Рута глибоко зітхнула:

— Лісбет із сестрою співали в «Спіннін Віл»[10]. Лісбет була просто лялечка, на зразок Шанайї Твейн. А голос такий... низький, із хрипотою!

— Вони не б-ли такі вже п-пулярні, Рут.

— Зате співали в програмі Відара Льонн-Арнесена. І про­дали купу дисків.

— К-сет, Рут.

— Без різниці. Я бачила, як «Спіннін Віл» продавали в тому великому музичному магазині на Карл-Юханс-гате. Нічого так не розбирали! Вони збиралися записати диск у Нешвіллі, всі діла. Але потім її знайшов Барлі й вирішив зробити з неї зірку мюзиклу. Але це сталося вже давно.

— Вісьмь років т-му, — сказала «Трондхеймський орел».

— Лісбет Харанг зав’язала зі «Спіннін Віл» і вийшла за Барлі. Гроші, популярність... Невже не чули?

— І колесо більше не оберталося?

— Га?

— Він пр-групу, Рут.

— А, так! Сестра продовжувала співати сама, але зіркою-то була Лісбет. Думаю, «Спіннін Віл» зараз виступає в якому-небудь гірському готелі або на теплоході.

Харрі підвівся:

— Ну й останнє питання: як, по-вашому, проходить сімейне життя Віллі й Лісбет?

«Трондхеймський орел» і Рута знову обмінялися поглядами-позивними.

— Тут усе добре чутно. У них і спальня виходить у двір.

— Ви чули, як вони лаються?

— Вони не лаються. — Жінки виразно на нього подивилися.

Сенс сказаного кілька секунд доходив до Харрі, після чого він, на превеликий жаль, відчув, що червоніє.

— Отже, у них усе було чудово, — бентежачись, сказав він.

— Двері на терасу все літо розкриті. Іноді мені навіть хотілося забратись на дах, обійти навколо двору і сплигнути до них на терасу, — вишкірилася Рута. — Трішки пошпигувати, га? Нескладно ж: стаєш на перила, потім ногу на ринву, і...

«Трондхеймський орел» штовхнула її в бік.

— Але цього й не потрібно, — отямилася Рута. — Лісбет майстер... як це?

— Звукових ефектів, — підказала «Трондхеймський орел».

— От-от. І все цікаве можна уявити по голосу.

Харрі почухав потилицю.

— Такому низькому, з хрипотою, — обережно посміхнулася «Трондхеймський орел».

Повернувшись, Харрі застав у квартирі працюючих Івана й Івана. Кінолог Іван обливався потім, а пес Іван вивалив із пащі язик, червоний, як банти на День Конституції.

Харрі обережно сів на одне з лож і попросив Віллі Барлі розповісти все ще раз, із самого початку, про те, що і коли сталося після обіду. Історія Барлі підтверджувалася свідченнями двох жінок.

Харрі помітив у його очах щирий відчай і почав уже думати, що коли щось кримінальне і сталося, цей випадок — виняток зі статистичних даних. Але він усе більше впевнявся в тому, що Лісбет скоро повернеться. Або чоловік — або ніхто. Статистично міркуючи.

Повернулася Беата і сказала, що в усьому будинку застала мешканців тільки у двох квартирах, і вони не чули і не бачили нічого підозрілого ні на сходах, ні на вулиці.

Постукали, Беата відчинила. З’явився патрульний у формі. Харрі відразу його впізнав — той самий, що стояв на посту на Уллеволсвейєн. Не звертаючи уваги на Харрі, він заговорив з Беатою:

— Ми поговорили з людьми на вулиці та в «Ківі», перевірили сусідні двори та під’їзди. Нічого. Але багато ж у відпуст­ках — на вулицях тут порожньо, жінку могли заштовхати в машину так, що ніхто б і не помітив.

Харрі побачив, як зіщулився Віллі Барлі.

— Напевно, варто було б перевірити кількох паки­станців, які тримають тут крамниці, — додав патрульний, колупаючись мізинцем у вусі.

— А чому саме їх? — запитав Харрі.

Поліцейський нарешті обернувся до нього:

— А ви хіба не читали кримінальну статистику, інспек­торе? — Він зробив особливий наголос на останньому слові.

— Читав, — відповів Харрі. — Наскільки я пам’ятаю, крамарі там не на перших позиціях.

Патрульний відповів, уважно роздивляючись мізинець:

— Мені дещо відомо про мусульман, як і вам, інспекторе. Для їхнього народу жінка в бікіні ніби сама просить, щоб її зґвалтували. Можна сказати, це навіть їхній обов’язок.

