— А знаєш, Вібекке, я так і думав.

Вона почула, як закипає вода в каструлі, й подивилася на сигарету. Залишалися три затяжки. Вона зробила першу. Сигарета була абсолютно позбавлена смаку.

Вона навіть і не пам’ятала, коли звичка до неї повернулася. Може, минулого року, коли він почав від’їжджати в довгі відрядження? Чи після Нового року, коли він мало не щовечора почав затримуватися на роботі? Можливо, вона почала палити, тому що була нещаслива? А чи була вона нещаслива? Вони ніколи не сварилися. Правда, майже і не спали разом, але Андерс пояснив це непомірною завантаженістю на роботі, й тему було закрито. Не те щоб їй цього сильно не вистачало. У ті рідкісні рази, коли вони займалися сексом, їй здавалося, що він не з нею. А якщо так, значить, і їй бути з ним необов’язково.

Проте вони не сварилися. Ніколи. Андерсу не подобалося, коли підвищують голос.

Вібекке подивилася на годинник. Чверть на шосту. Чому він не йде? Зазвичай він попереджав, що затримається. Вона погасила недокурок, і той полетів на задній двір. Обернувшись до плити, вона подивилася на картоплю. Спробувала виделкою найбільшу картоплину. Майже готова. На поверхні киплячої води плавали маленькі чорні згустки. Цікаво, це від картоплі чи від каструлі?

Вібекке намагалася згадати, що готувала в ній минулого разу, але тут відчинилися вхідні двері. Вона почула в коридорі важке дихання і шум черевиків, що відлітають у куток. Андерс увійшов до кухні й відчинив холодильник.

— Що? — запитав він.

— М’ясна запіканка.

— Ясно... — Інтонація раптом пішла вгору, поставивши після слова знак питання.

Вона знала, що він має на увазі: «Знову м’ясо? А може, слід частіше готувати рибу?»

— Добре, — сказав він невиразно і схилився над ка­струлею.

— Що ти робив? Ти увесь промок від поту!

— Сьогодні немає тренування, і я проїхався на велосипеді до Согне-фіорду і назад. А що це у воді плаває?

— Не знаю, — відповіла Вібекке. — Сама щойно побачила.

— Не знаєш? А хіба ти не вчилася на кухаря?

Він блискавичним рухом схопив один зі згустків великим і вказівним пальцями і скуштував на смак. Вона дивилася на його потилицю, на негусте темне волосся, яке спочатку так їй подобалося, підстрижене, доглянуте, зачесане на проділ. Він мав такий надійний вигляд, був таким упевненим у собі. Як людина з великими планами на майбутнє. Причому не лише на своє.

— Ну і на що схоже? — запитала вона.

— Ні на що, — відповів він, як і раніше роздивляючись плиту — На яйце.

— Яйце? Але я ж мила цю каструлю... — Вона раптом замовкла не договоривши.

Він обернувся:

— Що таке?

— Дивися, капає. — Вона показала на його голову.

Він наморщив лоб і провів рукою по потилиці. Потім, ніби по команді, вони разом задерли голови й подивилися на стелю. На ній висіли дві краплі. Короткозора Вібекке навряд чи помітила б їх, якби вони були чистими та прозорими, але вони такими не були.

— Здається, у Камілли потоп, — сказав Андерс. — По­дзвони їй, а я сходжу за консьєржем.

Вібекке подивилася на стелю. І на каструлю з чорними згустками. Серце знову забилося в скаженому темпі.

— О Господи... — прошепотіла вона.

— Що ще? — запитав Андерс.

— Іди за консьєржем, а потім разом із ним піднімайся до Камілли. Я тим часом подзвоню в поліцію.

З вікон Головного управління поліції округу Осло відкривається чудовий краєвид на східну частину міського центру. Будівля управління стоїть на підвищенні, яке продовжується пасмом пагорбів, що тягнеться від Грьонланна до Тойєна. Її було споруджено 1978 року. Скло і метал, ідеально горизонтальна підлога — за це групі архітекторів (Тельє, Торп, Осен) вручили диплом.

Коли телемонтер, що тягнув кабель у високих коридорах на сьомому поверсі, впав із риштовань і зламав хребет, він отримав не лише страховку, але ще й дістав догану від батька:

— Сім поколінь твоїх предків були будівельниками. Ми все життя працювали між небом і землею, поки сила тяжіння не зривала нас вниз. Мій дід спробував утекти від прокляття, але воно наздогнало його по цей бік Північного моря. Того дня, коли ти народився, я дав собі обіцянку, що ти уникнеш цієї долі, і думав, що мені вдалось її дотримати. Якого біса ти, монтер, поліз на висоту шістьох метрів?

