Очі Харрі звикли до напівтемряви, і він помітив на щоках Віллі мокрі смужки від сліз.

— Харрі, обіцяй, що нікому не розповіси. Це був невірний крок.

Харрі підійшов до стільця, перекинув самотню панчоху через спинку і сів.

— А кому я можу це розповісти, Віллі? Твоїй дружині?

Кімнату несподівано освітило блискавкою, услід за цим донеслися гуркоти грому.

— Так чого ти прийшов?

— Гадаю, ти знаєш, Віллі.

— Скажи вже.

— Ми прийшли забрати тебе.

— Чому «ми»? Ти ж сам.

— З чого ти взяв?

— Твій погляд. Рухи. Я знаю людей, Харрі. Ти проникаєш до мене, стараючись зробити це непомітно й несподівано. Коли полюють зграєю, так не поводяться, Харрі. А чому ти сам? Де інші? Хто-небудь знає, що ти тут?

— Це не має значення. Припустимо, я сам. Однаково ти постанеш перед судом за вбивство чотирьох людей... — Віллі приклав палець до губ, немов обмірковуючи почуте, поки Харрі називав імена: — Маріус Веланн, Камілла Луен, Лісбет Барлі, Барбара Свендсен.

Деякий час Віллі дивився в нікуди. Потім повільно кивнув і відняв палець від губ:

— Як ти здогадався, Харрі?

— Зрозумів, навіщо все це робилося. З ревнощів. Ти ж хотів помститись їм обом? Коли дізнався, що Лісбет зустрі­чалася зі Свеном Сівертсеном, коли ви їздили у весільну подорож у Прагу.

Віллі заплющив очі й закинув голову. Матрац булькнув.

— Я не відразу зрозумів, що вашу з Лісбет фотографію було зроблено в Празі, але сьогодні мені поштою прийшла інша празька фотографія — з тією ж статуєю.

— І тоді все стало ясно?

— Ну... Спочатку я відігнав від себе цю версію як абсурдну. Потім у ній почав простежуватися здоровий глузд — наскільки це поняття взагалі застосовне до таких маячних вчинків. Виявилося, велокур’єр-убивця зовсім не сексуальний маніяк. Він розіграв цілу п’єсу, щоб злочини мали вигляд серії, а вбивцею визнали Свена Сівертсена. Тільки одна людина могла поставити такий спектакль — професіонал. Людина, для якої театр — робота і пристрасть.

Віллі розплющив одне око:

— Якщо я правильно зрозумів, ти вважаєш, що ця людина вирішила вбити чотирьох, аби помститись одному?

— Із п’яти вказаних жертв тільки троє були вибрані випадково. Ти влаштував усе так, аби здавалося, ніби місця злочинів визначила випадково намальована пентаграма. Але насправді пентаграма креслилася, виходячи з двох наявних точок, твоя власна адреса і будинок матері Свена Сівертсена. Хитро, але геометрія тут проста.

— Ти і справді віриш у цю свою версію, Харрі?

— Свен Сівертсен ніколи не чув ні про яку Лісбет Барлі, але він відразу згадав її, коли я обмовився, що дівоче прізвище Лісбет — Харанг.

Віллі мовчав.

— Єдине, чого я не розумію, — зауважив Харрі, — навіщо було так довго чекати, перш ніж помститися?

Віллі плавно сів у ліжку.

— Почну з того, Харрі, що я не розумію, до чого всі твої інсинуації. Варто було б мені признатись, і ми з тобою обоє, хоч-не-хоч, могли б опинитися в складній ситуації. Але якщо мені поталанило, і я знаю, що ти нічого не зможеш довести, буду навіть радий із тобою поговорити. Ти знаєш, я ціную людей, які вміють слухати. — Харрі нервово щулився, а Віллі вів далі: — Так, Харрі, я в курсі, що у Лісбет був роман із цим чоловіком, але дізнався я про нього тільки цієї весни.

На вулиці знову пішов дощ, краплі м’яко застукали у вікно.

— Вона сама розповіла?

Віллі похитав головою:

— Вона б ніколи цього не зробила. У її сім’ї всі мовчуни. Ось тільки одного дня я подумав, що ми затягнули з впорядкуванням квартири. Того ж дня я знайшов листи.

— Он як...

