Ейстейн подивився на аркуш паперу, який Харрі поклав на стіл, і здивувався:

— Зірка?

— Пентаграма. Цей символ він залишив двічі. Вперше вирізав на балці біля ліжка жертви, а вдруге — намалював на запорошеному екрані телевізора в магазині навпроти іншого місця злочину.

Ейстейн подивився на зірку і кивнув:

— І ти думаєш, я допоможу тобі розібратися, що це означає?

— Ні. — Харрі підпер підборіддя руками. — Але сподіваюся, ти розповіси мені про принципи розшифровування кодів.

— Харрі, я ж зламував математичні коди, а в людських — інший сенс, інша семантика. Я, наприклад, досі жодного разу правильно не вирахував, що мають на увазі жінки, коли говорять «ні».

— Уяви собі, що в нашому випадку задіяні й людська логіка, і деякий підтекст.

— Тоді це вже криптографія, тайнопис. Для цього, окрім логічного мислення, потрібне вміння задіювати підсвідомість та інтуїцію — все те, що ти знаєш, але не знаєш, що знаєш. Доведеться використовувати лінійне мислення й розпізнавання образів. Чув про Алана Тьюрінга?

— Ні.

— Цей англієць у війну розшифровував німецькі коди. Простіше кажучи, виграв Другу світову. Він говорив, що для розшифровування треба спочатку зрозуміти, в якому вимірі діє супротивник.

— Це як?

— Скажімо, так: цей рівень вищий за літери та цифри. Надмовний. І відповіді потрібно шукати не на питання «як», а на питання «навіщо». Зрозуміло?

— Ні.

— Ніхто не розуміє. Це, скоріше, особливий дар — на зразок ясновидіння.

— Припустимо, ми знаємо, навіщо. Що далі?

— Далі доведеться витратити силу-силенну часу. Комбінуй варіанти, поки не вмреш.

— Не можна мені вмирати. І сили-силенної часу немає в мене. Швидше можна?

— Тоді є тільки один відомий мені спосіб. Транс.

— Ну, зрозуміло, транс. Ось тепер усе зрозуміло.

— Я не жартую. Продовжуєш дивитися на інформацію, поки не позбуваєшся всіх думок. Однаково що перенавантажувати м’яз і викликати його спазм. Щось на зразок цього. У вісімдесят восьмому я чотири ночі підряд зламував систему рахунків Данського банку. На голому ентузіазмі та краплиночці ЛСД. Вийде підсвідомо зламати код — вважай себе королем. А якщо не вийде...

— То що?

Ейстейн засміявся:

— Потрапиш у психлікарню. Там повно таких, як я.

— Транс, кажеш?

— Ага. Транс. Інтуїція. Можливо, трохи фармацевтичної допомоги...

Харрі взяв зі столу чорний циліндрик і підніс до очей:

— А знаєш що, Ейстейне?

— Що?

Він кинув тубу через стіл, і Ейстейн вправно впій­мав її.

— Я пожартував щодо «Under My Thumb».

Ейстейн поклав тубу на край столу і нагнувся зав’язати шнурки на старих, страшенно брудних лижних черевиках «Пума».

— Та знаю. Як там Ракель? — запитав він.

Харрі знизав плечима.

— Ти від цього такий сумний?

— Можливо, — відповів Харрі. — Мені тут запропонували роботу, і не знаю, чи зможу я відмовитися.

— Значить, це явно не робота таксиста. Або пропонував не мій шеф.

Харрі всміхнувся.

— Вибач, але з мене поганий порадник у питанні працевлаштування. — Ейстейн підвівся. — Флуніпам залишаю тут. Роби як знаєш.

Метрдотель з голови до ніг ви­вчив людину перед собою. За тридцять років роботи у нього виробився свого роду нюх на прикрості, а від цієї людини неприємностями тхнуло за версту. Не те щоб усяка неприємність була на шкоду — го­стям Театрального кафе якраз не вистачало хорошого скандалу, але це має бути правильна неприємність. Наприклад, коли молодий артист із галереї співучо заявляє, що він із покоління нових талантів, а хороше вино можна пити й без багаторічної витримки. Чи колишній виконавець головних ролей із Національного театру проголошує, що нічого хорошого не може сказати про фінансиста за сусіднім столиком, хіба тільки те, що він гомосексуаліст і тому не схильний до розмноження. Ну а те, що зараз споглядав метрдотель, не обіцяло скандалу. Просто нудна неприємність: неоплачений рахунок, хропіння під столом або колотнеча. Спочатку він за зовнішніми ознаками (грубі чорні джинси, червоний ніс і голений череп) вважав його за п’яного робітника сцени, який зібрався у рідну пивничку. Але коли той запитав Віллі Барлі, виникла підозра, що це який-небудь помийний щур із журналістської пивниці під вуличним рестораном із промовистою назвою «Товчок». Метрдотель не відчував ніякої пошани до гризунів, які безпардонно тереблять те, що залишилося від бідолахи Барлі після зникнення його чарівної дружини.

