По дорозі в спальню їй раптом знову стало страшно. Вона повернула назад, але відразу заспокоїлася, коли, трохи відчинивши двері, побачила, що Олег спить у ліжечку.

Одначе за годину вона прокинулася від кошмару й не могла знайти собі місця до самого ранку.

Білий «форд-ескорт» плив крізь літню ніч, немов стара субмарина, гуркочучи двигуном.

— Екернвеєн, — бурмотав Харрі. — Сонсгате.

— Що? — перепитав Сівертсен.

— Прикидаю найкоротший шлях.

— Куди?

— Скоро побачиш.

Вони зупинились у вузькому тупику поряд із якимись занехаяними приватними хатинками, що загубилися посеред багатоповерхової забудови. Харрі перегнувся через Сівертсена і відчинив двері з його боку. Після того, як кілька років тому в цю машину залізли злодії, ці двері вже не відчинялися зовні. Ракель навіть жартувала про схожість характерів машин і їх власників, і Харрі не знав, чи правильно розуміє сенс цього жарту. Він обійшов машину навколо, витягнув Сівертсена і поставив його спиною до себе.

— Лівша? — поцікавився Харрі, відмикаючи наруч­ники.

— Що?

— Якою рукою б’єш сильніше: правою чи лівою?

— Та я взагалі не б’ю.

— Це добре.

Харрі надів один браслет Сівертсену на праву руку, а інший — собі на ліву. Свен нерозуміюче подивився на нього.

— Не хочу втратити тебе, дорогенький, — пояснив Харрі.

— А не простіше тримати мене на мушці пістолета?

— Простіше, але кілька тижнів тому мені довелося його здати. Ходімо!

Вони перетнули рівний майданчик і попрямували у бік масивних чорних силуетів багатоповерхівок, які вимальовуються на тлі нічного неба.

— Приємно повернутися на старе місце? — запитав Харрі біля входу в гуртожиток.

Сівертсен знизав плечима.

Коли вони ввійшли, Харрі почув те, що хотів би почути якнайменше, — кроки по сходах. Він подивився навкруги, побачив світло в маленькому віконці ліфта, відійшов убік і потягнув Сівертсена за собою. Ліфт гойднувся під їхньою вагою.

— Вгадай, на який поверх ми поїдемо? — запитав Харрі. Він підніс до обличчя Сівертсену зв’язку ключів на пластиковому брелоку в формі черепа, і той підвів очі до стелі. — Не у настрої вгадувати? Гаразд, Сівертсен, тоді їдьмо на четвертий.

Свен натиснув на чорну кнопку з цифрою 4 і подивився на двері, як завжди дивляться, коли чекають, що ліфт ось-ось рушить. Харрі подивився на його обличчя. Чорт забирай, треба зізнатися: якщо це гра, то актор він блискучий.

— Ґрати, — підказав Харрі.

— Що?

— Ліфт не піде, поки не закриєш ґрати, і ти це знаєш.

— Ці?

Харрі кивнув. Сівертсен із брязкотом потягнув залізні прути вправоруч, але ліфт стояв.

На лобі у Харрі виступили краплі поту.

— До кінця, — сказав він.

— Так?

— Досить ламати комедію! — До горла підкотив клубок. — Їх потрібно зачинити до самого кінця. Якщо вони не закриють увесь отвір, ліфт не піде.

Сівертсен посміхнувся.

Харрі стиснув праву руку в кулак.

Ліфт здригнувся, і жовта стіна за чорними залізними прутами почала повзти вниз. Коли вони проїздили другий поверх, крізь віконце в дверях Харрі побачив чиюсь потилицю. Хтось спускався по сходах. Сподіватимемося, хтось із мешканців. В усякому разі, Бйорн Гольм сказав, що експерти роботу тут уже закінчили.

— Не подобаються ліфти? — запитав Сівертсен.

Харрі не відповів і дивився, як стіна повзе вниз.

— Ми не проїхали?

Ліфт зупинився так різко, що Харрі зробив крок, аби не впасти. Підлога знову гойднулася. Харрі дивився в стіну.

— Що за чортівня... — прошепотів він.

— Ви увесь мокрий від поту, інспекторе Холе. Гадаю, зараз саме відповідний час, аби дещо вам пояснити.

— Зараз не відповідний час ні для чого. Вимітайся, інакше...

Але Сівертсен став, загородивши собою кнопки, і, судячи з усього, вимітатися не збирався. Харрі підняв його праву руку й тільки тоді побачив, що в лівій у Сівертсена затиснутий шпатель. Із зеленим руків’ям.

— Лежав поряд із сидінням, — майже винувато посміхнувся Сівертсен. — Треба прибиратись у своїй машині. Ви мене чуєте?

Сталь блиснула. Харрі намагався зосередитися, не запанікувати.

