Як і раніше, не помічаючи Харрі, вона обернулася, наморщила ніс, неначе відчула якийсь неприємний запах (чого Харрі виключити не міг), і попросила у касирки два блоки легких сигарет «Прінс».

— А мені сказали, у вас там не курять.

Вібекке обернулася, зі здивуванням подивилася на нього і подарувала йому три різні усмішки. Перша була швидкою, автоматичною. Друга — з тих, що виникають, коли ми зустрі­чаємо знайомих. А коли каса залишилася позаду, з’явилась і третя посмішка — цікава.

— Ви, я дивлюся, вирішили влаштувати собі бенкет, — сказала Вібекке, намагаючись утрамбувати покупки в один пластиковий пакет.

— На зразок того, — пробурмотів Харрі й усміхнувся у відповідь.

Вона злегка нахилила голову набік, смужки на топику здригнулися.

— Багато гостей?

— Небагато, але всі непрохані.

Касирка простягнула йому здачу, але він кивнув на скарбничку Армії порятунку.

— А їм не можна вказати на двері? — Усмішка Вібекке тепер заграла і в її очах.

— Ну-у... Якраз таких гостей вирядити не так-то легко.

Пляшки «Джима Біма» весело дзвякнули об упаковку «Ганзи».

— Що, давні товариші по чарці?

Харрі подивився на неї. Здається, вона дійсно хотіла дізнатися, в чому справа. Це було для нього тим більше дивно, що вона, як йому здалося, жила разом із таким правильним чоловіком. Вірніше, такий правильний чоловік жив із нею.

— У мене немає товаришів, — сказав Харрі.

— Отже, дама... І, напевно, з настирливих?

Йому захотілося відчинити перед нею двері, але ті відчинялись автоматично. Дивно, але Харрі цього не пам’ятав, хоча купував тут продукти кілька років поспіль. Вони вийшли на вулицю і тепер стояли одне навпроти одного.

Харрі не знав, що відповісти, тому сказав правду:

— Три дами. Іноді вони приходять, якщо я недостатньо вип’ю.

— Що-що? — Вона прикрила очі долонею від сонця й подивилася на нього.

— Нічого, вибачте. Просто думки вголос. Тобто думками це не назвеш... але однаково вголос. Напевно, я базіка. Мені... — Він не розумів, чому Вібекке й досі не пішла.

— Вони у нас усі вихідні по сходах туди-сюди бігали, — сказала вона.

— Хто? — здивувався Харрі.

— Та поліція.

До Харрі повільно дійшло, що з того дня, коли він був у квартирі Камілли Луен, минули субота й неділя. Він спробував знайти своє віддзеркалення у вітрині магазину. Субота і неділя? На кого ж він зараз схожий?

— Ви, поліцейські, нам нічого не розповідаєте, — вела далі Вібекке, — а в газетах пишуть тільки, що у вас поки що немає ніяких зачіпок. Це так?

— Я цією справою не займаюся, — відповів Харрі.

— Авжеж. — Вібекке Кнутсен кивнула і знову заусміхалась. — А знаєте що?

— Що?

— Насправді нічого страшного.

Кілька секунд Харрі міркував, що вона має на увазі. Потім засміявся і зайшовся страшенним кашлем.

— Дивно, я вас раніше в цьому магазині не бачив, — сказав він, відсапавшись.

Вібекке знизала плечима:

— Хто знає? Може, ми скоро знову зустрінемося?

Вона нагородила його променистою усмішкою й пішла додому. Пластикові пакети та її пишні форми погойдувалися туди-сюди.

«Ти, я і африканський звір» — ця думка видалася Харрі такою гучною, що він злякався, чи не висловив її вголос.

Біля вхідних дверей будинку на Софієсгате сидів чоловік. Піджак він перекинув через плече. Сорочка темніла плямами поту на грудях і під пахвами. Однією рукою чоловік тримався за живіт. Побачивши Харрі, він підвівся.

Харрі затримав подих і зібрався з силами. Це був Б’ярне Мьоллер.

— О Господи, Харрі!

— О Господи, шефе!

— Знаєш, який у тебе вигляд?

Харрі дістав ключі й відповів питанням на питання:

— Ви вважаєте, я не в кращій формі?

— Тебе ж попросили допомогти нам із розслідуванням на вихідних! А від тебе ні слуху ні духу. І на роботу сьогодні не вийшов.

— Проспав, шефе. Це, до речі, не так далеко від істини, як ви думаєте.

— Може, і попередні чотири тижні ти теж проспав? До того, як я тебе видзвонив минулої п’ятниці?

— Ну, вже наступного тижня туман розсіявся. Я подзвонив на роботу, але мені сказали, що я значусь у відпустці. Гадаю, це ваших рук справа.