— Ви впевнені, що зазначена людина тут? — запитав метрдотель.

Він розкрив книгу замовлень, хоча прекрасно знав, що Барлі, як завжди, прийшов рівно о десятій і сів за свій звичайний столик на заскленій веранді, звідки було видно Стортінгсгате. Дивним було те, що привітний продюсер уперше зрадив себе і прийшов у четвер. У метрдотеля навіть виникли серйозні побоювання щодо його психічного здоров’я.

— Не треба утруднятись, я його бачу, — заявив чоловік і зник усередині.

Метрдотель зітхнув і подивився на інший бік вулиці. Так, підстави побоюватися за психіку Барлі були: поставити влітку мюзикл у поважному Національному театрі. О Господи...

Потрібну людину Харрі впізнав по копиці волосся, але, підійшовши ближче, почав сумніватися.

— Барлі?

— Харрі! — Погляд просвітлів, але тут же знову згас.

Віллі Барлі змарнів. Шкіра, всього кілька днів тому свіжа та засмагла, тепер мала вигляд мертвої, ніби хтось посипав її білою пудрою. Усе тіло немов зіщулилося — навіть широкі плечі здавалися вужчими.

— Не хочеш оселедця? — Віллі вказав на тарілку перед собою. — Кращий в Осло. Я завжди його замовляю. Кажуть, добре для серця. Але треба, щоб було серце, а у відвідувачів цього кафе... — Він махнув рукою, вказуючи на майже порожній зал.

— Ні, спасибі, — відмовився Харрі й сів.

— Візьми хоч би хрустанці. — Віллі посунув йому кошик. — У Норвегії більше ніде не подають справжній хліб з цілісними фенхелевими зернами. Якнайкраще підходить до оселедця.

— Дякую, не хочу. Хіба що кава.

Віллі гукнув офіціанта, попросив чашку і обернувся до Харрі:

— Як ти мене знайшов?

— Був у театрі.

— А я ж просив їх говорити, що мене немає в місті. Ці журналісти... — Він показав руками, ніби душить когось.

Харрі не зрозумів: чи то він зображував, що вони його придушили, чи то як він хотів би розправитися з журналі­стами.

— Я показав посвідчення і пояснив, що справа термінова, — сказав Харрі.

— Добре-добре.

З’явився офіціант із чашкою. Поки він наливав каву з кавника на столі, Віллі нерухомо дивився на білу скатертину перед Харрі. Офіціант пішов. Харрі кашлянув, і Віллі підвів погляд.

— Якщо у тебе погані новини, Харрі, давай уже відразу.

Харрі відпив із чашки і похитав головою:

— Як там із п’єсою?

Віллі блідо всміхнувся:

— Учора дзвонили з культурного огляду «Дагбладет» і запитували про те саме. Я пояснив, як просувається робота, а потім журналістка запитала, чи не підвищився попит на квитки, після того, як таємничим чином зникла Лісбет, і її замінила сестра. — Він закотив очі.

— І що? — поцікавився Харрі. — Підвищився?

— З глузду з’їхав? — У голосі Віллі зазвучали нотки люті й погроз. — Літо. Люди хочуть веселитись, а не плакати над незнайомою їм жінкою. Ми втратили козирну карту. Лісбет Барлі — це талант. Така втрата для проекту — ката­строфа! — Декілька людей у залі обернулися на нього, але Віллі й не думав говорити тихіше. — Ми майже не продали квитків. Ну, окрім як на прем’єру — ті розхапали вмить. Люди жадають крові. Вони відчувають скандал. Отже, Харрі, ми цілком залежимо від суворих критиків. Але саме зараз мене найменше турбує цей чортів мюзикл! — Віллі вдарив кулаком по столу, посуд підстрибнув.

Здавалося, лють зараз переросте в сказ, але раптом усе його роздратування немов рукою зняло. На якусь мить вираз обличчя став здивованим, немов Барлі не розумів, де він, і тут же він затулив обличчя долонями. Харрі спіймав погляд метрдотеля: той дивився в їх бік із якоюсь надією.