Рукопис прославляв діла хана Кублая. Марко ще раз пробіг очима перші речення: «Хан Кублай досяг влади завдяки визначній мужності, доброчинності й розуму, в противагу своєму молодшому братові Арік-Бука, якого підтримувало багато татарських князів. Перш ніж вступити на трон, Кублай добровільно служив у війську, прагнучи брати участь в усіх походах. У своїх вчинках він завжди виявляв мужність і сміливість, а що стосується воєнного мистецтва і військової спритності, то його вважали найрозумнішим і найздібнішим воєначальником в історії всіх воєн…»

Легкий вітерець зашелестів у листі дерев, війнувши прохолодою на Марко. Юнак склав докупи аркуші паперу і закрив переплетену в шовк книгу на застібку з слонової кістки.

Вперше, відколи Марко жив при дворі хана Кублая, він не поїхав у літню резиденцію імператора. Кублай доручив йому вивчати грошову справу. Марко з властивою йому наполегливістю взявся за дослідження таємниць камбалійської монети, його завжди дивувало, що торговці за надруковані паперові гроші з печаткою великого хана можуть придбати будь-яку річ, немов паперові знаки виготовлені з справжнього золота або срібла.

Інколи Марко здавалося, що імператор володіє таємницею алхіміків. Справді, хіба ж він не перетворював папір на золото? Адже в його державі можна було за надруковані папірці купити золото, срібло і всі товари, які тільки забажаєш.

Кілька днів тому Марко відвідав майстерні, де виготовляли паперові гроші. За матеріал правила кора шовковиць, яку розмочували, розтирали на кашу і виготовляли з цієї маси папір, схожий на бавовняний, але чорного кольору. Потім його розрізали на різної величини прямокутні шматки. Чиновники, що користувалися особливою довірою, ставили на них свої печатки, і, нарешті, старший монетний майстер штемпелював їх кіноварною печаткою імператора. Тепер монета виходила в світ. Ніхто в імперії не смів відмовлятися брати паперові гроші. За підробку грошей карали смертю.

Легкий вітерець повівав серед нічної тиші, погойдував трави і квіти, грайливо шепотів з листочками. Болюче почуття самотності сповнило Марко. Він звик до гучних, розкішних бенкетів, а йому доводилось сидіти посеред велетенського міста наодинці з самим собою, з своїми бажаннями і спогадами. На дзвіниці п'ять разів ударив дзвін. П'ять співучих ударів поплили серед ночі і згасли. Якась сонна пташка на яблуні стріпнула пір'ям, цвірінькнула тоненьким голоском і знову сховала голову. Над землею піднімався вологий туман, квіти непомітно розкривали свої бутони. Все в природі спало, і тільки в голові Марко прокидалися думки і одягалися в образи й мрії.

Незнайомий кур'єр зняв маску і сховав її в кишеню. З тихого скрадливого кроку він перейшов на твердий, енергійний, випрямив спину, підняв голову. Перед ним були міські ворота з вартівнею. Вартові вклали стріли в луки, але в ту ж мить упізнали Ван Ку.

— Увага й послух! — вигукнув один із них і дзвінким голосом склав перед командиром рапорта.

Полковник Ван привітно подякував і зайшов до вартівні.

— Чого це він ночами блукає по вулицях? — спитав один з вартових.

— Не чіпай його, — відповів другий. — Спробуй, поговори з Ван Ку.

Вартовими були китайці з далеких провінцій імперії.

Раптом перед ними з пітьми виринув Саїд. Він витягнув свою срібну дощечку і спитав:

— Кого ви щойно впустили досередини?

— А тобі яке діло? — похмуро відповів вартовий і віддав назад дощечку. — Іди додому й лягай спати!

— Але ж скажи мені, кого ти впустив? — повторив своє запитання Саїд і, не діждавшись відповіді, підвищив голос: — Ну говори ж. Ти ж бачив печатку на моїй дощечці?

— Дай йому списом по спині! — сонно мовив другий вартовий і, сплюнувши, позіхнув.

Розлючений Саїд подався геть.

— Зачекайте, — гукнув він, відійшовши на надійну відстань. — Я вам це ще пригадаю!

Небо стало геть чорним, і тільки далекі зірки високо над горами прикрашали його. Повільно спливав час. Пекар Лі, носильник Янг і кравець Ву, скрадаючись садами і задвірками, розійшлись по своїх домівках. На перехрестях вулиць тьмяно горіли ліхтарі.