Харрі почав підніматися по сходах, за ним по п’ятах ішов начальник.

— Мені довелося, — простогнав Мьоллер, знову хапаючись за живіт. — Чотири тижні, Харрі!

— Гм... Наносекунда за вселенськими масштабами.

— І ні єдиного слова про те, де ти пропадаєш!

Харрі не без зусиль уставив ключ у замок:

— Зараз почуєте.

— Що саме?

— Єдине слово про те, де я пропадаю. Тут. — Харрі розкрив двері квартири, і їх обдало кислувато-солодкуватим смородом старого сміття, пива та сигаретних недокурків. — Вам було б легше, якби ви це знали?

Він увійшов всередину. Мьоллер і тут рушив за ним, хоча і не без вагань.

— Можете не роззуватися, шефе! — крикнув Харрі з кухні.

Мьоллер важко зітхнув і постарався пройти через кімнату так, аби не наступити на розкидані по підлозі порожні пляшки, переповнені попільнички та вінілові платівки.

— Ти що ж, Харрі, хочеш сказати, що всі ці чотири тижні ти сидів тут і пив?

— Я робив перерви, шеф. Довгі перерви. Я ж у відпуст­ці, вірно? Минулого тижня я практично краплі в рот не взяв.

— У мене погані новини, Харрі! — крикнув Мьоллер, беручись за віконну клямку. Йому довелося тричі навалитись усім тілом на раму, перш ніж вікно відчинилося. Він знову охнув і розстебнув ремінь та верхній ґудзик на брюках. Обернувшись, він побачив у дверях Харрі з відкоркованою пляшкою віскі в руці.

— Що за новини? — Харрі подивився на розстебнутий ремінь. — Шмагати мене прийшли? Чи ґвалтувати?

— Живіт болить, — поскаржився Мьоллер. — Нетравлення шлунка.

— Гмм... — Харрі понюхав шийку пляшки. — Нетравлення шлунка — це кумедно. Я і сам мучився животом, тому почитав деяку літературку з цього питання. Перетравлення їжі триває від дванадцяти до двадцяти чотирьох годин. В усіх. І їжа проходить через ваші нутрощі не довше, а просто болючіше.

— Харрі...

— По скляночці, шефе? Пахне, ніби як справжнє.

— Я прийшов, щоб сказати: «Усе, Харрі! Стоп!»

— Зав’язали? — з цікавістю запитав Харрі.

— Заткнися! — Мьоллер ударив по столу так, що порожні пляшки підстрибнули. Потім він осів у зелене крісло і провів рукою по обличчю. — Багато разів, Харрі, я ризикував своєю посадою, щоб урятувати твою. Але ж є люди, які для мене ближчі, ніж ти. Це про них я маю піклуватись. Усе, Харрі. Більше я тобі допомагати не зможу.

— А-а... — Харрі плюхнувся на канапу і налив віскі в найближчу склянку. — Про допомогу я вас не просив, шефе, але однаково спасибі. За все хороше. Ваше здоров’я!

Мьоллер глибоко зітхнув і заплющив очі.

— Знаєш що, Харрі? Іноді ти поводишся, як найзу­хваліший, найегоїстичніший і найтупіший у світі мішок з лайном, — з образою сказав він.

Харрі знизав плечима і залпом осушив склянку.

— Я написав наказ про твою відставку.

Харрі налив собі ще.

— Він лежить на столі начальника кримінальної поліції. Бракує тільки його підпису. Ти розумієш, що це означає, Харрі?

Харрі кивнув і поцікавився:

— Вам точно не налити перед відходом, шефе?

Мьоллер підвівся. У дверях він обернувся:

— Ти не уявляєш, як мені боляче бачити тебе таким, Харрі. Ракель і ця робота — от і все, що у тебе було. Спочатку ти не зумів утримати Ракель. А тепер — роботу.

«Я втратив і те й інше чотири тижні тому, — подумав Харрі, й ця думка набатом відлунила у його голові.

— Мені дійсно боляче, Харрі. — Й двері за Мьоллером зачинилися.

Через сорок п’ять хвилин Харрі вже спав у кріслі. Так, гості до нього прийшли. Але не три дами, а начкрим.

Чотири тижні та три дні тому начальник кримінальної поліції сам запропонував влаштувати зустріч у «Боксерові», притулку блаженних бражників. Під самісіньким носом Головного управління і за два кроки від брудних задніх дворів зі стічними канавами. Тільки він сам, Харрі й Рой Квінсвік. Пояснивши це тим, що, доки не прийнято ніякого рішення, діяти краще по можливості неофіційно, щоб у нього завжди був шлях до відступу.