- Іменем Святої Курії! Ви заарештовані!

Лібенталь відштовхнув стіл, схопився за меч, Строчіл копняком перекинув лаву, Прідланц і Кун блиснули наполовину видобутими клинками. Але четверо сумних знайшли несподіваних союзників. На чолі Куна з тріском луснув глиняний горщик, кинутий з неймовірною влучністю і силою одним з обшитих мушлями пілігримів. Баварець гупнувся спиною на стіну, не встиг опам’ятатися, як його вже тримали міцною хваткою двоє цистерціанців. Третій цистерціанець, чоловік невисокий, але кремезний і міцний, вдарив Лібенталя плечем, лупнув коротко і точно лівим боковим, додав правим. Лібенталь відповів, чернець ухилився, злегка, але достатньо, щоб кулак тільки ледь мазнув його по тонзурі, сам вивів знизу гарний хук, а після нього ще гарніший прямий. Прямо в носа. Лібенталь залився кров’ю, зник під громадою кнехтів, які накинулися на нього. Інші вже встигли знешкодити Строчіла і Прідланца.

— Ви заарештовані, - повторював один зі сумних, жоден з яких не взяв участі в бійці. - Іменем Святої Курії, ви заарештовані. За блюзнірство, святотатство та образу почуттів.

— Пес вас їбав! — гарчав Прідланц, якого притискали до підлоги.

— Це буде занесено до протоколу.

— Йобані покидьки!

— Це теж.

Мабуть, не треба додавати, що Рейневана вже давно не було в кімнаті. Як тільки почалася метушня, він ушився.

Стаєнний хлопець виконав прохання, не розсідлав одного з коней. До заходу сонця було ще настільки далеко, що воріт не замкнули, але настільки близько, що на шляху вже не було живої душі, нікого, хто міг би дати вказівки погоні. А Рейневан не сумнівався, що погоня вирушить, вирушить негайно, як тільки справа з’ясується. Переслідувати його буде, він це знав, не тільки його недавній ескорт, але й ті сумні, в яких він безпомилково впізнав людей Інквізиції. Він мусив чимшвидше збільшити відстань, дистанцію, віддалитися настільки, щоби близькі сутінки зірвали переслідувачам плани. Коли стане зовсім темно, він мав бути далеко. За будь-яку ціну. Навіть якби йому довелося до смерті загнати коня.

Щастя, здавалося, далі йому сприяло, кінь не виявляв у галопі ознак втоми. Він почав укриватися милом і важко дихати аж тоді, коли дістався до бору. Але тут Рейневан однаково мусив їхати повільніше. У бору вже було майже зовсім темно.

Щастити перестало, коли зовсім стемніло. Коли він проїжджав місток через струмок, тупіт копит по брусах рознісся луною. Заглушивши тупіт інших копит. Чорний і невидимий у темряві вершник виринув із пітьми, мов привид. Перш ніж Рейневан встиг відреагувати, його стягли із сідла. Він захищався, але чорний вершник мав просто-таки надлюдську силу. Він підняв його і з висоти жбурнув на кам’янистий ґрунт.

Був блиск, біль, паралізуюче безсилля. Потім тверда земля ніби розпливлася під ним, всмоктала в пухнасту тишу. У бездонну прірву м’якого небуття.

Він прийшов до тями в напівлежачому положенні. І в путах. Зап’ястя були зв’язані на подолі, ноги — в кісточках. “За останні десять днів, — подумав він, — це вже вп’яте мене хтось ловить, я вп’яте є чиїмось бранцем. Мабуть, я встановив рекорд”.

Це була перша думка. Вона передувала думці навіть більш доречній у його становищі, а саме: хто упіймав його цього разу?

Спиною він спирався на щось, що, ймовірно, було муром, бо було тверде і виділяло запах старого вапняного розчину. Рештки муру він бачив і збоку, вони захищали від вітру палаюче вогнище. Вітер дув сильно, у поривах аж завивав. Шуміли і поскрипували ялиці. Рейневан не міг позбутися враження, що він десь високо, на вершині гори або пагорба.

— Ти отямився?

Чоловік — силач — який його зловив і зв’язав, носив чорний плащ з грубої вовни. Крім того, на ньому були обладунки. І лицарський пояс. Він нічим не нагадував Біркарта Грелленорта або його чорних вершників. Рейневан відзначив це зі здивуванням навіть більшим, ніж полегшення: він гадав, що його схопив саме Грелленорт. Чому ж тоді його схопив силач в обладунках, і ким він був? Адже ж не Рібецалем, духом Карконош?

Рейневан ковтнув слину. Він не вірив в існування Рібецаля. З іншого боку, протягом останніх двох років йому довелося зустріти і побачити безліч інших речей, в існування яких він не вірив.

— Ти Рейнмар з Беляви? Підтвердь. Я не хотів би припуститися помилки.

— Я Рейнмар з Беляви. А хто ти?

— Хто я? — голос лицаря в чорному плащі дещо змінився, причому не на краще. — Скажімо так, я є наслідком.

— Наслідком чого?

— Твоїх давніх вчинків. І провин.

— Ах. Ангел помсти? Посланець долі? Невмолима десниця справедливості?

Рейневан сам дивувався, як легко йому дається невимушений тон. “Досвід, — подумав він. — Я просто-напросто набрався вправності”.

