— Іншими словами, усе марно? — узагальнив Мьоллер.

— Рано ще робити песимістичні висновки, — відповів Волер.

Мьоллер кивнув, але вираз обличчя у нього був невеселий. Усі в кімнаті, окрім Еуне, знали, що перші відгуки на прохання поліції найрезультативніші: у людей пам’ять коротка.

— А що кажуть наші патологоанатоми? — запитав Мьоллер. — Знайшли що-небудь, що допоможе визначити особу злочинця?

— На жаль, — сказав Волер. — Ні сперми, ні крові, ні волосся, ні шкіри — нічого. Із фізичних слідів тільки кульові отвори.

— Цікаво, — мовив повагом Еуне. І на сумне питання Мьоллера, що ж тут цікавого, пояснив: — Отже, для статевих потреб він жертв не використовував — це нетипово для серійного вбивці.

— А може, його манія не пов’язана із сексуальними мотивами?

Еуне похитав головою:

— Сексуальні мотиви присутні завжди. Завжди.

— А може, він як Пітер Селлерс у фільмі «Ефект присутності»[14]? — подав голос Харрі. «I like to watch»[15].

Інші подивилися на нього з нерозумінням.

— Може, йому для статевого задоволення зовсім не обо­в’язково їх займати. — Харрі старався не дивитись на Волера. — Йому досить самого вбивства і вигляду трупа.

— Це вірогідно, — схвалив Еуне. — Зазвичай убивці хочеться добитися сім’явипорскування, але він може при цьому не залишати сім’я на місці злочину. Чи якщо у нього вистачить самовладання — дочекатися, поки він буде в безпеці.

На кілька секунд усі принишкли. Харрі знав, що інші думають про те саме, що й він: що ж убивця зробив зі зниклою Лісбет Барлі.

— А знайдена зброя?

— Перевірено, — відгукнулася Беата. — Проведені експерименти показують дев’яносто дев’ять і дев’ять десятих відсотка вірогідності, що саме зі знайдених пістолетів і було здійснено вбивства.

— Добре, — сказав Мьоллер. — А є ідеї, звідки вони взялися?

Беата похитала головою:

— Серійні номери сточено, сліди на їхньому місці такі ж, як на більшості конфіскованої нами зброї.

— Та-а-ак...— замислився Мьоллер. — Знову ця могутня і таємнича «ліга контрабандистів».

— Над цією бідою Інтерпол б’ється вже п’ятий рік, і все марно, — зауважив Том Волер.

Харрі гойднувся на стільці, подивився на Волера й уперше (на власний подив) відчув, що навіть захоплюється ним, як можна захоплюватися хижаком, що ідеально пристосований для виживання.

Мьоллер зітхнув:

— Отже, ми програємо три нуль, і супротивник не думає поступатись ініціативою. Себто ні у кого дійсно немає вартих уваги ідей?

— Не знаю, чи тягне це на ідею...

— Викладай, Харрі...

— Тут щось подібне до інтуїції... Стосовно місць злочинів... Щось їх об’єднує, але я ще не зрозумів, що. Перше вбивство сталось у мансарді будинку по Уллеволсвейєн. Друге — приблизно за кілометр на північний схід, на Саннергате. А третє — приблизно на тій самій відстані, але вже на схід, в офісній будівлі на площі Карла Бернера. Він переміщається, й у мене таке відчуття, що в нього існує чітка схема.

— Чому ти так думаєш? — запитала Беата.

— Своя територія, — відповів Харрі. — Психолог пояснить.

Мьоллер обернувся до Еуне, який якраз зробив ковток із чашки:

— Що скажете, Еуне?

— Ну-у... — скривився той. — На «Цейлон Кенілворт» не тягне.

— Я не про чай.

— Мьоллер, це називається гумором, — зітхнув Еуне. — Я розумію, до чого ти хилиш, Харрі. У серійних убивць є суворі переваги стосовно географії злочинів. Грубо кажучи, можна вирізнити три типи. — Він почав загинати пальці. —Вбивця стаціонарний, який заманює або затягує жертв до себе додому і вбиває там. Вбивця територіальний, що орудує в певному районі, як Джек Тельбушник, який убивав тільки в кварталах, де процвітала проституція, — хоча тут його територією може бути все місто. І вбивця-гастролер, на совісті якого буває найбільше життів. Так, американці Оттіс Тул і Генрі Лі Лукас роз’їжджали із штату в штат і разом убили понад триста осіб.

