Міс Бейтс озирнулася довкола, не тямлячи себе від щастя…

— Він пообіцяв мені прийти, як тільки звільниться від Найтлі, але вони там зачинились і дуже серйозно обговорюють якесь питання. Ви ж знаєте, що містер Е. — права рука в Найтлі.

Емма ледве стримала посмішку і лише мовила:

— Містер Елтон подався до Донвелла пішки? А то він весь змокріє від жари.

— Та ні. Йдеться про чергове зібрання у «Крауні». Там будуть також Вестон і Коул, але завжди згадують лише тих, хто відіграє головну роль. Наскільки мені відомо, всім керують містер Е. і Найтлі.

— А ви, бува, не переплутали дні? — спитала Емма. — Я майже впевнена, що зібрання в «Крауні» відбудеться не раніше завтрашнього дня. Вчора в Гартфілді був містер Найтлі і згадував про це зібрання як таке, що призначене на суботу.

— Та ні ж бо! Це зібрання точно має відбутися сьогодні, — почулася різка відповідь, яка мала засвідчити неможливість будь-якої помилки з боку місіс Елтон. — Я переконана, що це найбільш заморочлива парафія з усіх. У Кленовому Гаю не траплялося нічого подібного.

— Але ж тамтешня парафія невелика, — сказала Джейн.

— Взагалі-то, моя люба, я не знаю, бо жодного разу не чула, щоб про це говорили.

— Але це видно з того, що там дуже маленька школа, котра, як ви колись казали, перебуває під опікою вашої сестри та місіс Бреґґ; це єдина школа, і навчається там лише двадцять п'ять дітей.

— Яка ж ви розумниця, бігме! І ви маєте таку гарну пам'ять! Дійсно, Джейн, із нас з вами вийшла б ідеальна особистість, якби нас можна було поєднати в одне ціле. Моя енергійність і ваша розважливість породили б бездоганність. Я, звичайно, зовсім не натякаю, що, може, дехто вже і не вважає вас бездоганною… Але тихо! Будь ласка, ані слова більше!

Та це попередження виявилося марним, бо Джейн хотіла мовити слово не місіс Елтон, а міс Вудхаус, і остання виразно це бачила. Бажання відзначити її увагою, як того вимагали правила пристойності, було очевидним, хоча справа часто обмежувалася лише поглядами.

Нарешті з'явився містер Елтон. Його дама привітала свою половину з притаманною їй запальною жвавістю.

— Це просто прекрасно з вашого боку, шановний добродію: самі прислали мене сюди, я сиджу собі тут і набридаю своїм друзям, доки ви не зволите прийти! Але ви знаєте, з яким слухняним створінням ви маєте справу. Ви знаєте, що я не рушу з місця, доки не з'явиться мій володар і повелитель. От сиджу тут цілу годину і показую цим молодим дамам приклад правдивої подружньої покірності, бо хто знає — може, вона скоро знадобиться?

Містер Елтон був такий стомлений і так потерпав від спеки, що його почуття гумору щезло кудись безслідно. Свою повагу до інших дам він засвідчити якось спромігся, але відразу ж почав лементувати з приводу спеки, що так його змучила, і прогулянки, що виявилася марною.

— Коли я дістався Донвелла, — сказав він, — то ніде не зміг знайти Найтлі. Що за дивина така! Нічого не розумію! І це після того, як я сьогодні вранці надіслав йому записку, а він у відповідь сповістив мене, що неодмінно буде вдома до першої години.

— Донвелл?! — скрикнула його дружина. — Мій любий містере Е., хіба ви були в Донвеллі? Ви, певно мали на увазі «Краун»; ви йдете із зібрання в «Крауні».

— Та ні — це буде завтра; з цього приводу я й хотів побачити Найтлі саме сьогодні. Який жахливо спекотний ранок! Мені довелося йти полем, — це було сказано голосом людини, котрій завдали страшенної образи, — від чого мої страждання тільки посилились. І тут на тобі — його немає вдома! Я не приховую свого незадоволення. І не залишив ні вибачення, ні записки хоч якоїсь! Економка заявила, що нічого не знає про мій очікуваний прихід. Дуже дивно! І ніхто навіть приблизно не знає, куди він пішов. Чи то до Гартфілда, чи то до Еббі-Мілл, а може, — в ліс? Міс Вудхаус, це зовсім не схоже на нашого друга Найтлі! Ви можете пояснити, що трапилося?

Емма з подивом заявила, що їй самій це дуже дивно і що з цього приводу вона не має взагалі що сказати.