І ось зараз саме по тих дротах, які проклав син потом­ственого будівельника, сигнал тривоги з кол-центру йшов просто на шостий поверх, у відділ із розслідування насильницьких злочинів (співробітники називали його кримінальний відділ), у кабінет начальника Б’ярне Мьоллера. Мьоллер у цей момент роздумував: радіти йому чи засмучуватися, що скоро він із усією сім’єю відпочиватиме в літньому будиночку, який вони зняли на липень в Осі під Бергеном. Ос у липні означає, скоріше за все, паскудну погоду, але в Осло обіцяли спеку, і Б’ярне був не проти змінити її на мряку. Проте зайняти в дощ двох непосидючих шибеників, маючи під рукою тільки колоду карт, — завдання не з легких.

Б’ярне Мьоллер простягнув ноги, почухав за вухом і, вислухавши повідомлення, запитав:

— Як виявили труп?

— Вода потекла на сусідів, — відповів черговий. — Сусід із консьєржем довго дзвонили в двері, ті були незачинені, й вони увійшли.

— Доведеться відправити туди людей.

Поклавши трубку, Мьоллер зітхнув і почав вивчати список особового складу, проводячи пальцем по товстому склу на столі. Половина відділу була відсутня. Так бувало щороку в сезон відпусток. Але жителі Осло зовсім не опинялися через це в більшій небезпеці, тому що злочинці в липні теж влаштовували собі відпустку, отож на цей місяць у відділі з розслідування насильницьких злочинів традиційно припадала пора затишшя.

Палець Мьоллера зупинився на Беаті Льонн. Він набрав номер служби криміналістичної експертизи на Кйольберг-гате. Трубку не брали. Мьоллер дочекався, поки сигнал переведуть на комутатор.

— Беата Льонн у лабораторії, — відповів високий голос.

— Мьоллер із кримінального відділу. Зв’яжіться з нею.

Пауза. Голос належав Карлу Веберу, начальнику служби, тепер уже пенсіонерові. Він переманив до себе Беату Льонн із відомства Мьоллера, який розцінював цей випадок як підтвердження теорії неодарвіністів: єдине прагнення індивіда — в збільшенні числа собі подібних. Вебер, очевидно, вважав, що його і Беати Льонн генетика сильно збігаються. Звичайно, з першого погляду могло здатися, що між ними, великодосвідченим буркотуном Карлом Вебером і тихою сірою мишкою Льонн, яка зовсім нещодавно закінчила поліцейську академію та червоніла, варто було з нею заговорити, немає нічого спільного. Але професійні гени у них точно були ідентичними. Обоє належали до того типу пристрасних мисливців, яким досить учути здобич, щоб забути про все на світі, зосередити увагу на якійсь технічній зачіпці, доказі, відеозаписі, туманному повідомленні, і у результаті вони дійдуть того чи іншого висновку. Злі язики стверджували, що Вебер і Льонн нормально почуваються тільки в лабораторії, а не серед людей, де психологічні навички слідчого все-таки важливіші, ніж сліди взуття й частинки ниток із одягу.

Щодо лабораторії Вебер і Льонн були згодні, а ось про сліди і нитки готові були посперечатися.

— Льонн.

— Привіт, Беато! Б’ярне Мьоллер. У тебе є час поговорити?

— Ні. А в чому справа?

Мьоллер коротко розповів про подію і дав їй адресу.

— Направлю туди ще кілька моїх хлопців, — додав він.

— Кого?

— Кого знайду. Всі ж у відпустках. — Поклавши трубку, Мьоллер повернувся до списку.

Вказівний палець зупинився на Томі Волері.

У графі відпусток місяць проставлений не був. Утім, ­цьому Б’ярне Мьоллер і не здивувався. Йому іноді здавалося, що інспектор Том Волер узагалі ніколи не бере відпусток і майже не спить. Цей слідчий був однією з двох козирних карт відділу. Всі справи в ідеальному порядку, все робиться вчасно, і відмінна розкриваність. І, на відміну від другого козиря, Том Волер був людиною надійною, шанованою, з незаплямованою особовою справою. Загалом, не співробітник, а приклад для наслідування. З такими безперечними здібностями керівника Том із часом цілком міг розраховувати на крісло начальника відділу поліції, яке зараз займав Мьоллер.