Звістка про таборитів, які підходять до Ниси, видно, дійшла до вроцлавського єпископа вже давно — воно й не дивина, бо досить складно виконати таємний маневр армією, яка налічує понад сім тисяч чоловік{37} і близько двох сотень возів — особливо якщо ця армія палить усі поселення на маршруті походу й поблизу нього, виразно позначаючи свій шлях загравами й димами. Тож єпископ Конрад мав досить часу, щоб сформувати військо. Досить часу мав клодзький староста, пан Пута з Частоловиць, щоби прибути з допомогою. Зібравши під своїм началом тисячу сто коней кінноти й майже шість тисяч мужицької піхоти, маючи сильний резерв і тил у вигляді озброєних ниських міщан та міських стін, єпископ і Пута вирішили прийняти битву в полі. Коли Прокоп Голий з’явився під Нисою, він застав у районі Монашого Лугу сілезців під зброєю і штандартами, вишикуваних і готових до бою. Він прийняв виклик.

Коли гейтмани вишикували військо — а вишикували вони його швидко — Прокоп приступив до молитви. Молився він спокійно й неголосно. Цілком ігноруючи прізвиська, що їх вигукували сілезці.

— Гус єретик! Гус єретик! Гу! Гу! Гу!

— Господи, — промовляв він, склавши руки. — Боже воїнства, до Тебе звертаємося в нашій молитві. Будь нам щитом та обороною, оплотом і чатівнею у небезпеках війни та кровопролитті. Милість Твоя хай буде з нами, грішними людьми.

— Диявольські сини! Диявольські сини! Гу! Гу! Гу!

— Прости нам провини й гріхи наші. Озброй війська міццю, будь з ними в бою, дай відвагу та мужність. Будь нам розрадою і притулком, дай нам силу перемогти антихристів, ворогів наших і Твоїх.

Прокоп перехрестився, хресне знамення сотворили й інші: Ярослав з Буковини, Ян Блег, Отік з Ложі, Ян Товачовський. Широко, по-православному, перехрестився князь Федір Острозький, який тільки-що повернувся, спаливши Малу Сьцінаву. Перехрестилися Добко Пухала і Ян Змрзлік, які повернулися, спаливши Стшелечки і Крапковиці. Маркольт, який стояв навколішках біля бомбарди, хрестився, бив себе в груди й повторював, що його culpa.

— Боже на небесах, — підвів ночі Прокоп. — Ти пануєш над силою моря, коли підіймаються хвилі, Ти їх втихомирюєш. Ти стиснув Рагава, як трупа, і сильним раменом Своїм розпорошив Своїх ворогів[227]. Зроби, щоб і сьогодні з цього поля переможеною зійшла вража сила. До бою, браття. Починайте в ім’я Боже.

— Уперед! — заревів Ян Блег з Тєшниці, виїжджаючи танцюючим конем перед фронт війська. — Уперед, браття!

— Уперед, Божі воїни! — махнув буздуганом Зигмунт з Вранова, даючи знак підняти перед загоном дароносицю. — Починаємо!

— Почи-и-ина-а-аємо! — передавали по лінії сотники. — Почи-и-ина-а-аємо!…Чи-и-ина-а-аємо! …Чи-и-ина-а-аєм…

Маса таборитської піхоти здригнулася, забряжчала латами й зброєю, ніби дракон лускою. І немов величезний дракон рушила вперед. Формація, що налічувала чотири тисячі чоловік, шириною по фронту в півтори тисячі, а глибиною на двісті п’ятдесят кроків, ішла прямо на зібране перед Нисою шльонське військо. Гуркотіли вмішані в лави вози.

Рейневан, який за взірцем Шарлея виліз, щоб краще бачити, на грушу на межі, видивлявся, але знайти єпископа Конрада серед сілезців не зумів. Він бачив тільки червоно-золоту єпископську корогву. Упізнав прапор Пути з Частоловиць і самого Путу, який клусував перед лавами лицарів і стримував їх від безладної атаки. Бачив численний загін йоаннітів, серед яких мав бути Рупрехт, любінський князь, який був, як-не-як, великим пріором ордену. Він помітив знаки і барви Людвіга, князя в Олаві і Нємчі. Помітив — і скреготнув зубами — корогву Яна Зембицького, з наполовину чорним і наполовину червоним орлом.

Таборити йшли, марширували рівною, розміреною ходою. Скрипіли осі возів. Схована за павезами[228], наїжачена вістрями лінія шльонської кметської піхоти не здригнулася, її командир, лицар-найманець у повному пластинчатому обладунку, чвалував уздовж шеренг, верещав.

