Абсолютно виграшна стратегія — і тут Сівертсен висуває свій ультиматум.

— А що, коли...

— Не починайте, Холе. — Сівертсен навіть не подивився в його бік.

— Чорт забирай!

Харрі знову поглянув на годинник. Він знав, що це марно і пора перестати думати про зникаючий час, зібратися з думками, почати імпровізувати, розглянути всі можливі варіанти в цій ситуації.

— Добре. — Харрі заплющив очі. — Розкажи мені свою історію.

Свен Сівертсен подався вперед, наручники брязнули.

Харрі стояв біля відчиненого вікна і слухав Сівертсена. Той почав розповідь із сімнадцяти років, коли він уперше побачив свого батька.

— Мама думала, я в Копенгагені, але я поїхав у Берлін і відшукав його. Він жив у посольському містечку поряд із Тіргартен-парком, у великому будинку зі сторожовими собаками. Я знайшов садівника, він провів мене до вхідних дверей і подзвонив. Коли батько відчинив, мені здалось, я дивлюся в дзеркало. Ми стояли й дивились один на одного, мені навіть не довелося представлятися. Потім він заплакав і обійняв мене. Я прожив у нього чотири тижні. У нього була дружина і троє дітей. Він не розповідав мені, чим займається, а я не запитував. У Ранді, його дружини, була невиліковна хвороба серця, і вона «поїхала поправляти здоров’я в одному дорогому санаторії в Альпах». Цю фразу, схожу на цитату з любовного роману, він вимовив цілком серйозно. Мені здалося, що він відправив її туди саме тому. Він, поза сумнівом, її любив. Вірніше, був закоханий. Коли він говорив про її скору смерть, це звучало, як історія з дамського журналу.

Одного дня ввечері у гості зайшла одна з подруг його дружини, ми випили чаю, і за столом батько сказав, що сама доля з’єднала їхні шляхи: його і Ранді, але вони любили одне одного так зухвало і не ховаючись, що доля вирішила його покарати, змусивши її згасати в розквіті своєї краси. Він говорив таке не червоніючи. Тієї ночі я не міг заснути і вирішив заглянути в його винну шафку. Мимохіть я помітив, як та сама подруга тихо вислизнула з його спальні.

Харрі слухав і кивав. Нічне повітря дійсно стало прохолоднішим, чи йому тільки так здавалося? Сівертсен змінив позу і сюжет розповіді:

— Удень дім був у цілковитому моєму розпорядженні. У батька були дві дочки: Боділь і Аліса, чотирнадцяти й шістнадцяти років. Їм, зрозуміло, я здавався чарівним і привабливим. Незнайомий старший звідний брат приїжджає в їх маленький світ із великої землі. Обоє в мене закохались, але я вибрав Боділь, молодшу. Одного дня вона рано повернулася зі школи, й я повів її в батьківську спальню. Коли вона захотіла прибрати забруднену кров’ю постільну білизну, я вигнав її з кімнати, замкнув двері та вручив ключ садівникові з проханням передати його особисто батькові. Наступного ранку, за сніданком, батько запропонував мені працювати на нього. Так я почав займатися контрабандою діамантів.

Сівертсен замовк.

— Час спливає, — нагадав Харрі.

— Моєю ділянкою роботи був Осло. Спочатку я припу­стився кількох помилок, за кожну з яких отримав умовний вирок, але потім пристосувався, і робота пішла як по маслу. Моєю спеціальністю було проходити митний контроль в аеро­портах. Це було нескладно. Всього лише — респектабельно одягнутись і нічого не боятись. І я не боявся. Я плював на всі небезпеки. Для маскування я надівав білий пасторський комірець. Звичайно, це старий прийом, і в митників міг викликати підозру. Вся штука в тому, що треба ще знати, яка у пастора має бути хода, зачіска, взуття, як він тримає руки і яких виразів може набирати його обличчя. Якщо навчишся цьому, тебе майже гарантовано не зупинять. Навіть якщо митник у чомусь тебе запідозрить, аби зупинити пастора, йому треба здолати психологічний бар’єр. Уявіть собі: повз нього проходять волохаті хіпі, а митник риється у валізі пасто­ра й нічого не знаходить — тут уже він напевно виклопоче догану. А для митної служби — як і для інших державних відомств — репутація і видимість хорошої роботи завжди були важливішими за дійсні результати. У вісімдесят п’ятому році батько помер від раку. Невиліковна хвороба серця Ранді продовжувала бути невиліковною, що не перешкодило їй повернутися додому і продовжити справу чоловіка. Не знаю, чи стало їй відомо про мене і Боділь, але несподівано я залишився без роботи. Норвегія — більше не перспективний район, заявила вона, але натомість нічого не запропонувала. Декілька років я байдикував у Осло, а потім переїхав у Прагу, де після падіння залізної завіси для контрабандистів відкрилося справжнє золоте дно. Я добре говорив по-німецьки й одразу потрапив у потрібну колію. Швидко заробляв гроші й так само швидко їх розтринькував. Заводив друзів, але ні до кого не прив’язувався. Те ж саме з жінками. Мені це було не треба. Тому що — знаєте, Холе? — з’ясувалося, що я успадкував дар батька. Уміння бути закоханим.

