«Куля», — подумав Харрі.

— Ти сам, — сказав Волер і пішов.

Вона лежала у ліжку й курила. Дивилася на його спину перед приземкуватим комодом, на те, як лопатки рухаються під шовком жилета, примушуючи тканину переливатися відтінками чорного та синього. Вона перевела погляд на дзеркало. Його руки впевненими м’якими рухами зав’язували краватку. Їй подобалися його руки. Їй подобалося дивитись, як вони працюють.

— Коли повернешся? — запитала вона й упіймала в дзеркалі його погляд і посмішку, теж упевнену і м’яку. Вона надула губки.

— Так скоро, як тільки зможу, люба моя.

Ніхто не говорив цього слова так, як він. «Liebling», кохана. З помітним акцентом і співучою інтонацією. Вона немов наново закохалася в німецьку мову.

— Сподіваюся, завтра, вечірнім літаком, — сказав він. — Ти за мною сумуватимеш?

Вона не втрималася від усмішки. Він засміявся. І вона засміялася. Чорт забирай, ну чому він має над нею таку владу?

— Упевнена, в Осло тебе чекають по вуха закохані дівчата. — Вона продовжувала всміхатися.

— Сподіваюся. — Він застебнув жилет і дістав із шафи піджак. — Ти випрасувала носовички, люба моя?

— Вони в тебе у валізі, разом зі шкарпетками, — відповіла вона.

— Чудово.

— Ти їдеш на зустріч із ними?

Він підійшов до ліжка і схилився над нею.

— А ти як гадаєш?

— Не знаю. — Вона обняла його за шию. — Щоразу, коли ти повертаєшся, від тебе пахне жінкою.

— Це тому, що я ніколи не від’їжджаю надовго, люба моя. Як давно ми разом? Двадцять шість місяців? Значить, ось уже двадцять шість місяців я пахну тобою.

— І тільки? — Вона притягнула його до себе.

Він легко поцілував її в губи:

— І тільки. Вибач, люба моя, літак... — І вивільнився з її обіймів.

Вона дивилася, як він підходить до комода, висуває шухляду, дістає паспорт і квитки, кладе їх у кишеню і застібає піджак. І все це одним плавним точним рухом, що одночасно і збуджувало, і лякало її. І якби велика частина його дій не супроводжувалася тією ж точністю й упевнені­стю, вона б сказала, що він, напевно, все життя вчився йти геть. Покидати.

Хоча за останні два роки вони стільки часу провели разом, вона знала про нього на подив мало. Він ніколи не приховував, що в минулому житті у нього було дуже багато жінок. Говорив, що часто міняв коханих тому, що відчайдушно шукав її. Кидав чергову, як тільки розумів, що це не вона, і продовжував пошуки доти, поки два роки тому прекрасного осіннього вечора доля не привела його в бар на Вацлавській площі, де він і зустрівся з нею.

Найчарівніша історія безладних зв’язків, яку вона коли-небудь чула.

В усякому разі, краще, ніж у неї. Вона продавала любов за гроші.

— Навіщо ти їдеш в Осло?

— У справах, — відповів він.

— Чому ти мені ніколи про них не розповідаєш?

— Тому що ми любимо одне одного.

Він тихо зачинив за собою двері, і вона почула його кроки на сходах.

Знову сама. Вона заплющила очі й подумала, що добре буде, якщо його запах залишиться в ліжку до його приїзду. Поторкала ланцюжок на шиї. Відколи він його подарував, вона ніколи його не знімала. Навіть у ванні. Провела пальцями по кулону і згадала про його речі. Про білий накрохмалений пасторський комірець, який поклала поряд зі шкарпетками. Чому вона про нього не запитала? Можливо, тому, що відчувала: вона і так ставить надто багато питань. Їй не хотілося його дратувати.

Зітхнувши, вона подивилася на годинник і знову заплющила очі. День був порожній. О другій — консультація у лікаря, й усе. Вона почала відлічувати секунди, а пальці все гладили кулон — червонястий діамант, огранований зірочкою.

На першій сторінці «ВГ» поміщалася стаття про «коротку, але бурхливу історію» Камілли Луен і одну знаменитість зі студії норвезького державного радіомовлення — НРК, чиє ім’я, одначе, не розкривалося. Газета роздобула розмите курортне фото Камілли у відкритому купальнику. Очевидно, щоб підкреслити натяк статті на основну складову історії.

«Дагбладет» цього ж дня опублікувала інтерв’ю зі старшою сестрою Лісбет Барлі, Тойєю Харанг. У статті, під заголовком «Вона завжди йшла», Тойя згадувала звички Лісбет і намагалася пояснити її поведінку: «Вона пішла зі “Спіннін Віл” — то чом би і зараз не піти?»