— Витримають… — сказав до Прокопа Блажей з Кралуп, у його голосі бриніла тривога. — Вичекають, підпустять на постріл… Кіннота раніше не рушить…

— Уповай на Бога, — відповів Прокоп, не відводячи очей від поля. — Уповай на Бога, брате.

Таборити йшли. Усі побачили, як Ян Блег виїжджає на чоло, перед лави. Як дає знак. Усі знали, який наказ він дає. Понад маршируючими ротами здійнялася пісня. Бойовий хорал.

Ktoz jsu bozi bojovnici
A zakona jeho!
Prostez od Boha pomoci
A doufejte v neho!

Шльонська лінія виразно задрижала, павези захиталися, спи

си й алебарди загойдалися. Найманець — Рейневан уже впізнав баранячу голову на його щиті, знав, що це Хаугвіц, — ревів, видавав накази. Пісня гриміла, громовим гуркотом прокочувалася над полем.

Kristus vam za skody stoji
stocrat vis slibuje!
Pacli kdo pron zivot slozi,
vecny mit bude!
Tent Pan veli se nebati
zahubcu telesnych!
Velit i zivot sloziti
Pro lasku svych bliznich!

З-за шльонських павез визирнули арбалети та пищалі. Хаугвіц ревів, аж захрип, забороняв стріляти, наказував чекати. Це була помилка.

З гуситських возів, коли вони наблизилися на триста кроків, випалили тарасниці, по павезах загупав град ядер. За мить на сілезців із сичанням полетіла густа хмара стріл. Упали вбиті, завили поранені, лінія павез захиталася, шльонські піхотинці відповіли вогнем, але безладним і невлучним. У стрільців тряслися руки. Бо на команду Блега таборйтський загін прискорив ходу. А потім почав бігти. З диким криком на вустах.

— Не вистоять… — У голосі Блажея з Кралуп прозвучала спершу недовіра, а потім надія. А потім — упевненість.

— Не вистоять! Бог з нами!

Хоча це здавалося неймовірним, шльонська лінія раптом розпалася, мов здута вітром. Пожбуривши павези й списи, кметі-піхотинці як один кинулися навтьоки. Хаугвіца, який намагався їх стримати, повалили разом із конем. У переляку й паніці, кидаючи зброю, затуляючи на бігу голови руками, шльонські мужики тікали у бік підгороддя і хащ над рікою.

— На них! — ревів Ян Блег. — Гир на них! Бий!

На Монашому Лузі загуділи роги. Побачивши, що далі чекати не можна, Пута з Частоловиць підіймав лицарство. Нахиливши списи, тисяча сто коней залізної кінноти рушили в наступ. Земля стала двигтіти.

Блег і Зигмунт з Вранова миттю усвідомили серйозність становища. На їх наказ таборитська піхота блискавично згорнулася в заслоненого павезами їжака. Вози обернули боками, з-за опущених бортів виглянули пащеки гуфниць.

Залізна лава шльонського лицарства справно перешикувалася, розділилася на три групи. Середня, під єпископською хоругвою, із самим Путою на чолі, мала клином розщепити й розчленувати таборитський шик, інші дві мали стиснути його, мов кліщі, - йоанніти Рупрехта справа, зембицький та олавський князі зліва.

Кіннота видала бойовий клич і кинулася в галоп, від якого задвигтіла земля. Таборити, хоча в їхніх вражених очах виростали салади й залізні начільники коней, відповіли зухвалим криком, з-за павез висунулися й нахилилися сотні глевій, альшписів[230], рогатин, вил і гізарм, піднялися сотні алебард, ціпів та моргенштернів. Градом полетіли стріли, гримнули пищалі та гаківниці, бахнули й плюнули сіканцями[231] гуфниці. Смертоносний залп змішав йоаннітів Рупрехта, ранячи та лякаючи коней, сповільнив кінноту із Зембиць та Олави. Однак найманці єпископа й залізні пани Пути з Частоловиць не дали себе сповільнити, з розгону шумно навалилися на чеську піхоту. Загриміло залізо об залізо. Заверещали коні. Закричали та завили люди.

вернуться

227

Псалом 89; 9-10.

вернуться

228

Павеза — великий прямокутний дерев ‘яний щит, оббитий шкірою або бляхою, за яким можна було сховатися повністю.

вернуться

230

Альшпис (нім. Ahlspiess) — західноєвропейський короткий спис з дископодібним обмежником.

вернуться

231

Сіканці — дрібні обрізки свинцевого дроту (часом з обрізками залізної бляхи та січеними цвяхами), які в середньовіччі заміняли шрапнель.