Сівертсен кивнув на плакат з Іггі Попом і вів далі:

— Ніякий афродизіак не діє на жінок сильніше, ніж щира чоловіча закоханість. В основному, я заводив романи із заміжніми — з ними менше проблем, а в скрутні часи вони ставали вірним джерелом доходу, хоч і ненадовго. Роки проносилися, не залишаючи на мені відмітин. Мені минуло тридцять, а я, як і раніше, був безтурботно усмішливий, влюбливий і хороший у ліжку.

Сівертсен притулив голову до стіни й заплющив очі.

— Мабуть, звучить цинічно. Але повірте, щоразу я освід­чувався від щирого серця, як освідчувався своїй дружині батько. Я віддавав їм усе. Але наставав час, і розлучався з ними. Так закінчувалося щоразу, і я думав, що так буде завжди, поки два роки тому осіннього дня не зайшов у бар на Вацлавській площі. Там я побачив її. Єву. Еге ж, так її і звуть — парадокси існують, Холе! Що мене відразу вразило, так це те, що вона, хоч і не була красунею, поводилася, немов королева краси. А люди, які вірять в те, що вони прекрасні, прекрасні насправді. Зачаровувати жінок я вмів і попрямував до неї. Ні, вона не послала мене до дідька, але так ввічливо тримала на пристойній дистанції, що я втратив голову. — Сівертсен посміхнувся. — Тому що ніякий афродизіак не діє на чоловіків сильніше, ніж щира жіноча холодність до тебе. Їй було двадцять шість. Вона молодша за мене. У неї відчуття стилю в сто разів краще за моє. Але головне — я не був їй потрібен. Вона могла продовжувати свою роботу — вона досі думає, що я нічого про неї не знаю, — і ублажати німецьких комерсантів.

— Так чому ж не продовжила? — запитав Харрі, випу­скаючи дим в Іггі.

— Я ж закохався в неї, а моєї закоханості вистачало на нас обох. Мені хотілося, щоб вона була тільки моєю, а для Єви — як і для більшості незакоханих жінок — на перше місце виходила економічна стабільність. Щоб отримати ексклюзивні права, я мусив багато заробляти. Контрабанда «кривавих» алмазів зі Сьєрра-Леоне — справа не занадто ризикована, але вона не перетворювала мене на надзвичайного багача. Контрабанда наркотиків пов’язана із занадто високим ризиком. Тому я вибрав зброю і Принца. Двічі ми зустрілися в Празі, щоб обговорити умови співпраці. Вдруге у відкритому кафе на площі. Єву я попросив зіграти роль фотографуючої туристки, і абсолютно випадково на більшості фотографій виявився столик, за яким сидимо ми з Принцом. Копії таких фотографій я зазвичай прикладав до листів-попереджень, які відправляв недбайливим компаньйонам. Метод дієвий. Але Принц був сама пунктуальність, із ним у мене ніколи не було клопоту. Тільки через тривалий час я дізнався, що він працює в поліції.

Харрі зачинив вікно і сів на канапу.

— Цієї весни мені зателефонували, — вів далі Сівертсен. — Говорив норвежець. Східнонорвезький діалект. Не знаю, як у нього опинився мій номер. Здавалося, він знає про мене все, і мене ледве не охопила паніка. Та ні, охопила. Він знав, ким була моя мати, за що мене судили, про червоні діаманти-зірочки, які я возив уже декілька років. Що ще гірше: він знав, що я зайнявся зброєю. Йому хотілося придбати і те й інше. Діамант і «ческу» з глушником. Він запропонував нечувану ціну. Щодо зброї я відмовився, сказав, що її треба купувати по інших каналах. Але він наполягав, що купити йому треба саме у мене без посередників. Він збільшив суму. Єва, як я вже сказав, жінка з потребами, втратити її я не міг. Тому ми з ним домовилися.