— Зрозуміло, — сказав Мьоллер і поглянув на Холе. — Ну і що там у тебе щодо чіткої схеми, Харрі?

Той знизав плечима:

— Я ж говорю, шеф: просто інтуїція.

— Я знаю, що об’єднує місця злочину, — прийшла на допомогу Харрі Беата.

Усі, як по команді, подивилися на неї. Вона густо почервоніла, неначе пошкодувавши про сказане, але хоробро вела далі:

— Він шукає місця, де жертви почуваються в безпеці. У власній квартирі. На своїй вулиці вдень. У жіночому туалеті на власному робочому місці.

— Відмінно, Беато, — похвалив Харрі й отримав у відповідь швидкий вдячний погляд.

— Хороше спостереження, панночко, — погодився Еуне. — І вже якщо ми заговорили про схеми пересування, можу додати ще дещо. Убивці-соціопати часто настільки самовпевнені, що їхні схеми легко проглядаються. Особлива риса таких убивць у тому, що вони ретельно стежать за ходом слідства і рідко упускають можливість опинитися поряд зі слідчими. Розслідування для них — гра в кішки-мишки з поліцією, і багатьом серійним убивцям подобається бачити замішання поліцейських.

— Отже, десь поруч зараз сидить цей тип, дивиться в щілинку й радіє... — Мьоллер потер долоні. — Ну, якщо на сьогодні все...

— У мене є невеликий коментар, — сказав Харрі. — Про діамантові зірки, які вбивця залишає жертвам...

— Викладай.

— У них по п’ять променів. Майже пентаграма.

— Чому майже? Наскільки я знаю, це пентаграма і є.

— Пентаграму можна намалювати без відриву руки п’ятьма взаємнопересічними лініями.

— Ага! — устряв Еуне. — У цій фігурі прихований золотий перетин. Дуже цікаво. До речі, ви чули теорію, що, коли в епоху вікінгів кельти збиралися хрестити Норвегію, вони накреслили над півднем країни священну пентаграму, щоб потім розміщувати по ній міста і церкви?

— А при чому тут діаманти? — запитала Беата.

— Справа не в самих діамантах, а в їхній формі. У пентаграмі. Я пам’ятаю, що бачив її на одному з місць злочину, ніяк не згадаю, де. Може, звучить і безглуздо, але я вважаю, що це важливо.

— Тобто, — підпер Мьоллер підборіддя кулаком, — ти пам’ятаєш щось, чого не пам’ятаєш, але вважаєш, що це важливо.

Харрі потер обличчя долонями:

— Коли оглядаєш місце злочину, мозок працює так інтенсивно, що вбирає в себе найдрібніші деталі, навіть ті, які можуть і не знадобитися. Вони лежать мертвим вантажем, поки не з’явиться яка-небудь нова деталь, яка нагадає про те, що ти знав, але забув. У результаті заплутуєшся, де що вперше помітив, але нутром відчуваєш, що це важливо. На що це схоже?

— На психоз, — позіхнув Еуне.

Всі обернулися до нього.

— Ви можете хоч би удавати, що смієтеся, коли я жартую? — запитав психолог. — Харрі, це схоже на роботу нормального, напружено працюючого мозку — в цьому немає нічого страшного.

— Я думаю, чотири мізки тут уже напрацювалися. — Мьоллер підвівся, й тут же задзеленчав телефон. — Слухаю, Мьоллер... Секунду.

Він передав слухавку Тому Волеру.

— Слухаю.

Стільці вже заскрипіли, але Волер зробив знак рукою, просячи всіх затриматися.

— Чудово, — сказав він і поклав слухавку.

Усі дивилися на нього з нетерпінням.

— З’явився свідок. Вона бачила, як того вечора, коли вбили Каміллу Луен, із одного будинку по Уллеволсвейєн, поряд із кладовищем Христа Спасителя, вийшов велокур’єр. Вона запам’ятала це тому, що їй здалася дивною біла пов’язка у нього на обличчі. У любителя пива в Санктхансхьоуген такої не було. Вона не запам’ятала номер будинку, але, коли Скарре повіз її по Уллеволсвейєн, відразу ж його впізнала. У цьому будинку жила Камілла Луен.

Мьоллер стукнув по столу:

— Ну, нарешті!

Олауг сиділа на ліжку, приклавши долоню до шиї. Пульс повільно заспокоювався.

— Як же ти мене злякала, — чужим, хрипким голосом мовила вона.

— Вибачте, я так втомилася, — сказала Іна, піднімаючи останнє тістечко, — і не чула, як ви увійшли.