— Гм?

— Така вже релігія.

— Гадаю, ви плутаєте іслам і християнство.

З тераси спустився кінолог:

— Нам із Іваном тут більше робити нічого. Знайшли в смітті кілька обвуглених котлет, ну й усе. До речі, інші собаки тут нещодавно бували?

Харрі подивився на Віллі. Той тільки похитав головою. Судячи з виразу обличчя, голос його зараз не слухався.

— На вході Іван поводився так, ніби учув іншого собаку, хоча це міг бути який-небудь іще запах. Ми готові йти на горище і в підвал. Хто-небудь нас проведе?

— Так. Звичайно. — Віллі підвівся.

Вони зникли за дверима, і поліцейський поцікавився у Беати, чи може він іти.

— Запитай у старшого, — відповіла вона.

— Він заснув. — Поліцейський із посмішкою кивнув у бік Харрі, що якраз приміряв давньоримське ложе.

— Патрульний, — не розплющуючи очей, тихо покликав Харрі, — підійдіть ближче, будь ласка.

Поліцейський підійшов і став перед Харрі, широко розставивши ноги та засунувши великі пальці за ремінь.

— Слухаю, інспекторе?

Харрі розплющив одне око.

— Якщо ви ще хоч раз, піддавшись умовлянням Тома Волера, напишете на мене доповідну, я потурбуюся про те, щоб ви проходили в патрулі до кінця служби. Ясно, па­трульний?

Поліцейський змінився на обличчі. Коли він розкрив рот, Харрі був готовий вислуховувати благання або жовчні тиради, а почув тиху і спокійну мову.

— По-перше, ніякого Тома Волера я не знаю. По-друге, вважаю своїм обов’язком доповідати, коли співробітники поліції з’являються на роботі у п’яному стані, наражаючи себе і колег на небезпеку. А по-третє, у мене немає бажання служити ніде, окрім як в патрулі. Дозвольте йти, інспекторе? — закінчив поліцейський.

Харрі обвів його поглядом Циклопа. Потім знову заплющив око і, глитнувши, сказав:

— Зробіть послугу.

Почувши, як гримнули двері, він тихо застогнав. Хотілося випити. Всередині все горіло.

— Ходімо? — запитала Беата.

— Ти йди, — відгукнувся Харрі. — Я залишуся, допоможу Іванові обійти вулиці, коли вони розберуться з горищем і підвалом.

— Упевнений?

— Абсолютно.

Харрі піднявся на терасу. Подивився на ластівок, послухав звуки, що доносяться з відчинених вікон. Підняв зі столу пляшку червоного вина. Там іще залишалося на денці, й він допив. Помахав Руті й «Трондхеймському орлові», які цього однаково не помітили, і повернувся в квартиру.

У спальні теж були помітні сліди ремонту.

Перед шифоньєром стояли незакріплені дверці з дзеркалом. Поряд із застеленим двоспальним ліжком стояв відкритий ящик із інструментами. Над ліжком висіла фотографія Віллі й Лісбет. Харрі особливо не вдивлявся в знімок, який Віллі віддав патрульному, але тепер побачив, що Рута помітила вірно: Лісбет і справді була просто лялечкою. Світле волосся, блакитні блискучі очі, струнка фігура з майже осиною талією. Мінімум на десять років молодша за Віллі. На фотографії вони були засмаглими і щасливими. Напевно, це був знімок, зроблений під час їхньої поїздки за кордон. На задньому плані виднілися величний старий замок і кінна статуя. Можливо, Франція. Нормандія.

Харрі сів на край ліжка і зі здивуванням помітив, як те просіло. Водяний матрац. Він ліг і відчув, як ліжко підлаштовується під форму його тіла. Приємно було відчувати шкірою прохолодне покривало. Вода в гумовому матраці переливалася при кожному його русі. Харрі заплющив очі.

Ракель... Вони пливли по річці. Ні, по каналу. Вниз за течією на теплоході, й вода дзвінко цілувала його борти. Вони були в каюті, й Ракель лежала поряд із ним в ліжку. Тихо сміялася, коли він із нею шепотівся. А потім прикидалася, ніби спить. Їй це подобалося — прикидатися. Така гра. Харрі обернувся подивитися на неї. Погляд упав спочатку на дзеркало, в якому відбивалося ліжко цілком, потім на відкритий ящик із інструментами. Зверху лежав невеликий шпатель із зеленим руків’ям. Він підняв інструмент. Легкий і маленький, злегка забруднений у штукатурці.