— Прошу вибачення, — крізь пальці пробасив Віллі. — Я не можу... Я не сплю...

Він видав звук — щось середнє між схлипом, посмішкою та гикавкою і, знову вдаривши по столу, з гіркою посмішкою звернувся до Харрі:

— Чим я можу допомогти, Харрі? Вигляд у тебе поганенький.

— Поганенький?

— Пригнічений. Меланхолійний. Безрадісний. — Віллі знизав плечима і виделкою відправив до рота порцію оселедця на хрустанці. Риба виблискувала шкіркою, і в ту ж мить офіціант, що безшумно з’явився, підлив йому в келих шардоне.

— Треба дещо уточнити, питання у мене інтимне і, можливо, неприємне, — сказав Харрі.

Віллі похитав головою, запиваючи їжу вином:

— Чим інтимніше, тим менш воно неприємне, Харрі. Я ж усе-таки людина творча.

— Ну що ж... — Харрі відпив для рішучості кави. — Під нігтем пальця Лісбет ми виявили екскременти та кров. Попередній аналіз показав, що група — ваша. І хотілося б знати, чи варто проводити ще і аналіз ДНК.

Віллі перестав жувати, приклав до губ правий вказівний палець і задумливо подивився в нікуди:

— Ні. Не варто.

— Тобто її палець контактував із вашими екскремен­тами.

— Напередодні вночі ми займалися любов’ю. Як, власне, щоночі. Я б і вдень не відмовився, якби не було так спе­котно.

— І ви...

— Хочеш запитати, чи займалися ми анальною ма­стур­бацією?

— Е-е-е...

— Простіше, чи встромляла вона мені пальці в зад? Так, причому часто. Але обережно. Як і шістдесят відсотків норвежців у моєму віці, я страждаю гемороєм, тому Лісбет ніколи не відрощувала довгі нігті. А ти, Харрі, практикуєш анальну мастурбацію?

Харрі похлинувся кавою.

— На собі або на інших? — вів далі Віллі.

Харрі похитав головою.

— А даремно, Харрі, — сказав Віллі Барлі. — Варто було б. Особливо чоловікові. Зробивши цей крок, ти відкриєш цілий світ почуттів, про які раніше не здогадувався. Відкриваючись, виявляючи довіру, ти даєш іншим можливість буквально пізнати тебе зсередини. — Віллі жестикулював виделкою. — Ясна річ, це ризиковано. Тобі можуть зробити боляче, але можуть і виявити любов. І тоді ти ввесь насичуєшся цим почуттям, Харрі. Воно стає твоїм. Вважається, що під час злягання чоловік оволодіває жінкою, але хіба це так? Хто ким оволодіває? Подумай над цим, Харрі.

Харрі подумав.

— Те ж саме і з художниками. Заради того, щоб відчути любов, ми ризикуємо отримати замість неї страшний біль. Це зовсім не безпечно, Харрі. Я радий, що більше не танцюю. — Віллі всміхнувся, і по обличчю у нього скотилися дві сльози: спочатку з одного ока, а потім з іншого. Вони паралельно покотилися по щоках і зникли в борідці. — Я сумую за нею, Харрі.

Харрі втупився поглядом у стіл. Подумав, що йому пора б іти, але продовжував сидіти.

Віллі вивудив носову хустку і, голосно висякавшись, вилив у келих залишок вина з пляшки:

— Не хочу тебе образити, Харрі, але, коли я сказав, що ти маєш поганенький вигляд, я мав на увазі, що ти завжди маєш поганенький вигляд. Через жінку?

Харрі покрутив чашку пальцями.

— Чи через жінок? — співчутливо запитав Віллі.

Харрі захотілося відповісти що-небудь таке, після чого розпитування припинилися б, але чомусь передумав і кивнув.

Віллі підняв келих:

— Ти помітив? Це завжди через жінок. Кого ти втратив?

Харрі подивився на нього. У погляді бородатого продюсера відчувалася якась беззахисна відвертість і уразливість, і Харрі зрозумів, що може йому довіритися.

— Мама померла від хвороби, коли я був маленьким, — сказав він.

— І ти за нею сумуєш?

— Так.

— Але ж не лише за нею?

Харрі знизав плечима:

— Півтора року тому вбили мою колегу. А зараз Ракель, жінка, яку я люблю... — Він осікся. — Не думаю, що вам це цікаво...

— Я так зрозумів, ми дійшли до суті справи, — зітхнув Віллі. — Ви хочете розійтися.

— Не ми. Вона. А я намагаюся змусити її передумати.

— Ага... А чому вона хоче піти?