На фотографії Тойя, всміхаючись, позувала в ковбой­ському капелюсі. Харрі подумав, що вона навряд чи хотіла, щоб її зберегли з усмішкою до вух, але фотографи не попередили її, коли почали знімати.

— Пива. — Він сів за барну стійку «Андеруотера» і взявся за «ВГ».

Писали, що всі квитки на концерт Брюса Спрінгстіна на стадіоні «Валле Говін» продано. Чудово. З одного боку, Харрі терпіти не міг концертів на стадіонах. А з іншого — пам’ятав, як років у п’ятнадцять Ейстейн намалював фальшиві квитки на концерт Спрінгстіна, і вони вдвох пробралися з ними в «Драмменсхаллен». І всі були на висоті. І Спрінгстін, і Ейстейн із Харрі.

Відклавши цю газету вбік, він розгорнув «Дагбладет» на сторінці з портретом сестри Лісбет. Схожість була приголомшлива. Харрі дзвонив їй у Трондхейм, але нічого від неї не дізнався. Вірніше, нічого цікавого. Не його провина, що розмова затягнулася хвилин на двадцять. Вона пояснила, що в її імені наголос падає на «я»: «Тойя» і назвали її зовсім не на честь сестри Майкла Джексона, яку звуть Ла-Тoйя з наголосом на «о».

Зі зникнення Лісбет минуло чотири дні, а справа — чесно кажучи — не просунулося ні на йоту.

Те ж стосувалось і вбивства Камілли Луен. Навіть Беата засумувала. Всі вихідні пропрацювала, допомагаючи небагатьом слідчим, що залишилися на літо, і нічого. Хороша вона дівчинка, Беата. Жаль її.

Оскільки Камілла була дамою світською, вони спробували відновити картину її пересувань за тиждень до вбивства, але й це ні до чого не привело.

Харрі збирався розповісти Беаті, як Волер заходив у його кабінет і в більш-менш відкритій формі запропонував продати йому душу. Але так і не розповів. Беаті й так є над чим голову поламати. Прийти з цим до Мьоллера — здійметься галас. Краще вже просто про все забути.

Харрі вже допивав другий півлітровий келих, коли побачив її в напівтемряві, за одним зі столиків біля стіни. Вона з ледве помітною усмішкою дивилася просто на нього. На столі перед нею стояло пиво, в пальцях була сигарета.

Харрі взяв свій келих і попрямував до неї:

— Можна?

Вібекке Кнутсен кивнула на вільний стілець:

— А тут яким побитом?

— Живу неподалік, — пояснив Харрі.

— Це я вже зрозуміла, але раніше ти тут не з’являвся.

— У мене виникли розбіжності в моєму постійному ре­сторані стосовно події, що сталася минулого тижня.

— Не пускають? — з хрипотою розсміялася вона.

Харрі цей сміх сподобався. І вона сама теж. Можливо, через макіяж і напівтемряву. Ну і що? Йому сподобалися очі — живі, грайливі. Дитячі й розумні. Зовсім як у Ракелі. Але на цьому схожість закінчувалась. У Ракелі були вузькі, чуттєві губи. А широкий рот Вібекке здавався ще більшим од яскраво-червоної помади. Ракель одягалась елегантно і неяскраво, а стрункістю мало чим поступалася балерині — ні єдиної складочки жиру. Вібекке сьогодні була в тигровому топику — такому ж кричущому, як і леопардовий. Ракель асоціювалась у Харрі з пригашеними тонами: темні очі та волосся, засмага. Вібекке вирізнялася в напівтемряві рудим волоссям і білою шкірою. Особливо шкірою ніг.

— І що ти тут робиш сама? — запитав він.

Вона знизала плечима і зробила ковток зі склянки:

— Андерс поїхав, повернеться тільки до вечора. Я тут розважаюся.

— І далеко він поїхав?

— В Європу або ще куди... Знаєш же, вони ніколи нічого не розповідають.

— А чим він займається?

— Продає начиння для церков і молитовень. Кафедри, запрестольні перегородки, хрести й інше. Нові та вживані.

— Треба ж. І в нього є справи в Європі?

— Коли якій-небудь швейцарській церкві потрібна нова кафедра, її можна привезти з Олесунна, а стару відреставрувати й переправити у Стокгольм або Нарвік. Він постійно в роз’їздах, проводить у них більше часу, ніж удома. Особливо останнім часом. Власне кажучи, останній рік. — Вона затягнулася сигаретою. — А сам він навіть і не лютеранин.