— Як я вже говорив, не маю звички так уважно роздивлятися чоловічі тіла. Якщо вам буде від цього легше, скажу, що моя інтуїція твердо говорить: «Так! Це він і є». Але не більше... — Він розвів руками.

— Спасибі. — Беата підвелася.

— Нема за що, — відмахнувся Кляузен, провів їх до дверей і простягнув руку.

Гольм, зам’явшись на мить, потиснув, а коли Кляузен простягнув її Беаті, та злегка всміхнулась і похитала головою:

— Вибачте, але у вас кров на пальцях. І на щоці.

Кляузен схопився за щоку.

— Ох, дійсно! — з усмішкою сказав він. — Це все Трулс, мій собака. На вихідних зовсім розігрався, на природі ж.

Він дивився на Беату, й усмішка ставала все ширшою і ширшою.

— На все добре, — попрощалася вона.

Опинившись на вулиці, Бйорн Гольм здригнувся, сам не розуміючи чому.

Клаус Торкільдсен спрямував у обличчя обидва вентилятори, але ті лише гнали на нього все те ж задушливе повітря. Він ткнув пальцем в товстий екран. Внутрішній телефон служби криміналістичної експертизи. Абонент щойно закінчив розмову. Вже вчетверте йому дзвонили з одного і того ж номера. Розмови були нетривалі.

Він двічі клацнув по цьому номеру, щоб отримати відомості про абонента. На екрані з’явилось ім’я. Подвійне клацання по імені — висвітились адреса і місце роботи. Потім він набрав номер, на який йому було звелено дзвонити, якщо з’явиться яка-небудь інформація.

— Алло? — підняли трубку на тому кінці.

— Це Торкільдсен із «Теленора». З ким я говорю?

— Не ставте зайвих запитань, Торкільдсене. Що ви хочете повідомити?

Торкільдсен відчув, що сорочка прилипла до пахв.

— Я тут дещо перевірив, — почав він. — Мобільний телефон цього Холе знайти неможливо: він постійно переміщається, але є інший номер, із якого кілька разів дзвонили на Кйольберггате.

— Так. Чий він?

— Номер належить якомусь Ейстейну Ейкелану. Він зареєстрований як таксист.

— Ну і що?

Торкільдсен відкопилив нижню губу і спробував здути крапельки, що зібралися на запітнілих окулярах.

— Я подумав про можливий взаємозв’язок між таксистом і телефоном, який постійно переміщається по місту.

На тому кінці мовчали.

— Алло? — покликав Торкільдсен.

— Інформацію прийнято, — сказав голос. — Продовжуйте стеження, Торкільдсене.

Коли Бйорн Гольм і Беата заходили в будівлю на Кйольберггате, у неї задзвонив телефон.

Вона швидким рухом витягнула його із-за пояса і, подивившись на екран, притиснула до вуха.

— Харрі? Нехай Сівертсен задере ліву штанину. У нас є фото велосипедиста в масці з коричневим пакетом перед фонтаном, її було зроблено о пів на шосту минулого понеділка. У велосипедиста на коліні пластир.

Бйорн ледве встигав за своєю начальницею — вони йшли по коридору. Беата звернула в кабінет.

— Ні пластиру, ні рани? — перепитала вона. — Та ні, це нічого не доводить. До твого відома: Андре Кляузен з великою часткою вірогідності підтверджує, що саме велосипеди­ста на фото він бачив біля «Халле, Тюне і Веттерліда».

Вона сіла за письмовий стіл.

— Що?

Бйорн Гольм побачив, як вона смішно хмурить брови.

— Он як. — Вона відклала телефон і подивилася на нього, ніби не вірячи тому, що тільки-но почула. — Харрі каже, що знає, хто вчинив усі ці вбивства.

Бйорн не відповів.

— Перевір, чи вільна лабораторія, — сказала вона. — Нам підкинули нову роботу.

— Яку роботу? — запитав Бйорн.

— Справжнє лайно.

Ейстейн Ейкелан сидів у таксі на стоянці недалеко від Санктхансхьоуген і, напівзаплющивши очі, дивився на довгоногу дівчину, що сиділа в кріслі на тротуарі перед «Явою» і збагачувала свій організм кофеїном. Шуму кондиціонера не було чутно через гучну музику, що лунала з навушників.

«Faith has been broken, tears must be cried...»

Злі язики стверджували, що автор цієї пісні — Грем Парсонс, а Кіт і «Роллінґ Стоунз» украли її для альбому «Липкі пальці», поки були у Франції, намагаючись усіма мислимими і немислимими способами набути репутації геніальних.

«Wild, wild horses couldn’t drag me away...»