— Просто не уявляю, — мовила місіс Елтон, поділяючи, як і належить дружині, обурення свого чоловіка. — Я просто не уявляю — з ким-ким, а з вами він не міг так вчинити! Можна було забути про кого завгодно, але не про вас! Мій любий містере Е., напевне, він залишив вам записку, неодмінно залишив! Навіть Найтлі не можна вибачити такі дивацтва; мабуть, його слуги про неї забули. Я не сумніваюся, що саме так і було: це могло трапитися саме з донвеллівськими слугами, котрі, як я часто помічала, вирізняються своєю незграбністю і недбалістю. Я б так точно ні за яких обставин не дозволила такому створінню, як його Гаррі, стояти на підніжці нашої карети. Що ж до місіс Ходжес, то Райт про неї невисокої думки. Якось вона пообіцяла нашій Райт один рецепт, але й досі не зволила його передати.

— Я зустрів Вільяма Ларкінса, — продовжив містер Елтон, — коли підходив до будинку, і він сказав мені, що я не застану його хазяїна вдома, та я не йняв йому віри. Схоже було, що Вільям просто був у поганому гуморі. Каже, що з його хазяїном останнім часом коїться щось дивне і що від нього тепер нічого до пуття не дізнаєшся. Турботи Вільяма мене не цікавили, що мене дійсно цікавило — так це побачитися сьогодні з Найтлі, і це було для мене надзвичайно важливо, а ще мені цікаво — чому мені довелося зазнати таких негараздів і марно ходити туди-сюди в таку спеку.

Емма зрозуміла, що їй треба йти додому — причому невідкладно. Скоріш за все на неї там уже чекали. Треба було не допустити, щоб містер Найтлі розлютився ще сильніше, якщо не на містера Елтона, то на Вільяма Ларкінса.

Вона із задоволенням побачила, що міс Ферфакс збирається провести її з кімнати і навіть зійти разом із нею сходами. Емма негайно скористалася цією раптовою можливістю і сказала:

— Це, мабуть, краще, що я не мала можливості з вами поговорити. Якби вас не оточували друзі, то я б відчула спокусу почати розмову, ставити запитання і говорити більш відверто, ніж це дозволяла б пристойність у точному значенні цього слова. Тоді б я неодмінно сказала щось недоречне.

— Ні в якому разі! — вигукнула Джейн, спалахнувши сором'язливим рум'янцем, який, на думку Емми, личив їй більше, ніж уся елегантність її звичної стриманості. — Вам не треба було нічого боятися, крім того, що я сама могла вам набриднути. Ви втішили мене надзвичайно тим, що виявили інтерес до моїх справ. Дійсно, міс Вудхаус, — говорячи уже більш стримано, — при всьому моєму розумінні своєї хибної поведінки, дуже хибної поведінки, мене особливо тішить, що ті з моїх друзів, чию добру думку мені надзвичайно важливо зберегти, не відчувають відрази настільки сильної, щоб… я не маю достатньо часу, щоб сказати й половину того, що я хотіла б сказати. Я прагну вибачитися, висловитися, сказати щось на своє виправдання. Я просто мушу це зробити. Але, на жаль… коротше кажучи, якщо ваше співчуття не поширюється на мого друга…

— Та буде вам! Ви занадто скрупульозні, бігме! — емоційно скрикнула Емма і взяла її за руку. — Ви не мусите переді мною вибачатись, а всі, перед ким ви збираєтеся вибачатись, такі задоволені, перебувають у такому захваті, що…

— Ви такі люб'язні, але я-то знаю, як я з вами поводилася. Так холодно і неприродно! Мені завжди доводилося грати роль. Це було сповнене обману життя! Не сумніваюся, що викликала у вас огиду.

— Благаю, не кажіть нічого більше. Я гадаю, що це мені треба вибачатись і тільки мені. Давайте раз і назавжди пробачимо одна одній. Ми маємо зробити все, що належить, якомога швидше, доки у нас є таке бажання. Сподіваюся, ви отримали приємні відомості з Віндзора?

— Дуже приємні.

— Мабуть, наступні новини сповістять нас про те, що незабаром нам доведеться розстатися з вами — саме тоді, коли розпочалося наше справжнє знайомство.

— Ой, стосовно всього цього ще рано про щось говорити. Я буду тут, доки мене не покличуть полковник і місіс Кемпбелл.

— Може, й дійсно ще рано про щось говорити, — відповіла Емма й усміхнулася. — Але ж вибачте мені, про це вже час думати.