— Справді? — Олег нетерпляче забарабанив по маминому кріслу, щоб його випустили з машини.

По дорозі до міста Ракель відкинула голову на спинку сидіння і сказала, що вважає Харрі привабливим, але відразу обмовилася, щоб він не вводив себе в оману на її рахунок. Той відповів, що вважає її куди привабливішою, й одразу обмовився, що вона може вводити себе в будь-яку оману на його рахунок. Вони зупинилися біля Екеберзького урвища — внизу лежало все місто, а між містом і ними літали чорні пташки з роздвоєними хвостами.

— Ластівки, — всміхнувся Харрі.

— Низько як літають, — сказала Ракель. — Значить, буде дощ?

— Так. Передавали, що дощ.

— Ах, яка краса! Вони тому літають? Повідомляють про погоду?

— Ні, — відповів Харрі. — Вони працюють, очищають повітря від комах.

— А чому вони так швидко снують туди й сюди? Неначе в паніці.

— У них не так багато часу. Зараз комахи ще в повітрі, але із заходом сонця полювання нам доведеться закінчити.

— Ти хотів сказати: «Їм доведеться закінчити»?

Вона повернулася до нього. Харрі дивився скляними очима кудись удалину.

— Так, звичайно, — відповів він. — Вибач, замислився.

Публіка, що прийшла на прем’єру, розмістилася на площі перед Національним театром. Там створили затінок, і знаменитості безтурботно розмовляли зі знаменитостями, навколо крутилися журналісти й тихо дзижчали камери. Якщо не брати до уваги плітки про яке-небудь нове літнє захоплення, всі розмови були на одну тему: вчорашній арешт велокур’єра-маніяка.

Коли вони проходили всередину, Харрі злегка обняв Ракель за талію, і вона крізь тонку тканину відчула тепло його пальців. Раптом просто перед ними виникло обличчя:

— Рогер Єндем із «Афтенпостен». Вибачте, ми проводимо опитування. Спіймали, нарешті, викрадача тієї жінки, яка мала зіграти головну роль у сьогоднішньому спектаклі. Що ви про це думаєте?

Вони зупинились, і Ракель відчула, як Харрі прибрав руку з її талії.

Обличчя журналіста застигло в усмішці, але очі бігали.

— Ми ж із вами знайомі, Холе. Я працюю в кримінальній хроніці. Мені довелося пару разів брати у вас інтерв’ю після повернення з Сіднея. Ви якось сказали, що я єдиний журналіст, який не спотворює ваші цитати. Пам’ятаєте?

Харрі задумливо подивився на Рогера Єндема і кивнув.

— Гм... Вирішили розлучитися з кримінальною хро­нікою?

— Ні-ні! — Журналіст рішуче похитав головою. — Про­сто підміняю колегу. Літо, відпустки. Можу я взяти інтерв’ю в інспектора поліції Харрі Холе?

— Ні.

— Невже?

— «Ні» — в тому сенсі, що я не інспектор поліції, — пояснив Харрі.

Здавалося, журналіст приголомшений:

— Але я ж вас бачив...

Харрі швидко подивився на всі боки й нахилився до Єндема:

— У вас є візитка?

— Так... — Він простягнув йому білу картку з логотипом газети: «Афтенпостен» синіми готичними літерами. Харрі засунув її в кишеню. — Я працюю до одинадцятої.

— Там подивимось.

Рогер Єндем провів їх здивованим поглядом. Вони продовжили підніматися по сходах. Ракель знову відчула теплий дотик Харрі.

Біля входу в зал їх зустрів чоловік із борідкою, усмішкою та сльозами на очах. Ракель бачила це обличчя раніше — в газетах. Віллі Барлі.

— Радий, що ви прийшли разом, — пробурмотів він, розкриваючи обійми.

Після секундного замішання Харрі дозволив себе обійняти.

— А ви, мабуть, Ракель. — Віллі Барлі підморгнув їй через плече Харрі. Його він притиснув до себе так міцно, як дитина щойно знайдену плюшеву іграшку.

— Що це означало? — запитала Ракель, коли вони знайшли свої місця в середині четвертого ряду.

— Виявлення чоловічої дружби, — кинув Харрі. — Художник...

— Ні, не це. Ти сказав, що більше не інспектор поліції?

— Учора закінчився мій останній робочий день у Голов­ному управлінні.

Вона подивилася на нього:

— І ти нічого не сказав?

— Щось я сказав. Тоді в саду.

— І чим ти тепер займешся?

— Чим-небудь іншим.

— Чим же?

— Чим-небудь абсолютно іншим. Мені тут через приятеля надійшла одна пропозиція, і я погодився. Сподіваюся, для мене настають кращі часи. Потім розповім.