— Тому що я такий, який уже є. Це довга історія, але сказати можна і коротше: біда в мені. Їй хочеться, щоб я був іншим.

— Послухай, а приходь із нею на мою п’єсу!

— Навіщо?

— Тому що її сюжет перегукується з грецьким міфом про скульптора Пігмаліона, який закохався у власну статую, прекрасну Галатею. Він благав богиню Венеру, щоб та оживила її й вони могли одружитись. І благання його було почуте. Може, подивившись п’єсу, твоя Ракель побачить, що буває, коли хочеш змінити людину.

— Стає ще гірше?

— Навпаки. Пігмаліон, він же професор Хіггінс, досягає цілковитого успіху. Усі п’єси, які я ставлю, закінчуються добре. Такий у мене життєвий принцип. А якщо вони закінчуються погано, я сам придумую щасливу кінцівку.

Харрі похитав головою і криво посміхнувся:

— Ракель хочеться, але вона не намагається мене змінити. Вона розумна і йде своєю дорогою.

— Щось підказує мені, що вона поверне назад. Я пришлю вам два квитки на прем’єру.

Віллі зробив знак офіціантові, щоб той приніс рахунок.

— З чого це ви раптом стверджуєте, що вона повернеться? — запитав Харрі. — Ви ж нічого про неї не знаєте.

— Вірно. Говорю нісенітницю... Біле вино до обіду — це добре, але тільки в теорії. Я почав випивати більше, ніж мені належить, ти вже мене пробач.

Офіціант приніс рахунок, Віллі не дивлячись підписав його і попросив прикласти до інших. Офіціант пішов.

— Повести пані на прем’єру, де для вас замовлено кращі місця, — не така вже погана затія, — всміхнувся Віллі. — Сам так робив. Дає чудові результати.

Харрі подумав, що ця усмішка схожа на втомлену, сумну усмішку його батька, який усміхався минулому, тому що в сьогоденні йому було нічому радіти.

— Красно дякую, але... — почав Харрі.

— Ніяких «але»! В крайньому разі, це привід зідзвонитись, якщо ви з нею довго не розмовляли. Я тобі пришлю два квитки, гаразд, Харрі? Гадаю, Лісбет це сподобалося б. І Тойя грає все краще. Вистава буде чудова.

— Я подумаю, добре? — сказав Харрі.

— Чудово. Пора включатися в роботу, поки я не заснув. — Віллі підвівся.

— До речі... — Харрі засунув руку в кишеню піджака. — Цей знак ми знайшли недалеко від двох інших місць злочину. Пентаграма. Він вам не зустрічався незадовго до зникнення Лісбет?

Віллі покрутив у руках фотографію:

— Напевно ні.

Харрі простягнув руку, щоб забрати знімок.

— Хоча... Почекай... — Віллі замислено пошкріб борідку. — Я його ніби бачив. Але де?

— У квартирі? На сходах? На вулиці?

Віллі похитав головою:

— Ні-ні, все не те. І не тепер. В іншому місці. Давно. Ось тільки де? А це важливо?

— Думаю, так. Подзвоніть, коли згадаєте.

Попрощавшись із Віллі на вулиці, Харрі деякий час стояв і дивився в бік Драмменсвейєн, де в променях сонця блищали трамвайні колії, а через марево здавалося, ніби трамвай ширяє над ними.

Бурбон «Джим Бім», краще аме­риканське віскі, готують із житнього зерна, ячменю та на сімдесят п’ять відсотків із кукурудзи, яка надає йому приємного солодкого смаку, головну відмінність од звичайного віскі. Воду для «Джима Біма» доставляють із джерела недалеко від винокурні в Клермонті, штат Кентуккі, дріжджі використовують теж особливі: дехто стверджує, що їх виробляють за рецептом 1795 року, який використовував сам Джекоб Бім, прадідусь легендарного Джима. Готовий продукт витримують мінімум чотири роки, перш ніж партії товару розходяться по всьому світу. Частина потрапляє до рук Харрі Холе, а він плювати хотів на рецепт Джекоба Біма і на джерельну воду, вважаючи ці розповіді черговим рекламним трюком, на кшталт «Фарріса» і Фаррісівського джерела. Єдиний відсоток, який його цікавить, пишуть дрібним шрифтом на етикетці.

Харрі стояв перед холодильником, тримаючи в руці мисливський ніж і роздивляючись пляшку із золотистою рідиною. Одягу на нім не було. У спальні була така спека, що він скинув із себе пропітнілі сімейні труси, від яких, як і раніше, пахло хлором.