— Ні?

Вона похитала головою, випускаючи густий дим із червоних, укритих дрібними зморшками губ, і підтвердила:

— Його батьки були п’ятидесятниками. Він виріс серед усього цього. Я була одного дня на їх службі. Знаєш, стало моторошнувато, коли вони почали невиразно лопотіти неіснуючою мовою, називаючи це «глосолалією»[11]. А ти бував?

— Двічі, — відповів Харрі. — У Філадельфійській парафії.

— Набув порятунку душі?

— На жаль ні, мені просто треба було знайти там свідка в одній справі.

— Ну-ну, не набув Христа, так хоч би свідка.

Харрі знизав плечима:

— Так і того немає: він там більше не з’являвся, та і за вказаними адресами я не зміг його знайти. А вже порятунку душі я точно не набув.

Харрі допив пиво і гукнув бармена. Вібекке прикурила нову сигарету.

— Я весь день намагалася до тебе додзвонитися на роботу.

— Он як? — Харрі згадав порожній вхідний дзвінок на автовідповідачі.

— Так, але мене повідомили, що ти цією справою не займаєшся.

— Якщо ти про справу Камілли Луен, то так воно і є.

— Отже, я поговорила з іншим, який приходив на виклик. Симпатичний такий.

— Том Волер?

— Так. Розповіла йому дещо про Каміллу. Тобі минулого разу не змогла.

— Чому?

— Тому що там був Андерс. — Вона глибоко затягнулася. — Він дуже хворобливо реагує, коли я говорю щось, що порочить Каміллу, просто лютує. Хоча ми її майже й не знали.

— А навіщо тобі її порочити, якщо ти її не знала?

Вібекке знизала плечима:

— Я так не думаю, це Андерс так вважає. У нього тверда позиція, що за все життя жінка може займатися сексом тільки з одним чоловіком. — Вона ткнула недокурок у попільничку і додала: — А краще взагалі ні з ким.

— Значить, у Камілли чоловіків було більше, ніж рекомендує Андерс?

— Вона зверталася до них по імені. Імена були різні.

— Звідки тобі це відомо? Погана звукоізоляція?

— Ні, звукоізоляція між поверхами прекрасна. Взимку взагалі нічого не чутно, але влітку, коли вікна відчинені... Знаєш, у таких дворах...

— ...усе дуже добре чутно. Знаю-знаю.

— Саме так. Андерс часто зі злістю зачиняв вікно спальні. А коли я говорила, що їй там, напевно, добре, йшов і лягав у вітальні.

— Ти про це хотіла мені розповісти?

— Так. І ще. Мені тут подзвонили. Я спочатку вирішила, що це Андерс, але коли він дзвонить, на задньому плані зазвичай чується шум. Він же дзвонить із вулиці, коли виїж­джає в Європу. Дивно, що шум завжди абсолютно однаковий, неначе він щоразу дзвонить із одного й того ж місця. Ну, неважливо. А тут звук був іншим. Іншим разом я просто поклала б трубку і не згадала про це, але після того, що сталося з Каміллою... Та й Андерс поїхав...

— Ну і?

— Та ні, нічого страшного. — Вона стомлено всміхнулась, і її усмішка Харрі теж сподобалася. — Хтось просто дихав у трубку, але я злякалася. Потім вирішила подзвонити тобі. Волер сказав, що цим займеться, але номер, із якого дзвонили, зрозуміло, не визначили. А вбивці, вони ж завжди повертаються на місце злочину, так?

— Це в романах, — відповів Харрі. — Я б викинув це з голови.

Він покрутив келих. Ліки починали діяти.

— А ти і Андерс, випадково, не знайомі з Лісбет Барлі?

Вібекке високо звела нафарбовані брови:

— Це яка пропала? З якої речі?!

— Так, дійсно, з якої речі?.. — пробурмотів Харрі, не розуміючи, чому це питання спало йому на думку.

Коли вони вийшли з «Андеруотера», було близько дев’я­тої. Харрі здавалося, що він рухається по палубі корабля в шторм.

— Я живу близько, трохи нижче по вулиці, — повідомив він. — Не хочеш...

Вібекке трохи нахилила голову набік і всміхнулася.

— Харрі, не роби того, про що жалкуватимеш.

— Жалкуватиму?

— Останні півгодини ти тільки й розповідав, що про свою Ракель. Уже забув?

— Я ж сказав, що я їй не потрібний.

— Ну і я тобі не потрібна. А потрібна тобі твоя Ракель. Чи інша Ракель.