Ашіму розбудив якийсь крик. Вона підвелася, злякано озирнулась навкруги і, затамувавши подих, стала напружено прислухатися. Ні, не чути нічого, тільки серце калатає. Вона сама. А може, це вона кричала уві сні і прокинулась од власного крику? Відколи Матео немає дома, її часто охоплює незрозумілий страх. Знову снилось далеке минуле: іржаві кайдани на ногах, гнівні слова й удари хазяїна. «Ох ти, непотріб, ніхто тебе не хоче купувати!» їй навіть вчувався грубий, хрипкий голос…

Але ж це був тільки сон…

Крізь вікно в кімнату линув запах свіжої трави. Яке прекрасне життя! От тільки коли б не турбота про Матео. Він плаває десь далеко у Великому океані на своєму кораблі понад підводними горами, рибами, водяними демонами, скляними храмами й палацами і навіть не здогадується про небезпеку, яка скрізь чигає на нього.

Ашіма ніколи не бачила моря, але Марко й Матео не раз розповідали їй про його безмежні простори, про його осяйну красу. Чому й досі немає жодної звістки від моряків, котрі вирушили завойовувати острів Ціпангу? Вже минула осінь і зима, вже весна прикрасила ніжною зеленню луки й крони дерев, уже над полями вітер хвилює жовті хліба, вже темні літні ночі сповістили про недалеку осінь, а від Матео не було жодної вісточки.

Ашіма підійшла до вікна і побачила в альтанці світло. Воно немов цідилося крізь листя і тихо лягало поміж рухливими тінями. Це світло здалося дівчині таким нереальним, що її пройняв страх. Вона згадала крик, який розбудив її і, затремтівши, відступила в рятівну темінь. Їй раптом чомусь подумалося, що крик долинув з альтанки. Її злякана уява малювала страхітливу картину: Марко з блідим обличчям лежить на землі і, поранений, стікає кров'ю. Той крик все ще лунав у її вухах. Мабуть, щось трапилось! Ця думка надала їй сили подолати страх. Накинувши на себе халат, вона побігла в сад, до альтанки, босоніж по теплій, мокрій траві. Перед входом дівчина спинилась. Тіло її раптом розслабло, вона полегшено зітхнула й опустила руки.

Марко спав, поклавши голову на свої книги. На столі стояли дві свічки. Тиха, мирна картина розвіяла весь страх дівчини.

Лишати його отак спати в незручному положенні? Якби знати, що йому сниться…

Дівчина тихо сіла на лавку. Хіба не може статися так, що вітер перекине свічку і вогонь обпече обличчя Марко? І вона тоді докорятиме собі, що отак просто пішла в кімнату. Вона посунулась на край лавки і тихо прошепотіла:

— Марко! Прокиньтеся!

— Ашіма, це ти! — вигукнув він, піднявши голову і побачивши перед собою всю в білому, наче привид, дівчину.

Ну от, він упізнав її. Тепер їй лишається тільки повернутись до себе в кімнату.

— Ти боса, — сказав він стурбовано. — Простудишся. Сідай, Ашіма.

— Я вийшла трішки погуляти в сад. Ніч така чудова.

— Всі вже сплять, — мовив Марко, — і тільки ми з тобою ще сидимо.

Листя співало свою нічну пісню. А перед входом в альтанку ніч огорнула яблуні чорним мороком.

— Якби знати, звідки приходять мрії.

— Ти мріяла, Ашіма?

— Я почула крик, прокинулась і дуже злякалася.

— Мрії приходять і зникають, як зірки на небі.

Їхня розмова текла, ніби струмок у тихій долині. Не дивлячись одне на одного, вони говорили про мрії й про зорі.

— Мрії бувають прекрасніші, ніж бенкет з золотими келихами, — сказав Марко. — Але ж завжди мріяти не можна.

— Ні! — І те коротке слово вдарило Марко, немов стріла.

Її обличчя враз замкнулося. Нічого йому дивитися на неї. Ось зараз вона встане і байдуже скаже:

— Мені вже треба йти спати. Тоді він промовив:

— Імператор хоче послати мене в Маньї, Ашіма. Я просив його про це. Але треба почекати, доки повернеться Матео… Тобі більше не подобається в Камбалі? — Не одержавши відповіді, він додав: — Ми можемо виїхати хоч і завтра!