких!

— Кажуть, — озвався Шарлей, — що Прокоп уже планує щось у цьому стилі. Що поглядає в бік Угорщини і Ракус.

— Дай Біг. Але тимчасом самі видите, самі-сте відчули, які в нас тутка сусіди.

— Про одного із сусідів, — сказав ніби знічев’я демерит, — ще взагалі не було мови. Чи він вам не дошкуляє? Я про пана Отто де Бергова на замку Троски. До якого від Міхаловіц якихось чотири милі. Як, цікаво, ви оцінюєте це сусідство?

— Як шпичак у сраці, - відповіла за гуситів бабця, пораючись біля веретена. — Саме так ви пана де Бергова оцінюєте, правда, панове розбійники? Як шпичак у сраці!

Довгий час панувала тиша, яка свідчила, що стара влучила дуже близько до центра мішені. Тишу порушив Ян Колюх Весце.

— Ми — Божі воїни, — сказав він, граючись ножем. — М: пам’ятаємо слова Господа, коли рече вустами Єремії-пророка: “І спіткнеться пиха й упаде, і не буде того, хто підніс би її. І огонь по містах його Я запалю, і він пожере всі довкілля його…”[154]

- “Відплатіте йому, — додав так само обізнаний з біблійними цитатами Чапек, — згідно з чином його. Як зробив він, зробіть так йому”[155].

— Амінь.

— Має Бергов у гербі крилату рибу, — додав Щепан Тлах, зловісно і конкретно. — Ні рибу, ні птаха. Настане день, коли ту рибку буде обшкрябано. А пташку обскубано.

- І на це амінь, — Войта Єлінек піднявся. — Сон мене, браття, розморює.

- І мене, — Ян Колюх також піднявся, Бразда з Клінштейна і Щепан Тлах узяли з нього приклад.

— Айно, тяжкий був день… Ідеш, брате Чапеку?

— Ще посиджу. З нашими гістьми.

Вогонь тріщав. Навколо вежі пугикали сови. Тихо туркотіла прядка бабці.

— Ми самі, - порушив довге мовчання Ян Чапек із Сан. — Говоріть.

Вони сказали.

— Чарівника, — повторив з недовірою гейтман Сиріток. — Ви шукаєте якогось чарівника? Ви? Поважні люди?

— Ні про якого Рупілія Сілезця я не чув ніколи в житті, - заявив він, коли поважні люди підтвердили свої наміри. — Але тут майже в кожному замку мають якогось ворожбита, алхіміка або мага. Тож цілком правдоподібно, що й пан де Бергов має якогось у Тросках як гостя чи в’язня. Проблема не в цьому…

— Проблема у вас, — бабця за прядкою мала, як з’ясувалося, ще непоганий слух. — Ах, якби-то у вас була паля, а не проблема!

— Не звертайте на неї уваги, — скривився Чапек. — Це річ, меблі. Пан Міхалець, коли драпав звідси від нас, залишив безліч речей. Меблі, реманент, шинки у коптильні, вина у погребі. Герб на стіні. І це бабисько. Ось у цьому якраз кутку. Я хотів її разом із тою її крутилкою потурити до челядної, то не далася, наробила ґвалту. А із замку ж не вижену, бо з голоду здохне. Нехай сидить, куделю пряде…

— Посиджу, посиджу, — фиркнула бабця. — Досиджу до часу, коли пан Міхалець повернеться. І вас голодранців, на чотири вітри звідси прожене.

— На чому я закінчив?

— На тому, — підказав Шарлей, — що проблема.

— Так, правда. Проблема в тому, що замок Троски, імовірне місце перебування вашого Рупілія, неможливо здобути. І неможливо дослідити. У замок Троски пробратися не можна.

— У нашому товаристві, - понизив голос Шарлей, — є той, хто знає, як це зробити.

— Ага, — здогадався Чапек. — Ті двоє, копнутий Таулер і той другий. Так ось, що я вам пораджу: не надто їм довіряйте. Особливо ж будьте обережними тоді, коли піде мова про підземний хід. Знайте, що всі таємні ходи і підземні коридори, які начебто сполучають замок Троски з різними місцями навколо нього, віддаленими навіть на чверть милі, - це легенди і вигадки. Нісенітниці. Якщо цей Таулер обіцяє, що введе вас у фортецю таємним підземним ходом, то або він сам шахрай і брехун, або некритично повірив у чиюсь брехню. І той, і другий варіант для вас небезпечний. Швендяючи довкола у пошуках “таємного ходу”, ви врешті-решт потрапите до лап німців або папістів.

