Він переключив увагу на список інших номерів. Одним із них був внутрішній телефон на Кйольберггате, 21. Він перевірив — служба криміналістичної експертизи.
Дзвінок. Беата підняла слухавку відразу ж.
— Ну? — запитав голос на тому кінці.
— Поки що паршиво, — відповіла вона.
— Гм...
— Двоє співробітників проявляють фотографії та пачками приносять мені.
— Свена Сівертсена там немає?
— Якщо у момент убивства Барбари Свендсен він і був біля фонтана у Фрогнер-парку, йому не поталанило. На жодній із фотографій його не виявилось. А я вже переглянула більше сотні.
— У білій сорочці з короткими рукавами та синіх...
— Харрі, ти мені це вже говорив.
— Схожих облич немає?
— Харрі, у мене чудова пам’ять на обличчя. На фотографіях його немає.
— Гм...
У кабінет заглянув Бйорн Гольм, і вона жестом запросила його ввійти. Він поклав на стіл нову пачку фотографій, які ще пахнули розчином, показав на одну з них, підніс великий палець угору й віддалився.
— Почекай, — сказала Беата. — Тут у мене дещо прояснилося. Прийшли фотографії від групи, яку возили туди в суботу близько п’ятої. Зараз подивимось...
— Подивися.
— Так... О-па... Вгадай, на кого я зараз дивлюся?
— Він?
— Ага. Свен Сівертсен власною персоною. У профіль, перед шістьма вігеланновськими титанами. Нібито йде мимо.
— У нього в руці коричневий пакет?
— Нижню частину зрізано. Не видно.
— Добре. Значить, він був там.
— Так, але в суботу нікого не вбили. Отже, Харрі, на алібі не тягне.
— Хоч би щось із його розповіді — правда.
— Ну... Краща брехня на дев’яносто відсотків складається з правди.
Беата відчула, як червоніють вуха: тільки що вона дослівно процитувала одну з максим Харрі. Навіть інтонації його повторила.
— Де ти? — поспішила запитати вона.
— Як я вже говорив, нам обом буде краще, якщо ти цього не знатимеш.
— Вибач, забула. — Після незграбної паузи Беата сказала: — Ми продовжуємо перевіряти фотографії. У Бйорна є список туристичних груп, які були у Фрогнер-парку під час інших убивств.
Харрі невизначено гмикнув, що Беата розцінила як вдячність, і поклав слухавку.
Харрі пальцями помасажував очі, стиснув перенісся і міцно замружився. Сьогодні вранці він спав дві години, разом — шість за останні три доби. Він знав, що, можливо, йому ще довго не доведеться нормально поспати. Сьогодні йому снилися вулиці: перед очима пливла мапа Осло в кабінеті, згадувалися назви. Сонсгате, Ніттедальгате, Сьорумгате, Шедсмугате — всі ці маленькі вулички-завулочки Кампена. Потім уві сні настала ніч і почався снігопад. Ось він іде по вулиці в Грюнерльокка (по Марквейєн чи Тофтес-гате?) і бачить біля узбіччя червоний спортивний автомобіль, а в нім — двох людей. Підійшовши ближче, помічає, що на пасажирському сидінні жінка у старовинній сукні й голова у неї свиняча. Харрі починає гукати її. Кричить: «Елен!» Коли вона розкриває рот, аби відповісти, з нього сиплються дрібні камінці.
Харрі повів головою з одного боку в інший, немов наводячи різкість зображення, і подивився на підлогу, де на матраці лежав Свен Сівертсен.
— Ось що, — сказав Холе. — Знайома, з якою я зараз говорив по телефону, запустила заради нас цілий механізм, через що може не лише позбутися роботи, але і потрапити за ґрати як співучасниця. Тому мені треба якось заспокоїти її бентежну душу.
— Себто?
— Мені хочеться, щоб вона побачила копію якої-небудь фотографії, де ви з Волером у Празі.
Свен розсміявся:
— Ти що, туго міркуєш, Харрі? Я ж кажу, це мій єдиний козир у грі. Якщо я його викладу зараз, мій порятунок тут же завершиться.
— Можливо, це станеться навіть раніше, ніж ти думаєш. Знайшли твою суботню фотографію, де ти у Фрогнер-парку. Але тебе там не було видно в день убивства Барбари Свендсен. Дивно, так? Враховуючи, що японці клацають фонтан усе літо. Для тебе це неважливі новини. Тому я прошу тебе зідзвонитися зі своєю співмешканкою і попросити її відправити знімок факсом або електронною поштою Беаті Льонн зі служби криміналістичної експертизи. Якщо хочеш приберегти козир, нехай фізіономія Волера буде змазана, але мені потрібна фотографія, де ти на якійсь площі сидиш із кимось, хто схожий на Тома Волера!
