На другому березі Здіржниці, в районі устіцького гостинця, кіннота і піхота ще мали що робити. Із хмар куряви долинав брязкіт заліза, гуркіт, крики. Землею стелився чорний дим, горіли Пршедліце і Грбовіце, сільця на другому березі річки, бо там теж, судячи зі звуків, тривала різанина.

Коні форкали, крутили головами, щулили вуха, бокували, переступали ногами. Дошкуляла спека.

З тупотом, збиваючи пилюку, до них галопом під’їхали вершники, серед них Рогач з Дубе, Вишек Рачинський, Ян Блег з Тєшніці, Пухала.

— Майже по всьому, — Рогач протяжно харкнув, сплюнув, обтер губи тилом долоні. - їх було якихось тринадцять тисяч. Ми перебили, за приблизними підрахунками, зо три з половиною тисячі. Наразі. Бо там ще триває робота. У саксонців коні втомлені, не втечуть. Так що ще додамо до рахунку — доб’ємо, як на моє око, — десь так до чотирьох тисяч.

— Може, це й не Грюнвальд, — вишкірився Добко Пухала. Веняви на його щиті майже не було видно з-під шару кривавого багна. — Може, й не Грюнвальд, але теж гарно. Що, милостивий князю?

— Пане Прокоп, — Корибутович ніби й не чув його. — Чи не час подумати про християнське милосердя?

Прокоп Голий не відповів. Рушив конем униз по схилу, над Здіржніцю. Поміж трупи.

— Милосердя милосердям, — гнівно сказав Якубек з Вржешовіц, гейтман Біліни ^{1}[39], який їхав трохи позаду. — А гроші грішми! Це ж бо чисті збитки! Он, дивіться, оцей-от, без голови, на щиті золоті перехрещені вила. Значить, Калькройт. Викуп — щонайменше сто кіп дореволюційних грошів. А цей-от, з бебехами наверху, виноградарські ножі в скошеному справа полі, - буде Дитріхштайн. Знатний рід, мінімум триста…

Над самою річкою Сирітки, які обчищали мертвих, витягнули з-під купи трупів живого юнака в збруї та яці з гербом. Юнак упав на коліна, склав руки, благав. Потім почав кричати. Дістав сокирою, перестав.

— У чорному полі зсунуто-протизубчатий срібний пояс, — зауважив без емоцій Якубек з Вржешовіц, знавець, як виявилося, геральдики та економіки. — Значить, Нессельроде. З графів. З п’ятсот було би за шмаркача. Марнуємо ми тут гроші, брате Прокопе.

Прокоп Голий обернув до нього своє селянське обличчя.

— Бог суддя, — хрипко сказав він. — Ці, які тут лежать, не мали Його печаті на чолах. Не було їхніх імен у книзі живих.

— Зрештою, — додав він після хвилини важкого мовчання, — ми їх сюди не запрошували.

— Неплах.

— Що?

— Ти весь час наказуєш за мною шпигувати, твої головорізи весь час лазять за мною. Ти й далі наказуватимеш за мною стежити?

— А що?

— Мені здається, що нема потреби…

— Рейневан. Хіба я тебе повчаю, як ставити п’явки? Якийсь час вони мовчали. Флютик весь час повертався поглядом до обрізаного зашморгу, що звисав зі стелі.

— Щурі, - замислено мовив він, — утікають з тонучого нефа. Не тільки у Шльонську щурі змовляються по грангіях і в замках, шукають протекції з-за кордону, лижуть зади єпископам і герцогам. Бо їхній неф тоне, бо страх кипить їм у дупі, бо кінець примарним надіям. Бо ми вгору, а вони вниз, до клоаки! Корибутович гепнувся, під Усті — погром і побоїще, ракушани розбиті наголову і знищені під Цветтелем, у Лужицях пожежі аж до самого Згожельця. Угерський Брод і Прешбург охоплені страхом, Оломоуц і Трнава дрижать за мурами. Прокоп тріумфує…

— Наразі.

— Що “наразі”?

— Там, під Стршибором… У місті говорять…

— Я знаю, що говорять у місті.

— На нас іде хрестовий похід.

— Це нормально.

— Нібито вся Європа…

— Не вся.

— Вісімдесят тисяч озброєних людей…

— Хрін правда. Тридцять тисяч, щонайбільше.

— Але кажуть…

— Рейневан, — спокійно перебив Флютик. — Подумай. Якби було справді аж так небезпечно, хіба я ще був би тут?

Якийсь час вони мовчали.