— Чую.

— Дуже добре, тому що слухати мене зараз доведеться уважно. Я не винен. Вірніше, я незаконно ввозив в країну зброю і діаманти декілька років підряд, але ніколи нікого не вбивав.

Помітивши, що Харрі поворушив рукою, Сівертсен підняв свою зброю, і Харрі визнав за краще не рухатися.

— Уся контрабанда зброї йде через одну людину, яка називає себе Принцом. В один прекрасний момент я зрозумів, що Принц і Том Волер — одна і та сама особа. Навіть більше: я можу це довести. І якщо я правильно розумію ситуацію, ви збираєтеся підрізати йому крила, але без моїх доказів Том Волер швидше підріже ваші. Вірно?

Харрі дивився на шпатель.

— Холе?

Він кивнув.

Сівертсен розсміявся, дзвінко, майже по-дівчачому, і сказав:

— Правда, милий парадокс, Холе? Ось стоїмо ми з вами тут — контрабандист і нишпорка, пов’язані одним ланцюгом і повністю один від одного залежні, — й однаково думаємо, як би один одного вбити, еге ж?

— Це не парадокс, — сказав Харрі. — Що тобі потрібно?

Сівертсен підняв шпатель і перехопив його так, що руків’я вказувало на Харрі, зі словами:

— Мені треба, щоб ви знайшли, хто підлаштував усе так, аби виходило, ніби я вбив чотирьох людей. Зробите це, і я піднесу вам голову Волера на срібній таці. Ви допоможете мені — я допоможу вам.

Харрі пильно подивився на Сівертсена. Браслети наручників брязнули один об один.

— Добре, — погодився Харрі. — Але зробимо це в правильній послідовності. Спочатку знешкодимо Волера, а потім я зможу спокійно допомогти тобі.

Сівертсен похитав головою:

— Я знаю, як ідуть мої справи. Я думав над цим цілу добу, Холе. Мої докази проти Волера — єдиний аргумент у переговорах, а ви — єдиний, із ким я можу їх вести. Поліція вже святкує перемогу, і ніхто з ваших не погодиться подивитися на справу під іншим кутом, ризикуючи перетворити тріумф на помилку століття. Мене звинуватять, а цей псих, який убивав жінок, залишиться на волі. Мене заманили в пастку. Без вашої допомоги у мене немає шансів.

— Невже не ясно, що Том Волер і його спільники в цей самий час уже йдуть по нашому сліду? І з кожною годиною вони підбираються все ближче. І коли — навіть не якщо, а коли — вони нас відшукають, нам обом гаплик!

— Мені це ясно.

— Так навіщо ризикувати? Припустимо, все сказане про поліцію правда, і їм не захочеться проводити розслідування наново. Хіба не краще провести двадцять років у в’язниці, ніж одразу розлучитися з життям?

— Двадцять років у в’язниці мене більше не влаштовують, Холе.

— Чому це?

— Тому що зовсім нещодавно я дізнався про те, щo радикально змінить моє життя.

— І що ж?

— Інспекторе Холе, я скоро стану батьком. Знайдіть справжнього вбивцю перш, ніж Волер знайде нас. — Сіверт­сен простягнув йому шпатель. — Ви мені вірите?

— Вірю, — збрехав Харрі й поклав інструмент у кишеню піджака.

Сталевий трос знову заскрипів — ліфт поїхав.

— Сподіваюся, нічого не маєш проти Іггі Попа? — запитав Харрі, прикувавши Свена Сівертсена до батареї під вікном у кімнаті чотириста шість. — Тому що деякий час нам доведеться милуватися тільки ним.

— Могло бути і гірше. — Свен подивився на плакат. — Я ходив на концерт Іггі й «Студжес» у Берліні, напевно, ще до народження того, хто жив у цій кімнаті.

Харрі подивився на годинник. Десять хвилин на другу. Волер і його команда вже, напевно, перевірили квартиру на Софієсгате і зараз досліджували довколишні готелі. Невідомо, скільки часу в них із Сівертсеном у запасі. Харрі впав на канапу і потер обличчя долонями.

Чортів Сівертсен!

Адже наскільки простий план! Дістатися відомого місця, подзвонити Б’ярне Мьоллеру і начальникові кримінальної поліції, і нехай по телефону вислухають свідчення Свена Сівертсена проти Волера. Сказати їм, що на його арешт у них є три години, після чого Харрі дзвонить журналістам і підносить їм бомбу. Потім треба просто сидіти тихо й чекати підтвердження, що Волер спійманий. Після цього Харрі подзвонив би Рогеру Єндему з «Афтенпостен», попросив би зв’язатися з начальником кримінальної поліції й узяти коментар із приводу арешту. І тільки тоді, коли все буде обнародувано, Харрі й Сівертсен вилізуть зі своєї нори.