— Наскільки мені відомо, вона працювала в рекламному агентстві. Дизайнером. Чи на зразок того.

— На зразок того, — повторив Харрі та з байдужим виглядом зробив запис у своєму блокноті.

Це був прийом, яким він завжди користувався в розмові зі свідками. Не дивися на них, і вони почуватимуться більш розкутими. Покажи, ніби їх свідчення тебе не вражають, і вони обов’язково захочуть розповісти що-небудь цікаве. Треба було йому йти в журналісти. Як йому здавалося, журналісти більш терпимі до тих, хто з’являється на роботу в п’яному стані.

— У неї був жених?

Вібекке похитала головою.

— Коханці?

Вібекке нервово засміялась і знову поглянула на свого співмешканця.

— Ми ж не підслуховуємо під дверима, — вирішив раптом втрутитись Андерс Нюгорд. — Думаєте, вбивця — коханець?

— Не знаю поки що, — відповів Харрі.

— Та це-то зрозуміло!

Харрі відчув у його голосі роздратування.

— Ми тут живемо, і нам би не зашкодило знати вашу думку про те, що тут відбувається. Це схоже на побутове вбивство? Чи, можливо, у нас тут в окрузі розгулює ма­ніяк? — підвищив голос Андерс.

— Можливо, у вас тут в окрузі розгулює маніяк. — Харрі відклав ручку і подивився на співрозмовників.

Він помітив, як здригнулася Вібекке Кнутсен, але увагу свою зосередив на Андерсі Нюгорді.

Коли людям страшно, їх легше розсердити — матеріал першого курсу поліцейської академії. Тому не варто без по­треби нервувати переляканих. Але Харрі зробив із правила абсолютно інший висновок. Куди корисніше їх дратувати. Розсерджені часто говорять не те, що думають. Вірніше, не те, що думали сказати.

Андерс подивився на нього очима, що нічого не виражають.

— Але найімовірніше: вбивця — саме її залицяльник, — додав Харрі. — Жених, коханець або хтось, із ким у неї були стосунки, які вона припинила.

— Чому ви так думаєте? — Андерс Нюгорд обійняв Вібекке за плече.

Це мало кумедний вигляд, тому що рука у нього була коротка, а її плечі досить широкі.

Харрі відкинувся на спинку крісла:

— Статистика. Можна мені закурити?

— Взагалі-то у нас не курять. — Тонкі губи Нюгорда розтягнулись у посмішці.

Харрі запхав пачку назад у кишеню, але помітив, що Вібекке при цьому опустила очі.

— А що ви маєте на увазі під статистикою? — запитав Андерс Нюгорд. — Що примушує вас думати, ніби вона поширюється на цей конкретний випадок?

— Ну що ж, перш ніж відповісти на два ваші питання, я запитаю, чи розбираєтеся в статистиці ви, Нюгорде? Знаєте терміни «розподіл вірогідності», «стандартизоване нормальне відхилення»?

— Ні, але я...

— От і добре, — обірвав його Харрі, — тому що в цьому випадку це і не знадобиться. — Столітня карна статистика всього світу дає можливість стверджувати, що вбивця — саме її залицяльник. Чи, якщо у неї немає залицяльника, той, хто вважав себе таким. Це відповідь на перше ваше питання. Та і на друге.

Андерс Нюгорд пирхнув і прибрав руку з плеча Ві­бекке.

— Але це ж дилетантство! Ви ж нічого не знаєте про Каміллу Луен.

— Це вірно, — підтвердив Харрі.

— Так чому ж ви беретеся стверджувати?..

— Тому що ви запитали, — перервав його Харрі. — І якщо у вас питань більше немає, можна я спробую задати свої?

Нюгорд збирався щось на це відповісти, але передумав і злісно втупився у стіл. Можливо, Харрі помилився, але йому здалося, що губи Вібекке застигли в ледве помітній посмішці.

— Як ви вважаєте, Камілла Луен вживала наркотики? — запитав Харрі.

Нюгорд різко підвів голову:

— Чому ми маємо так вважати?

Харрі заплющив очі й промовчав.

— Ні, — м’яко і тихо відповіла Вібекке. — Ми так не вважаємо.

Харрі розплющив очі і вдячно їй усміхнувся. Андерс Нюгорд здивовано подивився на неї.

— Її двері були незамкнені, вірно?

Андерс кивнув.

— Вам це не здалося дивним? — вів далі допит Харрі.

— Не особливо. Вона ж була вдома.