— Зрештою, у будь-який момент, — сказав шеф таборитської розвідки, — справи з’ясуються. У будь-який момент. Почуєш.

— Що? Як? Звідки?

Неплах жестом наказав йому мовчати. Показав на вікно. Дав знак прислухатися.

Заговорили празькі дзвони.

Почало Нове Місто. Першою була Марія На Травнічку, відразу після неї Словани на Емаузах, за хвилину вдарили дзвони костелу Святого Вацлава на Здеразі, до хору приєднався Щепан, після нього Войцех і Михайло, після них, гучно й співучо — Діва Марія Сніжна. Невдовзі дзвони зазвучали в Старому Місті — спочатку озвався Егідій, після нього Гавел, нарешті, голосно і тріумфально, Тинський Храм. Потім задзвонили дзвіниці Градчан — у Бенедикта, у Георгія, у Всіх Святих. Насамкінець, найдостойніший, найглибший, найбільш мідний, ударив — і поплив над містом звук дзвону кафедрального собору.

Злата Прага співала дзвонами.

На Ринку Старого Міста була страшна метушня і тиснява. Під ратушу валила маса народу, біля воріт юрмився натовп. Дзвони далі били. Панував неймовірний розгардіяш. Люди штовхалися, перекрикували одні одних, жестикулювали, навколо було видно самі лише спітнілі, червоні від зусилля і збудження обличчя, роззявлені роти. Запалені очі.

— Що таке? — Рейневан хапнув за рукав якогось чинбаря, що смердів дубильним розчином. — Вісті? Є вісті?

— Побив брат Прокоп хрестоносців! Під Таховом! Наголову розбив, розгромив!

— Була вирішальна битва?

— Яка там битва! — крикнув поруч тип, який вибіг, видно, прямо від цирульника, з наполовину намиленим обличчям. — Яка там битва! Утекли! Папісти втекли! Куди очі бачили! У переляку!

— Кинули все! — завив якийсь збуджений челядник. — Зброю, гармати, добро, харчі! І втекли! Утекли з-під Тахова! Брат Прокоп переміг! Чаша перемогла!

— Що ви говорите? Утекли? Без битви?

— Утекли, утекли! А коли втікали, наші страшенно їх посікли! Тахов оточений, пани з ландфриду обложені в замку! Брат Прокоп розбиває мури бомбардами, не сьогодні-завтра здобуде місто! Брат Якубек з Вржешовіц переслідує і лупить пана Генріха фон Плауена!

— Цитьте! Цитьте всі! Іде брат Ян!

— Брат Ян! Брат Ян! І райці!

Ворота ратуші відчинилися, на сходи вийшла група людей.

На чолі йшов Ян Рокіцана, проповідник з костелу Марії Перед Тином, невисокий, із шляхетним, щоб не сказати — натхненним обличчям. І нестарий. Провідному на той час ідеологу утраквістської революції було тридцять п’ять років, він був старший від Рейневана на десять. Біля свого славетного учня йшов, хапаючи ротом повітря, Якобеллус Стршиборський, університетський наставник. На півкроку ззаду тримався Пітер Пейн, англієць з обличчям аскета. Далі йшли райці Старого Міста — кремезний Ян Велвар, Матей Смоларж, Вацлав Гедвіка. Та інші.

Рокіцана зупинився.

— Брати Чехи! — крикнув він, піднімаючи обидві руки. — Пражани! Бог із нами! І Бог над нами!

Ревіння юрби спочатку піднялося, потім опало, стихло. Дзвони костелів один по одному переставали бити. Рокіцана не опускав рук.

- Єретиків, — крикнув він ще голосніше, — переможено! Тих, хто спаплюжив Святий Хрест, накладаючи його з намови Риму на свої злодійські обладунки! Спостигла їх кара Божа! Вікторія з братом Прокопом!

Люди заревіли в один голос, закричали “Віват!”. Проповідник утихомирив їх.

— Хоча зійшлися сюди, — тягнув далі він, — орди пекельні, хоч простягайся до нас закривавлені лапи Вавилону, хоч знову загрожувала злоба римського антихриста істинній релігії, Бог над нами. Володар Небес підняв свою длань, щоб знищити вражу силу! Той самий Господь, який потопив війська фараона в Червоному морі, який змусив утікати від Гедеона незліченні війська мідіянітян! Господь, який протягом однієї ночі побив через свого янгола сто вісімдесят п’ять тисяч асирійців, той самий Володар Небес уразив страхом серця наших ворогів! Як війська блюзніра Санхеріва втікали з-під Єрусалима, так розтривожена папістська зграя утікала в паніці з-під Стршибора і Тахова!