— Вибачте, — звернувся до нього Рогер.

Бармен підвів погляд.

— Сюди нещодавно не заходив чоловік? Високий, світловолосий, з...

— Пробачте. — Бармен послинив палець і перевернув сторінку. — Я заступив на зміну перед самим вашим приходом. Запитайте краще он у тієї жінки.

Секунду повагавшись, Рогер відсьорбнув іще пива й підвівся.

— Прошу вибачення...

Жінка подивилася на нього з напівусмішкою:

— Слухаю вас...

Тільки тут він побачив: це не тінь, на її обличчі синяки. На лобі, вилицях і на горлі.

— Я маю зустрітися тут із одним чоловіком, але боюся, він пішов, не дочекавшись мене. Вищий, ніж метр дев’яносто, з коротко підстриженим світлим волоссям.

— Молодий?

— Авжеж... Думаю, йому років тридцять п’ять. Має трохи пошарпаний вигляд.

— Червоний ніс і блакитні очі, які здаються і молодими, і старими водночас? — Вона продовжувала всміхатись, але він зрозумів, що не йому, а скоріше, власним думкам.

— Так, це може бути він... — невпевнено мовив Рогер. — Так він сюди...

— Ні, сама його чекаю.

Рогер подивився на неї. Невже вона дійсно одна з них? Повнява, злегка напідпитку дама у віці близько тридцяти? Не схоже.

— Думаєте, він прийде? — запитав Рогер.

— Ні. — Вона підняла келих. — Ті, кого дійсно чекаєш, ніколи не приходять. Приходять інші.

Рогер повернувся до бару. Його келих уже прибрали зі стійки. Він замовив іще.

Бармен поставив музику. У напівтемряві неголосно зазвучала композиція групи «Глюцифер»:

«I got a war, baby, I got a war with you!»

Він не прийде. Харрі не прийде. Що б це могло означати? Адже, чорт забирай, це не з його вини!

О пів на шосту двері бару відчинилися.

Рогер із надією підвів погляд і побачив чоловіка в шкіря­ній куртці. Той дивився на нього.

Рогер похитав головою.

Чоловік кинув погляд навкруги. Провів долонею по шиї й вийшов.

Першою думкою Рогера було побігти вслід. Запитати, що означає цей жест рукою? Що операцію завершено? Чи що Томасу... Задзеленчав мобільний телефон. Він відповів.

— No-show?[29] — поцікавився голос.

Це був голос не того чоловіка в шкіряній куртці, і точно вже не Харрі, але щось у нім було знайоме.

— Що мені робити? — тихо запитав Рогер.

— Пробудеш там до восьмої, — відповів голос, — і по­дзвониш на потрібний номер, якщо він з’явиться.

— А Томас?..

— Із твоїм молодшим братом нічого не станеться, поки ти робиш те, що ми тобі говоримо. І нікому ні слова.

— Зрозуміло. Я...

— Вдало посидіти, Єндеме.

Рогер засунув телефон у кишеню і поринув у пивний келих. Коли він виринув, аби перевести дихання, була вже восьма — минули дві з половиною години.

— Ну, що я говорила?

Рогер обернувся. Вона стояла прямо за спиною, жестом гукаючи бармена. Той знехотя почав підводитися зі стільця.

— А хто це «інші»? — запитав Рогер.

— Які «інші»?

— Ви сказали, що замість тих, кого дійсно чекаєш, приходять інші.

— Ті, кого доводиться брати, та ще і з вдячністю, милий. Такі, як ти або я.

Рогер розвернувся до неї. Як вона це говорила... Без манірності, без драми, з посмішкою безвиході. Він відчув щось особливе. Якусь спорідненість. Тепер він розгледів її очі, губи. Звичайно, вона красива.

— Це вас так чоловік побив? — запитав він.

Вона підвела голову і, виставивши вперед підборіддя, подивилась, як бармен наливає пиво.

— А ось це не ваша справа, юначе, — відрізала вона.

Рогер на мить заплющив очі. Який дивний день. Один із найбільш дивних у його житті. Чи варто припиняти дивні речі?

— Може стати і моєю, — сказав він.

Вона обернулась і пильно на нього поглянула.

Він кивнув на її столик:

— Судячи з розмірів вашої сумки, вже колишній чоловік. Якщо вам сьогодні потрібна смуга для аварійної посадки, у мене велика квартира, і знайдеться навіть зайва спальня.

— Он як? — Її інтонація була скоріше заперечливою, але вираз обличчя змінився. Тепер у нім з’явилося якесь запитання, навіть цікавість.