— Ти вимагав підтвердження, що це я, — говорив він далі, і далі безтурботно. — Отже, ти мене не знаєш. Я тебе теж ніколи в житті на очі не бачив. Значить, ти дієш, це очевидно, від чийогось імені і з чийогось наказу. Чийого? І хто ж це має причини, щоб зводити зі мною порахунки за мої давні вчинки? Спробую відгадати. Я знаю тих, які на мене чигають.

— Ти надзвичайно багато патякаєш.

— Ян фон Біберштайн та Інквізиція відпадають. Бергов і лужичани — малоймовірно. Хто залишається? Вроцлавський єпископ Конрад? Стерчі? Князь Ян Зембицький? Буко фон Кроссіг? А може, Аделя Стерчева?

Чорний лицар усівся навпроти. Вогонь освітлював його обличчя, відблисками мигтів на обладунку.

— Цікаві прізвища. Цікаві особи. Особливо остання. Аделя фон Стерча. Тебе здивувало би, якби я діяв саме від її імені? За її наказом?

— А це так?

— Спробуй відгадати.

Обидва мовчали. Вітер дув, свистів, то пригашував, то роздмухував вогонь.

— У Шльонську, — озвався лицар, — до дідька і трохи гарних дівчат. Не бракує там і вродливих і позбавлених забобонів заміжніх жінок, а останнім часом надзвичайно швидко зростає кількість вродливих, охочих і відносно маловживаних вдовичок. А що ти, Белява, вибираєш із цього рогу достатку? Найгіршу заразу, Аделю фон Стерча. Що тебе так саме до неї приперло? Що ти в ній такого побачив, чого в інших не було?

— Ти надзвичайно багато патякаєш.

— Тебе розохотило те, що вона заміжня? Що чоловік далеко, в чужій стороні? Що він напевно не догоджав жінці як треба? Що тільки з тобою вона зазнає справжнього блаженства? Вона це тобі казала? На вушко шептала? Так ви собі удвох у ложі з чоловіка-рогоносця між забавами глузували? Я думаю…

— Мене не цікавить, — різко обірвав Рейневан, — що ти думаєш. Ти говориш про речі, про які поняття не маєш, не мав і не матимеш. Так що облиш цю тему.

— Ага! Болить болячка, коли ткнути, га? З рогоносця насміхатися весело було, закінчилися веселощі, коли сам рогоносцем став. Непоганого, ох і непоганого коника з тобою ця шльондра викинула… Пів-Шльонська животи понадривало, слухаючи, як-то ти до Зембиць на турнір був приїхав і перед князем Яном у любові до лахудри зізнавався. Ой і надщербила вродлива Аделя твою лицарську честь, ох і надщербила… На посміховисько виставила! Ти маєш її, думаю, страшенно ненавидіти. Але я втішу тебе… Душу твою порадую…

— Знай, — знову перебив Рейневан, — що я анітрохи не почуваюся надщербленим. І не називай її більше в моїй присутності лахудрою. Ти почуваєш себе безкарним, бо в мене руки зв’язані. Так що за мою честь не турбуйся, а краще своєї пильнуй, бо меншає її в тебе. А я без втішань обійдуся. Але суто з цікавості: чим і як ти збирався мене втішити?

Чорний лицар довго мовчав, дивився дивним поглядом. Нарешті заговорив:

— Аделя Стерчева померла.

Знову надовго запала мовчанка. І знову саме лицар наважився її порушити.

— Князь Ян, володар Зембиць, — промовив він, зважуючи кожне слово, — надумав зміцнити союз свого князівства з Клодзьком, з паном Путою з Частоловиць. Обидва вирішили, що найкращим способом на це буде мар’яж Яна з Анкою, наймолодшою донькою пана Пути. Але була проблема, і проблема називалася Аделя. Аделя де Стерча, яка вже хазяйнувала в Зембицях як удільна пані та княгиня. Яка, коли їй донесли про матримоніальні плани князя Яна, зчинила таке пекло, що стіни здригалися. Стало зрозуміло, що це не ще одна звичайна метреса, не одна з багатьох коханок “зліва”, яку можна прогнати, підкупити або відписати на васала. Було зрозуміло, що покинута Аделя здійме велику бучу й неабиякий скандал. А пан Пута з Частоловиць вернув носа, скандалу не бажав, зарікався, що не наразить свою Анку на жодні прикрощі. Заручини будуть не швидше, клявся він усіма святими, ніж наречений буде чистий як скельце, а на зембицькому дворі запанують порядок і побожність. Він віддасть доньку до Зембиць не раніше, ніж буде впевнений, що їй там не загрожуватимуть ні плітки, ні насмішки, ні жодна інша кривда. Досить швидко, кажуть, з намови сповідника, Ян Зембицький знайшов спосіб, як позбутися проблеми. Тебе це зацікавить, але почасти цим способом був ти, мій пане. Адже бургундка, згадав собі герцог, мала колись близькі зв’язки з Рейнмаром з Беляви, сумнозвісним чарівником. Дивний, дивний у тебе вираз обличчя. Я думав, що тебе втішить помста, що тобі принесе задоволення звістка, що почасти саме тобі ця Єзавель завдячує поваленням… Я гадав…