— Закидати б її камінням! — схвильовано мовив Ванг.

Незнайомий кур'єр розповідав далі:

— Наступного ранку до імператриці прийшов на прийом Ахмед, і вона сказала йому: «Коли хан Кублай, мій повелитель, перебуває в Шаньту, я не отримую навіть солодких яблук. Міністр Ахмед, вам належало б краще піклуватись про порядок у Камбалі». Цю розмову чула одна служниця. Вона каже, що після слів імператриці Ахмед зблід, як смерть. Він одразу ж на-, казав кинути носильника до в'язниці і ранком стратити його.

Незнайомий оглянув палаючим поглядом присутніх.

Ванг заскрипів зубами.

Пекар закрив руками обличчя.

— Це якийсь диявол! — сказав носильник. — Всі ненавидять його.

— Життя китайця для нього не дорожче, ніж життя собаки.

— Всі повинні знати про злочини Ахмеда, — мовив незнайомий кур'єр. — Потурбуйтесь про це. Але будьте обережні.

— Скоро світанок, — глухо промовив Ванг. — Ми чули, як в'язні кричали, коли на шию їм падає сокира ката… — Він підвищив голос: — І ви кажете, що час ще не настав!

— Тепер послухайте, що я вам скажу: носильника не стратять. До світання його буде врятовано.

Чоловіки полегшено зітхнули. Вони відхилились трохи назад, і їхні обличчя поглинув морок. Кур'єр з вузенькими плечима і руками вченого викликав у них майже забобонний страх. Вони чули в його словах силу. І тому довіряли йому.

— Хто ви такий? — спитав пекар і одразу перелякався свого балакучого язика.

Ванг щось сердито пробуркотів.

— Такий самий китаєць, як і ви, — відповів незнайомий кур'єр.

«І не боїться вночі ходити по місту», подумав носильник.

П'ять разів ударив дзвін.

— Скоро він прийде до вас. Ванг, ви повинні сховати його в себе. Будьте обережні, щоб його не побачив ваш сусід.

— Він прийде сюди? — вражено спитав Ванг.

— Ви боїтесь?

Обличчя Ванга вихопилось з темноти.

— Я вас не розумію, пане…

— Гаразд, Ванг, я не хотів вас образити. Він пробуде у вас три дні, і потім ми переправимо його з Камбалі в безпечніше місце. А тепер слухайте, що передав вам мій повелитель. Завтра до вас під'їдуть два вози і привезуть вам залізо. Куйте з нього мечі і вістря для списів. Лі, Ву і Янг, ви роздасте їх нашим друзям і скажете їм: «Гостріть зброю й будьте наготові». Ось що я мав переказати вам від імені мого повелителя. Шю постукав у вікно:

— Зачекайте трохи тут, — сказав незнайомий кур'єр. — Я зараз повернуся.

— Я чую чиїсь тихі кроки, пане, — збуджено прошепотів Шю. — Попід самими стінами скрадаються два чоловіки… Ось вони стали… Знову йдуть.

Незнайомий кур'єр поклав хлопцеві на плече руку:

— Не бійся, Шю. Це наші друзі. Іди і впусти їх.

В темну майстерню вступили два чоловіки. Один з них сказав:

— Пане, ось він. Тільки вранці помітять, що його немає. Тепер я піду.

— Зачекайте! Ти чуєш що-небудь, Шю?

— Ні, пане.

— Ну, тоді йдіть. Дякую вам. Передайте це всім, хто вам допомагав.

Чоловік тихо рушив на вулицю. Коли незнайомий кур'єр зайшов із звільненим вантажником у кімнату, всі стояли навколо лампи.

— Ось він.

Ванг обняв вантажника. Інші мовчки вклонилися йому.

— Я — Хан Ель-канг, — назвався чоловік. Раптом він сів, затулив обличчя руками і заплакав.

— Не плач, Хан, — співчутливо мовив Лі. — Адже тепер ти на волі.

Чоловік устав.

— Коли запалять на горах сигнальні вогні? — суворо спитав Ванг.

— Куйте зброю. Коли ми матимемо зброю, скоро запалають на горах сигнальні вогні. Смерть злочинцю Ахмеду!

— Смерть злочинцю Ахмеду! — тихо повторили присутні.

Незнайомий кур'єр вийшов на вулицю і зник у мертвій тиші ночі.

Саїд тихенько посміхнувся. Він чув стомлену розмову патрульних, які йшли просто на нього. На дзвіниці саме почав бити дзвін, і його удари попливли над плескатими, сірими дахами. В цю мить патрульні помітили Саїда. Вони наказали йому спинитись і оточили його. Патрульні повеселіли, як-не-як, а мають тепер хоч невеличку розвагу в своїй нудній нічній службі. Але Саїд витягнув срібну дощечку канцелярії таємних справ і показав її командиру.