— На Вацлавській площі.
— Не має значення. У неї в запасі година. Не встигнете — наш договір втрачає силу. Ясно?
Сівертсен пильно подивився на Харрі, перш ніж відповісти:
— Не знаю, може, її немає вдома.
— Вагітна жінка. Вона не працює, — сказав Харрі. — Упевнений, що вона зараз сидить удома і чекає твого дзвінка. У твоїх інтересах, щоб це було так. Залишилося п’ятдесят дев’ять хвилин.
Сівертсен забігав поглядом по кімнаті, потім подивився на Харрі й похитав головою:
— Не можу, Холе. Не можу її в це вплутувати. Вона ні в чому не винна. Поки що Волер не знає ні про неї, ні про те, де ми живемо в Празі. Якщо ми програємо, він усе це з’ясує і добереться до неї.
— А як їй самій ростити дитину, чий батько мотає довічний термін за чотири вбивства? Не чума, так холера, Сівертсене. П’ятдесят вісім.
Сівертсен затулив обличчя руками:
— Чорт забирай...
Коли він знову підвів очі, Харрі простягав йому червоний мобільник.
Кусаючи губи, він набрав номер і притиснув телефон до вуха. Харрі подивився на годинник. Маленька стрілка рубала час на секунди. Сівертсен нервово совався. Нарахувавши двадцять секунд, Харрі запитав:
— Ну як?
— Імовірно, вона поїхала до матері в Брно, — припустив Сівертсен.
— Дуже жаль... тебе. — Харрі продовжував дивитися на годинник. — П’ятдесят сім.
Він почув, як телефон полетів на підлогу, повернув голову і встиг побачити перекошене обличчя Сівертсена, перш ніж той учепився йому в горло. Харрі різко вдарив його по зап’ястках, і хватка ослабла. Потім він сіпнувся вперед, ударив у щось податливе, вдарив знову й відчув між пальцями теплу густу кров. На думку спала дика асоціація: бабусині бутерброди з полуничним варенням. Він підніс руку і вдарив знову. Побачив, як цей прикутий, безпорадний чоловік намагається захиститися від удару, і від цього розлютувався ще більше. Він почувався втомленим, переляканим і розлюченим.
— Wer ist da?[24]
Харрі завмер. Вони з Сівертсеном переглянулись. Обоє не розкривали рота. Гугнявив телефон на підлозі:
— Sven? Bist du es, Sven?[25]
Харрі схопив слухавку і підніс її до вуха.
— Sven is here, — повільно сказав він. — Who are you?[26]
— Eva! — сердито відповів жіночий голос. — Bitte, was ist passiert?[27]
— Беата Льонн.
— Це Харрі. Я...
— Передзвони на мобільник, — сказала вона і поклала слухавку.
Через десять секунд він уже знову був на дроті, як він продовжував це називати. Хоча дротів ніяких не було.
— Що сталося?
— За нами стежать.
— Яким чином?
— У нас стоїть спеціальна програма, яка попереджає, коли телефон і електронну пошту починає контролювати третя сторона. Ми використовуємо її як захист від хакерів, але зараз Бйорн каже, що це справа рук самого оператора мережі.
— Прослуховування?
— Навряд, але всі вхідні та вихідні дзвінки й листи фіксуються.
— Це Волер зі своїми хлопцями.
— Я теж так думаю. Тепер вони знають, що ти мені дзвонив. Значить, я тобі більше не помічник, Харрі.
— Співмешканка Сівертсена зараз відправить тобі фото з празької зустрічі Сівертсена і Волера. Волер сфотографований зі спини, тому на речдок це не тягне. Мені треба, щоб ти подивилась і сказала, чи схоже це на правду. Фотографію відскановано, її надішлють поштою. Скажи адресу.
— Ти що, Харрі, не чуєш мене? Вони фіксують усіх відправників і тих, що подзвонили. Що, по-твоєму, буде, якщо на пошту прийде лист із Праги? Я не можу, Харрі. Мені ще треба придумати виразну відповідь на питання, чому ти мені дзвонив, а я міркую повільніше, ніж ти. Господи, ну що я їм скажу?