— Ми, Сирітки, — вів далі він, — сидимо тут, на Під’єштедді від весни 1426 року. Якби були якісь таємні проходи, то ми би їі знайшли. Якби можна було пробратися в Троски, то ми би пробралися. Бо баба правду сказала: Троски і проклятий німець де Бергов для нас як шпичак у задниці. Ми днями й ночами кумекаємо, як би цього шпичака позбутися.

— Прохід, — зауважив Рейневан, — може бути магічним. Ви не вірите в магію?

— Вірю, не вірю, — надув губи Ян Чапек. — Магії не існує. А якби випадково існувала, то була би для простих смертних цілком незбагненною і недоступною. Простий чоловік, як-от я, не мав би від магії ніякого пожитку Значить, якщо щось є магічним, то це те саме, що його взагалі нема. Логічний висновок?

— Аж дух перехоплює, - усміхнувся Шарлей. — З такою логікою важко сперечатися. То ви, гейтмане, радили б нам облишити наміри? Повернутися додому.

— Саме це я би вам і радив. Додому І терпляче чекати. Де Бергов, подейкують, був серед заколотників, шостого вересня у Празі підтримав Гинека з Кольштейна. А тим, хто підтримував заколот, Прокоп Голий не подарує. Він уже бере в облогу Боржека з Мілетінка, скоро дійде черга і до решти. Того й гляди, де Бергову настане каюк, а Троски будуть наші. З усім, що у Тросках є. У тому числі з вашим чарівником.

— Мудра порада, — оцінив демерит, не відводячи від Рейневана погляду. — Чи не так, Рейнмаре?

— Ви назвали, — несподівано сказав Рейневан, — пана де Бергова “проклятим німцем”. А інших споконвіку німецьких родів у цих місцях нема, правда? Крім панів фон Дона у Фалькенбергу і Графенштейні?

— Айно, тільки ці два роди. — І що з того?

— Нічого. Наразі.

— Наразі, - Чапек піднявся, — я йду спати. На добраніч, браття.

- І тобі, брате, на добраніч.

Вогонь у каміні вже не потріскував, а тільки мерехтів, то спалахуючи, то пригасаючи. Прядка також більше не стукотіла. Бабця не пряла. Сиділа нерухомо.

- І таке-от цьому замкові випало, — раптом озвалася вона. — Архангелові Михаїлові присвячений, сто і п’ятдесят літ стоїть, сто і п’ятдесят літ пишуться тутешні Марквартичі панами з Міхаловиць. А тепер… Щоби така голота… Боже, Боже… Тут за моєї пам’яті королі гостювали… А тепер? Ганьба!

— Не бреши, бабцю, — відреагував, здивувавши вже трохи сонного Рейневана, Шарлей. — Не годиться так, уже одною ногою в могилі стоячи. Не бачила ти, стара, короля ніколи в житті. Хіба що царя Ірода в шопці.

— Сам ти старий, пипоть тобі на язик. А я більше королів бачила, ніж ти дукатів.

- І де, цікаво?

— Ві Відні.

— Ві чім?

— Ві Відні, дурню! — бабця випросталася на ослінчику. — На Великдень Року Божого 1353 з’їхалися монархи цього світу до Відня, де цісар Карл, що в його тільки-тільки померла жона, Анна Фальцька, умовлявся про малу Аннусю, небогу свидницького князя Болека. Ох і поназ’їжджалося тоді до Відня королів і панів…

- І ти там була, бабо, га? Мед-вино пила?

— Що ти знаєш, простаче? Дурню! А я… Ой, гарна я була, Молода… Першим мене сам цісар Карл доп’яв на кружганку вечірньою порою, через поручень перегнув, сорочечку задер… Бородою мене по шиї лоскотав, то я так сміялася, що аж був з мене вискочив… Роззлостився, то я його зразу в руку взяла і назад куди треба поклала. А він тоді до мене: “Ой, полюбилась ти мені, мала морав’яночко, хочеш, видам тебе за лицаря…” Але де мені тоді було до заміжжя, як навколо стільки хлопців мальованих…

— Другий, — розмріялася бабусенька, — був Людовік, угорський король. Палкий, ох і палкий був молодик… Потім на мене звернув погляд польський король, Казимир Великий… Влучно його назвали, хе-хе, влучно…

— Брешеш, бабо.

— Рупрехт, рейнський паладин… Старший, та до того ж німець, від нього любовних розмов чи компліменті не почуєш, зразу тільки: “Mach die Beine breit!”[156]. Зате Арношт з Пардубіц, архієпископ празький, о, той і порозмовляти вмів, і на справі знався… Ох і знав же він вигадливі штучки і фіглі… Добрий був і Пшецлав з Погожелі, єпископ вроцлавський, у ложі хвацький, що й казати, поляк усе ж таки, але онучі в нього смерділи так, що й дідько став би втікати… Альбрехт, ракуський принц…