Вона взяла його за плече:

— Може, на якусь секунду я й подумала, що все могло б бути інакше. Але ж не інакше. Та й Андерс скоро прийде додому.

Харрі знизав плечима, похитнувся і зробив крок убік.

— Давай хоч до будинку тебе проведу, — пробурмотів він.

— Харрі! Тут пройти метрів двісті.

— Впораюсь.

Вібекке розреготалася й узяла його під руку. Вони по­вільно йшли по Уллеволсвейєн, повз них проїздили автомобілі та порожні таксі, а вечірній вітер цілував обличчя, як уміє цілувати тільки в Осло і тільки в липні. Харрі слухав рівне дзижчання її голосу і думав про те, що ж зараз робить Ракель.

Вони зупинилися перед чорними залізними дверима.

— Добраніч, Харрі.

— А... ти поїдеш на ліфті?

— А що?

— Нічого. — Харрі засунув руки в кишені й відчув, що втрачає рівновагу. — Обережно. Добраніч.

Вібекке з усмішкою підійшла до нього і поцілувала в щоку. Харрі жадібно втягнув ніздрями її запах.

— Можливо, в наступному житті, — шепнула вона.

Двері м’яко і безшумно зачинилися за нею й тихо защипнулися. Харрі стояв і дивився на вітрину, намагаючись зосередитися. Щось було не так. Ні, не вибір надгробних плит, а віддзеркалення. На краю тротуару через вулицю стояла машина. Якби Харрі хоч трохи цікавився ними, то знав би, що це ексклюзивна іграшка — спортивний япон­ський автомобіль.

— Щоб тебе... — тихо вилаявся Харрі, виходячи на дорогу.

Повз нього, верескливо сигналячи, проїхало таксі. Він підійшов до машини і став біля дверей водія. Темне скло опустилося.

— Що, чорт забирай, ти тут робиш? — просичав Харрі. — Шпигуєш за мною?

— Добрий вечір, Харрі, — позіхнув Том Волер. — Спо­стерігаю за квартирою Камілли Луен. Дивлюся, хто приходить-відходить. Не на порожньому ж місці виникла ідея, що злочинець завжди повертається на місце злочину.

— Це маячня, — сказав Харрі.

— Як ти сам розумієш, більше вчепитися ж немає за що. Вбивця залишив нам небагато доказів.

— Злочинець, — поправив Харрі.

— Чи злочинниця.

Харрі знизав плечима і зробив крок убік, щоб не впасти. Відхилилися дверці з боку пасажира.

— Залізай, Харрі. Треба поговорити.

Харрі подивився на відчинені дверці. Подумав. Зробив іще один крок убік. Обійшов машину і сів.

— Подумав? — Волер притишив звук у магнітолі.

— Так, подумав, — відповів Харрі, соваючись: на тісному ковшоподібному сидінні було незручно.

— І який же правильний висновок ти зробив?

— Судячи з усього, тобі подобаються червоні японські спортивні автомобілі. — Харрі з розмаху ляснув по приладовій панелі. — Солідна річ. Скажи... — Харрі зосередився на дикції. — Ти в такому автомобілі розмовляв зі Сверре Ульсеном в Грюнерльокка того вечора, коли вбили Елен?

Волер декілька секунд мовчки дивився на нього, перш ніж відповісти:

— Харрі, я не розумію, про що ти.

— Ні? Ти ж знав, що Елен здогадалася: це ти стоїш за контрабандою зброї? І потурбувався про те, щоб Сверре Ульсен убив її, перш ніж вона кому-небудь розповість. А коли дізнався, що я напав на слід Сверре Ульсена, по­спішив обіграти все так, ніби він відкрив стрільбу при затриманні. Як і той хлопець на портовому складі. Ти взагалі майстер розв’язувати проблеми при затриманні.

— Харрі, ти п’яний.

— Два роки я шукав факти проти тебе, Волере. Ти знав про це?

Волер мовчав.

Харрі розсміявся і знову ляснув по панелі, що якось недобре затріщала.

— Знав, ясна річ! Майбутній начальник відділу знає все. Як ти дійшов до життя такого? Розкажи.

Волер виглянув на вулицю. З «Кебабного двору» вийшов чоловік. Подивившись на всі боки, він попрямував униз по вулиці, до церкви Святої Трійці. Волер і Харрі мовчали. Чоловік повернув на дорогу між кладовищем і госпіталем Діви Марії.

— Добре, — тихо сказав Волер. — Якщо хочеш, я тобі сповідуватимусь, але врахуй: той, хто вислуховує сповіді, може опинитися перед неприємним вибором.

— Плював я на прикрощі.