Завіса піднялася.

Коли завіса опустилася востаннє, зал вибухнув шквалом оплесків. Вони не стихали ще хвилин десять.

Актори вибігали на сцену і втікали поодинці та в різних комбінаціях, доти, поки комбінувати вже стало нікого, і вони просто вишикувалися в ряд послухати овації. Щоразу, коли Тойя Харанг робила крок уперед, щоб вклонитися, лунали крики «браво». Врешті-решт, на сцену витягнули всіх, хто мав до вистави хоч якесь відношення, і Віллі Барлі обійняв Тойю, і в усіх на очах були сльози й на сцені, й у залі.

Навіть Ракель дістала хустку і міцно тримала Харрі за руку.

— Дивно на вас дивитися, — подав голос Олег із заднього сидіння. — Щось не так?

Ракель і Харрі синхронно похитали головами.

— Так ви знову друзі? Чи як?

Ракель усміхнулась:

— Олеже, ми ж і не були недругами.

— Харрі?

— Слухаю, шефе? — Харрі поглянув у дзеркало.

— Це означає, що скоро ми знову підемо в кіно? На фільм для хлопчаків?

— Можливо. Якщо це буде хороший фільм.

— Он як? — втрутилася Ракель. — А я що робитиму в цей час?

— Ти можеш грати з Улавом і Сестреням, — радісно запропонував Олег. — Мамо, це дуже здорово! Мене Улав навчив грати в шашки!

Харрі звернув на майданчик перед будинком і зупинився. Мотор не заглушив. Ракель вручила Олегу ключі від квартири й випустила його з машини. Удвох із Харрі вони подивились, як хлопчик вихором промчав по гравійній доріжці.

— Господи, яким же він став великим, — сказав Харрі.

Ракель поклала голову йому на плече:

— Зайдеш?

— Не зараз. Треба дещо ще зробити по роботі. Закінчити справи.

Вона погладила його по щоці:

— Можеш зайти і пізніше. Якщо захочеш.

— Гм... Ти добре подумала, Ракель?

Вона зітхнула, заплющила очі й притулилася лобом до його шиї.

— Ні. І так. Знаєш, це однаково, що стрибати з палаючого будинку. Краще вже зламати ноги, ніж згоріти.

— Поки не впадеш, здається, що краще.

Вони сиділи, мовчки дивились одне на одного і слухали нерівне торохтіння мотора. Потім Харрі легенько взяв Ракель за підборіддя і поцілував. Їй здалося, що вона втрачає рівновагу, втрачає ґрунт під ногами, втрачає розум, і він був єдиним її порятунком. І ще їй здалося, що вона горить і падає одночасно.

Вона не знала, скільки тривав поцілунок, і, коли він обережно вивільнився з її обіймів, шепнула:

— Я залишу двері відчиненими.

Їй слід було б знати, що це безглуздо.

Їй слід було б знати, що це небезпечно.

Але вона вже втомилася думати. Вона думала всі ці тижні без нього.

Машин на стоянці перед ізолятором було мало. А людей не було зовсім. Харрі повернув ключ запалювання, і мотор із передсмертним хрипом затих. Він подивився на годинник. Одинадцята десять. У нього ще п’ятдесят хвилин. Стіни дітища Тельє, Торпа і Осена перекидали один одному відлуння його кроків.

Перш ніж увійти, Харрі перевів подих.

У приміщенні було абсолютно тихо. За столами нікого. Харрі уловив справа якийсь рух: у кімнаті чергового обернулося крісло. Він побачив півобличчя з налитим кров’ю оком. Око подарувало йому порожній погляд, і крісло розвернулося назад.

Грот. Сам. Дивно. А може, й ні.

Відшукавши у столі ключ від дев’ятої камери, Харрі по­прямував далі. З кімнати тюремних наглядачів чулися голоси, але потрібна камера розташовувалася дуже вдало: Харрі навіть не довелося проходити повз них.

Він вставив ключ у замок, повернув. Почекав секунду, почув усередині якесь ворушіння і відчинив двері.

Людина, яка дивилася на нього з ліжка, була не схожа на вбивцю. Харрі знав, що це ще нічого не означає. Буває, у людини все на обличчі написано, а буває, й ні.

Це обличчя було красивим: правильні риси, густе, коротко підстрижене темне волосся та блакитні очі, про які, напевно, колись говорили, що вони мамині, але з часом вони перетворилися на власні. Харрі було під сорок. Свену Сівертсену — за п’ятдесят. Харрі подумав, що більшість би, напевно, подумала навпаки.