Хтось запалив смоляну соснову скалку. Блиснув промінь і одночасно почувся голос начальника:

— Заслонити двері, щоб світла? лісу не було видно!

Розвісили довгу, стару верету, що заслонила просвіт згори додолу.

— Гаразд. Тепер давайте цього Дужого тут!

Дужий підійшов безстрашно і спокійно.

— Ти в якій сотні?

— Охочекомонній — відловів без надуми.

— Кажеш: були ліпші від тебе до реєстру?

Дужий ще раз здвигнув раменами, не відповідаючи.

— Хто веде краснянську? Все ще Шпаченко?

— Шпаченко.

Незнайомий випрямився і глянув здивованим оком на вогонь. Із другого, зачервонілого ока стікали сльози.

— Гей, гей! Колишній друг також. А в твоїй охочекомонній сотні хто сотником?

— Половка.

— Хто? Половка? Гриць Половка?

— Так.

— Запорожець?

— Так.

Незнайомий став ходити сюди й туди по малій хижині, довго не відзиваючися словом. Новина, видно, заскочила його, бо але рука йому дрижала, коли стирав сльозу з лівого ока. Кінець-кінцем опанувався і спинився перед Дужим.

— Правду ти кажеш? Ти знаєш, хто Половка для мене?

Дужий переступив із ноги на ногу.

— Як мені знати, коли я не знаю, хто ти є, пане?

Незнайомий повернувся до своїх людей і кивнув головою.

Тоді до Дужого підступив чоловік малого росту, з широким носом, скісними очима і промовив доволі чистою українською мовою:

— Схили голову, козаче. Це є гетьман його королівської милости Війська Низового Запорізького — Семен Забуський.

— Станеш на службу в мене? Я на людях визнаюся. На конях і на людях. Ти один із тих, що страху не знають. І сила в тебе є. Мені таких треба. Дам тобі хутір, який захочеш і де схочеш, і в реєстр впишемо. Хочеш бути в реєстрі?

Дужий наче надумувався.

— Хто б не хотів, ваша милосте?

— Я виріс на руках Половки. Він був, як батько. Він мене вчив і любив. Я хочу з ним бачитися.

Глянув допитливо на Дужого.

— Багато разів із біди мене виручив. Своїм сином звав. Напевно тепер також поможе мені. Його голос багато значить серед козацтва. Чи ти певний, що це Гриць Половка, запорожець?

— То він. То він — радше до себе говорив Забуський. — Коби то Половка перейшов до мене! — думав. Сила-силенна міг би мені допомогти! Старий Половка! Сотником тепер став! А хто ж знає краще військову справу, як не він? Той щенюк Нечай не такий дурний, як я думав, бо розумних людей вибирає. Шпаченко! Половка! — Ей, Дужий, слухай!

— Слухаю.

— Нечая ти бачив коли?

— Полковника? Бачив.

— І жінку його?

— Полковницю? Бачив.

— Де?

— У Брацлаві.

— А ти там що робив? Підозренне недовір’я забриніло в голосі Забуського.

— Наша охочекомонна недавно переїхала в Красне.

— Ага! Я чув про це. Де вони живуть? На хуторі, чи в замку?

— Де ж мені знати, ваша...

— Шкода, що не знаєш. Але дізнатися тобі не буде трудно, правда?

— Не буде.

Дужий чув, як його нігті в’їдаються в затиснені долоні. Радий був, що поночі Забуський не може бачити його очей.

— Ти не з балакучих. Це добре. Коли мені будеш вірно служити, високо зайдеш і жалувати не будеш. Поїдеш від мене в Красне?

— Як треба, поїду.

— Зайдеш до Половки. Скажеш йому, що його старий друг важко хорий та що хоче його бачити. Мій чоловік буде ждати на головній дорозі, там, де ми тебе стрінули. Коли ви будете самі, заведе вас до мене. Коли ти зрадиш і Половка людей приведе з собою, нікого не побачите. Розумієш?

— Так.

— І дізнатися мені, де Нечай і Хр ... — полковниця — поправився Забуський — чи в замку, чи на хуторі?

— Дізнаюся.

— Коли привезеш вістку, дістанеш нагороду і службу в мене. Коли ні, віднайду тебе. Зрозумів?

— Так.