— Читайте! — пихато сказав він.

Командир перевірив печатку, віддав Саїдові по-військовому честь і повернув йому дощечку. Патрульні рушили далі. Саїд кілька секунд дивився їм услід. Ніч була сповнена ніжних чарів. На захмареному небі мерехтіли лише поодинокі зірки. Обриси присадкуватих, притиснутих один до одного будиночків розпливалися в мороці. Як прекрасно почуваєш себе, коли завжди можеш вийняти срібну дощечку і показати її солдатам!

Саїд усім серцем ненавидів Марко Поло, за яким він стежив, виконуючи доручення Ахмеда, ось уже протягом кількох років. Як на нього, то він давно б уже знищив молодого венеціанця, йому полегшало на серці, коли він дізнався, що велетень, якого він після зустрічі в Лопі боявся, немов вогню, покинув Камбалі і плавав тепер десь у Великому океані. Згідно повідомлень, що надходили звідти, йому ніколи не судилось уже повернутися до Камбалі.

Молодого Марко шпигун ненавидів так само, як І його хазяїн, і тому він не мав пристраснішого бажання, ніж допомогти чимось Ахмеду розправитись з імператорським улюбленцем. Він дивувався поблажливості Ахмеда і водночас відчував, що терпець його скоро урветься. Милостивий міністр став нервовим і дратувався через найменшу дрібницю, а під час останньої розмови з венеціанцем ледь не зірвав з себе маски ввічливої запопадливості. У Саїда невистачало розуму, щоб збагнути, як тісно його доля пов'язана з життям венеціанця.

І ось він скрадався вздовж білих стін, чекаючи якогось щасливого випадку. Час від часу він підтягувався на руках і заглядав через мур до двору. В зеленій альтанці все ще горіло світло. Він знав тут кожен куточок, знав, хто є дома, де і як розташовані окремі кімнати, міг навіть угадати, хто йде подвір'ям — молодий пан чи хтось інший, йому були відомі всі подробиці життя в садибі чужинців.

Раптом Саїд почув чиїсь швидкі кроки. Дуже здивований шпигун притисся до стіни і схопився за кинджал. Не встиг він отямитись, як повз нього промайнула висока постать. На мить він побачив закрите чорною маскою обличчя. Що було робити? Кликати поліцаїв? Адже досить йому гукнути, як з дзвіниці одразу ж наспіли б поліцаї. Чи, може, краще самому наздогнати людину в масці?

Темна постать зникла з очей Саїда. Тоді шпигун кинувся їй услід. Тільки куди ж дівся незнайомець? його вже ніде не було видно. Забувши про обережність, Саїд наддав ходу.

Чоловік у масці стояв, сховавшись за деревом, і вдоволено спостерігав, як переслідувач вихором промчав повз нього. Коли шпигун був уже далеко, незнайомий, зігнувшись, перебіг вулицю, звернув у завулок і зник у темряві.

Саїд спинився, ледве переводячи подих, і став роздивлятися навкруги, даремно намагаючись що-небудь побачити серед густого мороку. Далі як за кілька кроків нічого не було видно. Стовбур дерева, що росло неподалік, злякав Саїда. Соромлячись свого страху, він гнівно загнав у кору гострий кинджал. Чужинець утік. А може, він десь засів і чигає на нього? Саїд вийшов, на середину вулиці і попростував назад, раз по раз озираючись, чи ніхто не йде за ним назирці. Діставшись до садиби Поло, він знову зайняв свій спостережний пункт.

В альтанці все ще горіло світло.

Далі чекати було безглуздо. Зустріч на темній вулиці справила на вбогу уяву Саїда більше враження, ніж він того хотів, йому вчувалося, ніби хтось підкрадається до нього, ввижалися якісь тіні. Коли крізь тоненьку стіну кімнати для слуг долинув легкий кашель, Саїд здригнувся.

Він любив темні, тихі ночі, доки на нього не чигала ніяка небезпека. Але тепер краще було йти додому.

Марко Поло сидів у альтанці і по рукопису, взятому в бібліотеці, записував історію військових походів хана Кублая в китайські провінції. Чітко, старанно вимальовані ієрогліфи сповнювали його подивом. Марко радів, що він здатен читати ці складні знаки. Адже щоб проникнути в таємниці чужого письма, йому довелося витратити кілька років напруженої праці. В нього вже зібралася ціла книга нотаток про країни, з якими він знайомився під час мандрів.