— Квартира несподівано збільшилася цієї зими, — сказав він. — З вашого дозволу я ще посиджу тут і, якщо ви готові скласти мені компанію, із задоволенням заплачу за ваше пиво.

— Дійсно, — мовила вона. — Чом би нам не почекати разом?

— Чоловіка, який так і не прийде?

Її сміх вийшов сумним, проте вона все-таки зуміла засміятись.

Свен сидів на стільці й дивився з вікна на вулицю.

— Може, тобі все-таки краще було б сходити? — запитав він. — Може, у журналіста це випадково вирвалося?

— Не знаю... — Харрі лежав на канапі й вивчав завитки сигаретного диму, які здіймалися до стелі. — Думаю, що він, скоріше, несвідомо попередив мене про небезпеку.

— Одне те, що ти описав Волера як офіцера, який вів розслідування, а журналіст назвав його інспектором, зовсім не означає, що журналіст знає, що це Волер. Він міг і вгадати.

— Може, і випадковість, а може, спеціально хотів попередити мене, знаючи, що його прослуховують.

— Ти параноїк, Харрі.

— Імовірно, але це не означає...

— ...що тебе не шукають. Говорив уже. Ти міг би подзвонити іншим журналістам...

— Я нікому не вірю. Крім того, думаю, нам не варто більше дзвонити з цього телефону. Мені взагалі здається, його треба вимкнути.

— Волер же не може знати, з якого телефону ти дзвониш.

Зелений сигнал «Ерікссона» згас, і Харрі засунув його в кишеню піджака.

— Ти, Сівертсене, очевидно, погано знаєш, що Том Волер може і чого не може, — похмуро сказав він. — Ми з моїм другом-таксистом домовилися, що між п’ятою і шостою він подзвонить мені з телефону-автомата. Ти чув дзвінок?

— Ні.

— Значить, вони вже знають про телефон. Він наближається.

Свен голосно зітхнув:

— Харрі, тобі вже говорили, що ти ввесь час повторюєшся? І мене дивує, що ти не особливо-то надриваєшся, щоб визволити нас із цієї колотнечі.

Харрі пустив під стелю густе кільце сизого диму.

— У мене навіть виникло таке відчуття, ніби ти хочеш, аби нас знайшли, а все інше — видимість, — зітхнув Свен. — Тобто ми з біса добре ховаємося, а він — ти в цьому впевнений — ухитриться і знайде нас.

— Цікава версія, — пробурмотів Харрі.

— Експерт із «Норске Мьоллер» підтвердив твою здогадку, — сказала Беата, жестом виставляючи Бйорна Гольма з кабінету.

З шуму на задньому фоні вона зрозуміла, що Харрі говорить з телефону-автомата.

— Спасибі за допомогу, — відповів він. — Якраз те, що мені було треба.

— Справді?

— Сподіваюся.

— Харрі, я щойно дзвонила Олауг Сівертсен. Їй дуже зле.

— Гм...

— Не лише через сина. Вона боїться за свою квартирантку, яка від’їжджала на вихідні за місто й досі не повернулася. Я не знаю, що їй сказати.

— Що скоро все закінчиться.

— Обіцяєш?

Сміх Харрі прозвучав сухо, як кулеметна черга.

— Це якраз я тобі можу обіцяти, — сказав він.

Клацнув сигнал внутрішнього зв’язку.

— До вас відвідувач, — прогугнявив голос чергового.

На годиннику минула четверта, а значить, на чергуванні мала бути жінка зі служби охорони. Беата помітила, що хто б не був на посту, всі вони з часом починають говорити в ніс.

Вона натиснула кнопку на старенькому селекторі:

— Нехай трохи почекають, я зайнята.

— Так, але...

Беата вимкнула внутрішній зв’язок:

— Метушня!

На тому кінці було чутно дихання Харрі, ось під’їхав автомобіль, вимкнули мотор. Тут Беата помітила, що світло в кімнаті стало падати якось інакше.

— Мені пора, — мовив Харрі. — Треба поквапитися. Може, пізніше передзвоню. Якщо все піде, як я думав. Добре? Беато?

Вона поклала трубку. Її погляд був прикутий до дверей у кабінет.

— Ну? — сказав Том Волер. — Хіба ти не говориш хорошим друзям «до побачення»?

— Хіба на вході тобі не сказали почекати?

— Сказали.

Том Волер зачинив двері й потягнув за шнур, закриваючи жалюзі на вікні. Пройшов по кабінету, став поряд із кріслом і подивився на стіл.