— Гм... У вас на дверях простий замок, і я помітив, що ви... — кивнув він Вібекке, — замкнули його, коли я увійшов.

— Вона у нас тепер полохлива. — Нюгорд поплескав співмешканку по коліну.

— Осло тепер не те, що раніше. — Вібекке на мить зу­стрілася з Харрі очима.

— Це вірно, — погодився він. — І, здається, Камілла Луен теж це розуміла. В її квартирі подвійний секретний замок і ще ланцюжок, тому я вирішив, що вона не з тих, хто вирушає в душ, не замкнувши вхідні двері.

Нюгорд знизав плечима:

— Можливо, поки вона милася в душі, той, що увійшов, відкрив замок відмичкою.

Харрі похитав головою:

— Це тільки в кіно такі замки відкривають відмичками.

— А може, з нею в квартирі вже хтось був? — припу­стила Вібекке.

— Хто?

Харрі витримав паузу. Коли він зрозумів, що заповнювати її ніхто не збирається, він встав із крісла:

— Вас іще запросять для надання свідчень. Дякую за сприяння.

На порозі він обернувся:

— До речі, а хто з вас подзвонив у поліцію?

— Я, — відповіла Вібекке. — Андерс пішов за консьєржем, а я подзвонила.

— До того, як знайшли тіло? А чому...

— У воді, яка протекла в нашу кімнату, була кров.

— Он як? А як ви це зрозуміли?

Андерс Нюгорд важко та стомлено зітхнув і поклав руку Вібекке на плече.

— Вона ж була червона, хіба не так?

— Ну, — повів повагом Харрі. — Не лише ж кров червона.

— Вірно, — сказала Вібекке. — Справа не в кольорі.

Андерс Нюгорд здивовано подивився на неї. Вібекке посміхнулась, але Харрі помітив, що вона прибрала плече з-під руки співмешканця.

— Свого часу я жила з кухарем, і ми на пару тримали їдальню. Там я дещо дізналася про їжу. У тому числі й те, що в крові міститься білок, і, якщо крапнути її у воду, гарячішу шістдесяти п’яти градусів, вона згортається грудочками. Начебто в киплячій воді тріснуло яйце. Коли Андерс скуштував одну таку грудочку і сказав, що на смак вона схожа на яйце, я зрозуміла, що це кров і сталося щось серйозне.

Андерс Нюгорд слухав її з розкритим ротом. Його засмагле обличчя раптом зблідло.

— На все добре, — пробурмотів Харрі й вийшов.

Харрі ненавидів тематичні паби: ірландські паби, паби, де всі п’ють, роздягшись до пояса, паби, де обговорюються новини, а найбільше — улюблені паби знаменитостей, де на стінах висять портрети скандально відомих завсідників. У «Андеруотері» це була каламутна суміш морських тем підводного плавання та піратської романтики. Щоправда, на четвертому півлітровому кухлі Харрі перестало дратувати й булькання зеленої води, й шоломи від скафандрів водолазів, і простенькі скрипучі меблі. Могло бути й гірше. Минулого разу народ вирішив розважитися співом, і в якийсь момент здалося, що він на мюзиклі, а не в барі. Харрі уважно оглядівся і зі спокійним серцем переконався, що ніхто з чотирьох гостей не збирається співати й танцювати.

— Як настрій? Святковий? — запитав він барменшу, коли та поставила перед ним кухоль.

— О сьомій вечора? — відповіла дівчина питанням на питання і дала йому сотню здачі, хоча слід було дві.

Якби Харрі міг, то вирушив би в «Шрьодер». Але йому чомусь думалося, що туди його не пустять, а піти і з’ясувати це не вистачало хоробрості. Не сьогодні. З того, що сталося в четвер, у його пам’яті залишились якісь обривки. Чи в середу? Хтось із відвідувачів згадав, що Харрі показували по телевізору як героя норвезької поліції, тому що він застрелив маніяка в Сіднеї. Хтось відпустив пару зауважень, якось його обізвав, і щось із цього Харрі не сподобалося. Цікаво, чи дійшло до колотнечі? Не виключено, що кісточки пальців і перенісся він міг розбити, спіткнувшись об бруківку на Доврегате.

Задзеленчав телефон. Харрі подивився на номер і у черговий раз відзначив, що дзвонить не Ракель.

— Слухаю, шеф.

— Харрі? Ти де? — Б’ярне Мьоллер був стривожений.

— Під водою. В барі «Андеруотер». А що таке?

— Якою ще водою?