— Задня стіна в її кімнаті не обштукатурена — гола кладка столітньої давності, відколи будинок спорудили. Має солідний вигляд, але взимку страшенно холодно. Я хотів укрити її панелями зсередини, але Лісбет була проти. Це мені здалося дивним: адже вона — жінка практична, виросла в селі й не капризувала б через стару стіну. Тому одного дня, дочекавшись, коли вона піде, я вирішив обстежити стіну, але нічого не знайшов. Поки не відсунув убік її стіл. Стіна як стіна, але я простукав кожну цеглинку, і одна з них піддалася. Я вийняв її: в тайнику за нею виявилися два листи. Один було відправлено Лісбет Харанг на незнайому мені адресу. Спочатку мені захотілося покласти листи назад не читаючи. Але я людина слабка, я не втерпів. «Любове моя, я постійно думаю про тебе. Досі відчуваю поцілунки твоїх губ, дотик твого тіла...» — так починався лист.

Матрац знову булькнув.

— Ці слова обпекли мене батогом, але я продовжував читати. Дивно, але здавалося, ніби кожне слово в цьому листі написане мною. Закінчивши описувати, як голосно вони вдавалися до втіх, він перейшов до подробиць: що вони витворяли одне з одним у готельному номері в Празі. Але більше мене ранив не опис статевих актів, а цитати її ви­словлювань стосовно наших із нею стосунків. Виявляється, для неї це було всього лише «практичне вирішення життя без любові». Можеш собі уявити, Харрі, як це відчувати? Коли розумієш, що жінка, яку ти любиш, не лише зрадила тебе, але ніколи тебе не любила. Не бути коханим — чи не означає це, що все життя пройшло даремно?

— Ні, — відповів Харрі.

— Ні?

— Будь ласка, продовжуй.

Віллі пильно подивився на Харрі.

— У конверт він уклав свою фотографію: напевно, в попередньому листі вона благала її прислати. Я упізнав його. Це був норвежець, якого ми зустріли в кафе на Перловій — дуже сумнівній вулиці Праги, де повно повій і більш-менш зама­скованих борделів. Коли ми ввійшли, він сидів біля стійки. Я звернув на нього увагу, тому що він на вигляд був як модель фірми «Бос» — солідний і стильний чоловік, елегантно одягнений і вже у віці. Але з такими молодими, грайливими очима, які найбільше подобаються жінкам. Я не особливо здивувався, коли через деякий час цей чоловік підійшов до нашого столика, відрекомендувався по-норвезьки і запропонував купити у нього підвіску. Я ввічливо відмовився, але він однаково дістав її з кишені й показав Лісбет. Вона, звичайно ж, почала зітхати і говорити, як їй сподобалася прикраса, — червоний діамант у формі п’ятикутної зірки. Коли я запитав, скільки він хоче за підвіску, він заламав таку ціну, що я визнав це безумством і попросив його покинути нас. Посміхаючись, як переможець, він написав на папірці адресу іншого кафе і сказав, що ми зможемо зустріти його там у той же час, якщо раптом передумаємо. Папірець він, ясна річ, подав Лісбет. Я пам’ятаю, що півдня після цього ходив у поганому настрої, але потім усе забулося. Лісбет уміє позбавляти непотрібних думок. Уміла... — Віллі провів пальцем по щоці. — Самою своєю присутністю.

— Гм... А що було в іншому листі?

— Це був її лист, який вона відправила йому, але на пошті поставили штамп: «Повернути адресантові». Вона писала, що намагається відшукати його всіма можливими способами, але по телефону, який він їй дав, ніхто не відповідає, а в празькій довідковій новий номер не зареєстровано. Вона писала, що сподівається, лист усе-таки дійде до нього, і запитувала, чи не поїхав він із Праги і чи розібрався з економічними проблемами, через які йому доводилося позичати гроші у неї.

Віллі реготнув:

— Коли що, вона знову готова допомогти, бо любить його. Більше ні про що не думає, розлука зводить її з розуму. Вона сподівалася, що з часом це пройде, але замість цього ніби отрута розлилася по всьому її тілу, і тепер страждає кожна клітинка. А деяким клітинкам, мабуть, доводилось особливо туго. Тому що, вона писала, коли дозволяє своєму чоловікові — тобто мені — займатися з нею любов’ю, то заплющує очі й уявляє його на моєму місці. Звичайно, я був приголомшений. Але я просто помер, коли побачив дату на конверті. — Віллі знову примружився. — На штампі значився лютий цього року.

Новий спалах блискавки осяяв кімнату, і тіні, мовби примари, метнулися на стіни.

— Що в таких випадках зазвичай роблять? — запитав Віллі.

— Дійсно, а що?

Віллі блідо посміхнувся:

— Не знаю. Я приготував їй вечерю з паштетом із гусячої печінки та склянкою солодкого білого вина. Я вистелив її ліжко трояндами, і ми кохалися одне з одним ніч безпе­рервно. А коли під ранок вона заснула, я лежав і дивився на неї. Я знав, що не можу без неї жити, але знав я й інше: щоб повністю її здобути, мені спочатку треба її втратити.