— Повертаючись до сказаного. Мьоллере, я не розумію, чому це кошмар. Адже це ж подвійне вбивство, а значить, шукати доведеться не двох злочинців, а одного. Здається, навпаки, слід би...

Він почув тихе покашлювання і помітив, що увага присутніх повернулася до Харрі Холе, що досі тихо сидів у кріслі в глибині кімнати.

— Як, кажеш, тебе звуть? — запитав Харрі.

— Магнус.

— Прізвище?

— Скарре. — У голосі слідчого чулося роздратування. — Можна було і запам’ятати...

— Ні, Скарре, я не запам’ятав. А ось ти постарайся запам’ятати, що я зараз тобі скажу. Коли слідчому доводиться працювати з умисним, а значить, добре спланованим убивством, він знає, що у злочинця маса переваг. Він може підчистити сліди, завести непогане алібі на момент вбивства, позбутися знаряддя злочину і так далі. Але одного злочинець від слідчого приховати не може. Чого?

Магнус Скарре двічі моргнув.

— Мотиву, — сам відповів Харрі на запитання. — Прописна ж істина? Мотив. Саме з нього ми починаємо оперативне розслідування. Настільки фундаментальне поняття, що про нього іноді забувають. Поки одного дня не з’явиться втілення найстрашнішого кошмару слідчого — злочинець без мотиву. Вірніше, з таким мотивом, який не вкладається в людській голові.

— Холе, ви малюєте біса на стіні. — Скарре подивився на інших. — Ми ж іще не знаємо, що за мотив у цих злочинів.

Тепер кашлянув Том Волер.

Мьоллер помітив, що Харрі зціпив зуби.

— Він має рацію, — сказав Волер.

— Звичайно, я маю рацію, — відгукнувся Скарре. — Це ж очевидно...

— Замовкни, Скарре, — обірвав його Волер. — Рацію має інспектор Холе. Над цими справами ми працюємо вже десять і п’ять днів відповідно. І досі ми не виявили між жертвами ніякого зв’язку. Досі. А коли єдиний зв’язок між жертвами — це те, як їх позбавляють життя, а також ритуали й якісь закодовані послання, на думку спадає слово, яке я б рекомендував уголос не вимовляти, але й не забувати. А ще я рекомендував би Скарре й іншим недавнім випуск­никам поліцейської академії закривати роти і відкривати вуха, коли говорить Холе.

У кімнаті стало тихо.

Мьоллер побачив, що Харрі пильно дивиться на Волера.

— Підсумуємо, — сказав Мьоллер. — Тепер вам буде ще складніше: продовжуємо посилено працювати над двома окремими вбивствами й малюємо на стіні великого, тов­стого і страшного біса. Ніхто, окрім мене, з журналістами не говорить. Наступна планерка о п’ятій. Уперед!

У променях прожектора стояв чоловік в елегантному твідовому костюмі. Граючись зігнутою люлькою і погойдуючись із п’яти на носок, він гордовитим поглядом міряв голодранку перед собою.

— Скільки ви думаєте платити мені за уроки? — звернувся він до неї.

Голодранка струсонула головою й, уперши руки в боки, відповіла:

— Та вже я знаю, скільки належить. Одна моя подружка вчиться по-французьки у справжнісінького француза, так він із неї бере вісімнадцять пенсів за годину. Але з вашого боку безсовісно було б стільки правити, адже то француз, а ви мене навчатимете моєї рідної мови; отже, більше шилінга я платити не збираюся. Не хочете — не треба[12].

Віллі Барлі сидів у напівтемряві дванадцятого ряду і не стримував сліз. Вони стікали по шиї та, минувши розстебнутий комір сорочки з тайського шовку, текли далі — по грудях і животі. Не припиняючись. Він сидів, затиснувши рот долонею, щоб схлипування не відволікали акторів і режисера в п’ятому ряду.

Коли хтось торкнувся його плеча, він здригнувся і обернувся. Над ним нависла величезна чоловіча фігура. У безпорадному очікуванні Барлі не міг поворухнутися.

— Слухаю вас... — прошепотів він, захлинаючись слізьми.

— Це я, — прошепотіла у відповідь фігура. — Харрі Холе. З поліції.

Віллі Барлі відняв руку від рота і подивився на фігуру пильніше.

— А, еге ж, звичайно, — сказав він із полегшенням у голосі. — Вибачте, Холе, тут так темно, і я вирішив...

Поліцейський сів поряд з ним:

— Вирішили що?