Ейстейн здригнувся: задні двері відчинилися. Чоловік, напевно, непомітно підійшов ззаду, вийшовши з парку. У дзеркалі Ейстейн побачив засмагле обличчя з міцними щелепами, очі затуляли дзеркальні сонячні окуляри.

— До Марідальського озера. — Голос був приємним, але в ньому відчувалися командні нотки. — Якщо не утруднить.

— Та ні, — пробурмотів Ейстейн.

Він вимкнув музику, востаннє затягнувся й викинув недокурок із вікна.

— Куди саме до озера? — запитав він.

— Їдьмо, потім скажу.

Вони поїхали вгору по Уллеволсвейєн.

— Обіцяли дощ, — спробував зав’язати розмову Ей­стейн.

— Потім поговоримо, — відрізав голос.

«Це замість чайових», — подумав Ейстейн.

Через десять хвилин позаду залишилися багатоповерхові будинки, і вони опинилися серед двориків і будиночків біля Марідальського озера. Цей перехід від міста до села завжди йому подобався, а одного дня пасажир-американець навіть запитав його, чи не проїжджають вони музей просто неба.

— Там далі можеш повернути ліворуч, — сказав голос.

— У ліс? — запитав Ейстейн.

— Так, звичайно. Чого ти нервуєшся?

Ейстейн знову поглянув у дзеркало, але чоловік пересів, і тепер можна було бачити тільки половину його обличчя.

Зменшивши швидкість, Ейстейн увімкнув лівий поворотник і звернув на гравійну доріжку, порослу травою.

Щось йому не сподобалося.

Обабіч дороги гілки, граючи на світлі зеленим листям, немов запрошували їх у гущавину. Ейстейн ударив по гальмах. Колеса востаннє човгнули по гравію, і машина зупинилася.

— Вибачте, — сказав він дзеркалу. — Нещодавно лагодив ходову частину. До того ж тут ми не їздимо. Якщо хочете, я можу подзвонити, і пришлють іншу машину.

Здавалося, чоловік на задньому сидінні посміхається. Принаймні однією половиною обличчя.

— А з якого телефону ти збираєшся дзвонити, Ейкелане?

Ейстейн відчув, як волосся на шиї стало дибки.

— З власного? — прошепотів голос.

Мозок Ейстейна гарячково перебирав варіанти відпо­відей.

— Чи з телефону Харрі Холе?

— Не розумію, про що ви, містере. Далі я не поїду.

Людина розсміялася:

— Містер? Ти помиляєшся, Ейкелане.

Ейстейн хотів було глитнути клубок, що підступив до горла, але стримався:

— Слухайте, якщо вже я вас не довіз, куди треба, можете не платити. Виходьте, а я поки що викличу іншу машину.

— Якщо вірити твоїй особистій справі, ти головатий, Ейкелане. Отже, думаю, розумієш, що мені потрібно. Ненави­джу штампи, але я доб’юся свого, хай там що, і ти сам можеш вибрати: по-хорошому або по-поганому.

— Не розумію, про що... ай!

Чоловік ударив Ейстейна по потилиці, трохи вище шиї, і він, мимоволі подавшись уперед, зі здивуванням помітив, що очі наповнюються слізьми. Не через біль — ні, цей удар був із тих, якими обмінюються в школі, готуючи справжні побої на потім. Але слізні залози, напевно, вже зрозуміли те, що відмовлявся визнати мозок: почалися серйозні проблеми.

— Де у тебе телефон Харрі, Ейкелане? У бардачку? У багажнику? Можливо, в кишені?

Ейстейн не відповів. Його мозок продовжував у скаженому темпі відкидати варіанти. Навколо ліс. Щось підказувало, що людина на задньому сидінні добре натренована і наздожене Ейстейна за лічені секунди. Чи є у нього спільники поблизу? Може, варто натиснути кнопку тривоги і розіслати цей сигнал іншим автомобілям? Чи має він право залучати до цього інших?

— Зрозуміло, — сказав чоловік. — Значить, по-поганому. Знаєш що? — Ейстейн не встиг зреагувати, а він уже обхопив його за шию і втиснув у крісло. — Так я і думав.

Окуляри в Ейстейна злетіли. Він простягнув до них руку, але не дістав.

— Піднімеш тривогу — я тебе уб’ю, — прошепотів чоловік йому у вухо. — Не у фігуральному, а в буквальному сенсі. Умертвлю.

Хоча в мозок Ейстейна Ейкелана не надходив кисень, він чув, бачив і відчував запахи на подив добре: бачив мережу капілярів на зворотному боці власної повіки, розрізняв запах одеколону свого пасажира і чув у його голосі повискуючі радісні нотки.