— Гей! Стій!

Він зупинився так різко, що аж проїхався по слизькій траві, прямо під копита коня. Свого власного коня. Гнідка від Зеленої Дами, віжки якого тепер тримав високий смаглявий тип, який виглядав як мандрівний челядник.

— У сідло, — хрипко скомандував він, всовуючи йому до рук віжки. — У сідло, Рейневане з Беляви. На тракт! І не зупиняйся.

— Хто ти?

— Ніхто. Їдь! Риссю!

Він послухався.

Він не від’їхав далеко, ніч була непроглядно темна й страшенно холодна. Натрапивши біля дороги стіг, Рейневан глибоко зарився в сіно. Він клацав зубами. Від холоду і від страху.

У Цепловодах хтось замахнувся на його життя. Хтось намагався його вбити. Хто? Біберштейн, краще все обміркувавши?

Головорізи князя Яна, до якого могли дійти вісті? Слуги єпископа? Інквізиція? Ким були люди з виголеними тонзурами, які спостерігали за ним у постоялому дворі? І чому їх убили. Ким був тип з виглядом челядника, який його врятував?

Він губився у здогадах. Заснув, цілком розгублений.

На світанку Рейневана розбудив холод, а остаточно його вирвало зі сну калатання дзвонів. Зовсім, як виявилося, недалеких. Коли він випорпався зі стогу й роздивився, помітив міські стіни і вежі. Краєвид був знайомий. Містом, яке він розглядав в туманному та містичному ранковому світлі, була Нємча — Рейневан ходив тут до шкіл, здобував знання та куштував різок.

Він в’їхав у місто серед групки подорожніх. Зголоднілий, він орієнтувався радше на кухонні запахи, однак юрма, що заполонила вулиці, потягла його із собою в бік ринку. Ринок був повний людей, які стояли щільно, голова до голови.

— Страчувати когось будуть, — переконано заявив перший же, кого Рейневан запитав про причину збіговиська, кремезний чолов’яга в шкіряному фартуху. — Певно, колесуватимуть.

— Або на палю саджати, — облизала губи худа жінка в запасці, на вигляд селянка.

— Милостиню буцімто роздаватимуть.

- І відпусти будуть, не задурно, але, кажуть, дешево. То ж таки єпископські попи приїхали. Із самого Вроцлава!

На помості ешафоту, що височів над юрмою, стояли чотири особи: двоє ченців у домініканських рясах, вбраний у чорне чоловік, на вигляд чиновник, і присадкуватий солдат у капаліні й червоно-жовтій туніці, вдягненій на панцир. Один із домініканців виступав, раз по раз картинним жестом здіймаючи руки. Рейневан прислухався.

— Руйнує ця мерзенна чеська єресь увесь порядок! Проголошує злі та підступні вчення про святі таїнства! Заперечує подружжя. Звертаючи погляд до тілесних утіх та звірячої хтивості, повалює всі узи законів та весь громадський лад, за допомогою якого стримуються злочини. А понад усе, прагнучи католицької крові, наказує кожного, хто з її хибами не згоден, зі звірячою жорстокістю вбивати і палити, одним губи та носи обтинати, іншим — руки й члени, інших четвертувати та на різні способи мучити. Образи Ісуса Христа, його святої родительки та інших святих нищити й на осквернення видавати…

— Коли милостиню давати будете, га? — заволав хтось із натовпу.

Солдат на ешафоті випростався, взявся в боки зі злою гримасою на обличчі. Крикуна втихомирили.

— Щоби краще висвітлити вам вадливість справи, люди добрі, - промовив тим часом чорний чиновник, — щоб вам очі на гидоту чеської єресі розкрити, тут буде зачитаний лист, який упав з неба. Він упав з небес у місті Вроцлаві, перед самим собором, а написаний рукою Ісуса Христа, Господа нашого, амінь.

По натовпу полетів молитовний шепіт, люди хрестилися, штовхаючи ліктями сусідів. Виникло деяке сум’яття. Рейневан почав пропихатися, щоб вийти з тисняви. З нього було досить.

На ешафоті другий з домініканців розгорнув пергамент.