— Ви ж у чорному. — Віллі втер ніс хусткою. — Мені подумалося, що ви священик. Священик, який приніс погані новини. Безглуздо, так?

Поліцейський не відповів.

— Ах, Холе, я жахливо почуваюсь. У нас перша костюмована репетиція. Подивіться на неї, — сказав Барлі.

— На кого?

— На Елізу Дулітл. На сцені. Коли я її побачив, то на секунду раптом вирішив, що це Лісбет, що мені тільки приснилося, ніби вона пропала. — Віллі нервово перевів дихання. — Але тут вона заговорила, і моя Лісбет зникла.

Він побачив, що поліцейський здивовано дивиться на сцену.

— Разюча схожість, так? Тому я її і запросив. Цей мюзикл замислювався для Лісбет.

— А це... — почав Харрі.

— Так, її сестра.

— Тoйя? Тобто я хотів сказати Тойя?

— Досі ми нікому не розповідали, а сьогодні ввечері прес-конференція.

— Ну, це приверне увагу громадськості.

Тойя розвернулась і, спіткнувшись, голосно вилаялася. Партнер розвів руками і подивився на постановника.

Віллі зітхнув:

— Громадськість — це ще не все. Бачите, тут іще працювати і працювати. Здібності у неї, звичайно, є, але виступати на сцені Національного театру — це вам не ковбойські пісні співати в місцевому клубі в якому-небудь Сельбу. Два роки я навчав Лісбет, як поводитися на театральній сцені, а тут у нас на все два тижні.

— Якщо я заважаю, Барлі, викладу справу коротко.

— Справу? —У напівтемряві Віллі спробував прочитати хоч що-небудь на обличчі співрозмовника. Йому знову стало страшно, тому, коли Харрі розкрив рот, він заквапився його запевнити: — Ви мені зовсім не заважаєте, Холе. Я просто продюсер. Знаєте, той, хто задає імпульс. А працюють зараз інші...

Він махнув рукою у бік сцени, де чоловік у твідовому костюмі якраз говорив:

— Я візьму цю замурзану нікчему і зроблю з неї герцогиню!

— Режисер, декоратор, актори, — пояснив Барлі. — А я із завтрашнього ранку всього лише глядач цієї... Він замовк, підбираючи потрібне слово, і закінчив: — Комедії.

— Що так, то так. В усіх свої таланти.

Віллі невесело усміхнувся, але режисер тут же подивився в їхній бік, і він замовк.

— Ваша правда. Двадцять років я був танцівником. Слід сказати, дуже поганим. Але в балетній трупі завжди не вистачає чоловіків, так що краще за мене танцювали небагато. У сорок років нас женуть на пенсію, і мені довелося шукати іншу роботу. Тоді я зрозумів, що справжній мій талант — не танцювати, а знаходити танцюристів. Організовувати спектаклі — от і все, на що я придатний, Холе. Але знаєте що? Щонайменший успіх паморочить нам голову. І тільки тому, що кілька разів вийшло по-нашому, ми вже вважаємо, що ми боги або вже точно ковалі свого щастя. А потім раптом — таке. І ми розуміємо, наскільки насправді безпорадні. Я... — Віллі осікся. — Вам нудно слухати?

Співрозмовник похитав головою, та все ж мовив те, через що прийшов:

— Справа стосується вашої дружини.

Віллі зажмурився, ніби в очікуванні болю.

— Ми отримали листа. З відрізаним пальцем. Боюся, він належить їй.

Віллі глитнув. Він ніколи не вважав себе мстивою людиною, але тепер відчув, що камінь на серці почав тяжчати і набувати кольору. Жовтий. Як ненависть.

— Знаєте, Холе, стало навіть легше. Я ж увесь час цього боявся. Що він зробить їй боляче. Можеш обіцяти мені одну річ, Харрі? Нічого, що я на ти? — Поліцейський кивнув. — Знайди його. Знайди його, Харрі. І покарай. Покарай суворо. Обіцяєш?

У темряві Віллі здалося, що його співрозмовник кивнув. Але впевнений він не був: розгледіти заважали сльози.

— Я поліцію покличу, ось зараз покличу! — крикнула Тойя.

Харрі сидів у кабінеті й дивився на стіл. Він так втомився, що здавалося, немає сил навіть дихати.

Учорашні ескапади, що закінчились ізолятором і черговим кошмаром, — усе це не дарма далось, а зустріч із Віллі Барлі його добила. Обіцянка спіймати злочинця і ці слова Барлі про те, що його дружині зробили «боляче». Харрі не сумнівався: Лісбет Барлі мертва.