— О ви, грішники та нечестивці, - проникливо прочитав він, — наближається вам кінець. Я терпеливий, але якщо з чеським єретицтвом не порвете, якщо Церкву-матір ображати будете, прокляну вас на віки вічні. Зішлю на вас град, вогонь, блискавиці й бурі, щоб згинули ваші труди, знищу ваші виноградники та заберу у вас усіх ваших овець. Каратиму вас поганим повітрям, введу вас у велику нужду. Отож нагадую вам і забороняю дослухатися до гусів, єресіархів, схизматиків та інших курвих синів, слуг Сатани. А хто відступиться, той не побачить життя вічного, а в домі його народяться діти сліпі, глухі…

— Шахрайство! — гучним басом закричав хтось із юрми. — Попівська махльована брехня! Не вірте в це, браття, люди добрі! Не довіряйте єпископським пройдисвітам!

Солдат з ешафота підбіг до краю, прокричав накази, вказуючи на місце, з якого кричали. По натовпу прокотилися хвилі, коли в нього вдерлися алебардники, розпихаючи людей ратищами. Рейневан зупинився. Починало ставати весело.

— Матір’ю, — викрикнув хтось із зовсім протилежного кінця площі, голосом, який здався Рейневанові знайомим. — Матір’ю називає себе ця римська церква! А є змієм найлютішим, котрий труту на християнство пролив, коли хрест жорстокий проти Чехії воздвигнув кривавими руками, а підкупленими устами хрестовий похід проти праведних християн оголосив! Повна брехні попівська неправедність хоче вбити в Чехії безсмертну правду Божу, яка самого Бога має за примножувача та захисника! А хто на правду Божу руку піднімає — тому смерть і муки пекельні!

Чиновник з ешафота віддав накази, показав рукою, до того, хто кричав, стали продиратися крізь тисняву сумні солдати в чорних куртках.

— Рим — продажна дівка! — заревів хтось басом із зовсім нового місця. — Папа — антихрист!

— Римська курія, — пролунав подібний бас, але з зовсім іншого боку, — це шайка злодіїв! Не священики вони, а грішні лотри!

Бренькнула лютня, і добре знайомий Рейневанові голос заспівав голосно і дзвінко:

Люди почали сміятися, підхоплювати пісеньку. Алебардники і сумні металися в різних напрямках, матюкалися, штурхали і лупили ратищами, прочісували площу в пошуках крикунів. Марно.

У Рейневана були більші шанси. Він знав, кого шукати.

— Помагай Боже, Тибальде Раабе.

На звук слів голіард аж підскочив, гримнувся спиною в перегородку, налякавши коня, який стояв за нею. Кінь брикнув копитом у стіні стайні, захропів, інші коні підхопили хропіння.

— Панич Рейнмар… — Тибальд Раабе уже зміг вдихнути, але блідість ніяк не сходила з його щік. — Панич Рейнмар! У Шльонську? Очам не вірю!

— Я його знаю, — сказав супутник голіарда, карлик у каптурі. -Я його вже бачив. Два роки тому, на Гороховій горі, на зльоті з нагоди свята Мабон. Або, як ви говорите, aequinoctium[187]. З гарною панною був. Виходить, це свій.

Він стягнув каптур. Рейневан мимоволі зітхнув.

Яйцеподібну і видовжену голову істоти — щодо того, що це не була людина, сумнівів бути не могло — прикрашала щетинка рудуватого волосся, жорсткого, як їжачі колючки. Картину доповнював ніс, загнутий, як у папи на гуситській листівці, і витрішкуваті, порізані червоними жилками очі. І вуха. Великі вуха. Настільки великі, що слово “колосальні” саме просилося на язик.

Покруч зареготав, видно, радий з того, яке справив враження.

— Я — мамун, — похвалився він. — Не кажи, що не чув.

— Чув. Тільки що, на ринку. А отже, правда те, що про вас говорять…

— Що ми можемо довільно спрямовувати звук? — мамун відкрив рота, але його басовитий голос пролунав з-за спини Рейневана, який аж підскочив від несподіванки.