— До Красного недалеко. Можеш зараз рушити, бо зранку мій чоловік ждатиме на вас. Їдь зараз.

Але Дужий стояв, не рухаючись.

Забуський глянув на нього допитливо.

— Я мав гаманець і кілька червоних у ньому. Цей чоловік забрав мені. — Дужий указав пальцем на того, що заскочив його при ватрі.

— Віддай! — крикнув Забуський грізно, хапаючи за кинджал. — Гаманець перейшов швидко назад за пояс Дужого.

Але він іще дальше не рухався з місця.

Забуський став перед ним.

— Чого ще ждеш?

Дужий підсміхнувся.

— Сотник Половка не в тім’я битий. А як не повірить і не схоче прийти?

Забуський завагався.

— То правда, що Половка не в тім’я битий. Нема ради. Скажи йому, від кого ти.

— Чи повірить? Або чи не візьме цілої сотні?

— Візьмеш оцей перстінь. Він його знає. Коли мене послухає, то перстінь — твій.

Дужий витягнув руку по перстінь.

Забуський говорив дальше:

— Пам’ятай, що високо підеш, коли підеш зі мною. Така хвилина, як ось тобі тепер, трапляється тільки раз у житті. Ага! Мають вони діти?

— Хто? Половка? Ні — відповів Дужий, хоч. добре знав, про кого Забуський говорить.

Забуський нетерпляче тупнув ногою.

— Не Половка! Нечай!

— Ні-ні. Либонь ні.

— Добре. Можеш їхати.

Половка спав у себе на квартирі, коли Дужий прийшов до нього. Вислухав уважно, не перериваючи ні словом. Коли Дужий скінчив, Половка спитав:

— А чому ти не признався, що ти в брацлавській сотні?

— Бо там здебільша ті, що попали в реєстр. Так само в краснянській.

— Ти до цього не хотів признатися?

— Ні.

— Ти хитрий. З біса хитрий. З реєстровиком він не був би такий одвертий.

Половка, сидячи просто, гладив довженного вуса. Брови були тісно над очима.

— Чи ти знав, чим я був для Забуського?

— Ні, не чув передтим ніколи.

— Так. — Половка глядів на Дужого, наче не зауважуючи його. — Він казав правду. На руках я його виносив, ходити навчив, говорити, бо батька й матір він утратив дуже рано. Татари вбили. Потім, коли він малим хлопчиною ще був, став я у воєнному ділі його заправляти. Гей! Гей! Коли б так тоді був знав, що гадюку ховаю! Не знав! — старий Половка розвів дужими руками. — Христос мені свідком, що не знав, не думав, не збагнув. Ти кажеш, що гетьманом велить себе величати? ...Прокопе!

До кімнати ввійшов малий, худощавий козак, джура сотника.

— Скоч-но, Прокопе, до сотника Шпаченка. Скажи йому, що я прошу його, щоб до мене зайшов. Тільки поспішай!

Коли Прокіп вийшов, Половка говорив дальше:

— Шпаченкові все треба сказати і порадитись. Так, носив я його, кормив я його, навчав, думав: на славу Божу та на славу матері Січі! Але вийшло не те. Сором вийшов, сором для Січі, сором для війська низового, але найгірший, найбільший сором для мене старого! Хто знав? Хто міг угадати?

Прийшов Шпаченко, також сивавий, кремезний козарлюга, з обличчям, поораним численними згоїнами, з довгим, химерним запорізьким чубом, який щораз рідше можна було бачити серед козацтва, з вірлиним носом і зором степового вірла.

Захмарилось його обличчя, коли Половка розказав, що сам знав.

— Так кажеш: випитував про полковника і полковницю? — спитав Дужого. — Гм! Хотів знати, де вони живуть. На хуторі легко їх заскочити, на замку, очевидячки, тяжче. І про діти розпитував. Я тобі кажу, Грицю, він знову якусь чортівську штуку задумує. Нічого. Пішлю я зараз таки певного посланця у Брацлав, щоб полковника про все повідомити. Пішлемо також гінців до станиславської, браїлівської та ворошилівської сотень, щоб зробити облаву. Наші сотні також можна рушити зараз.

Половка сидів простий, як свічка, сивий, грізний, довго щось продумуючи. Коли вже недалеко було до світанку, підвівся на ввесь свій високий ріст, підійшов до ікони Богоматері, перед якою горів каганець, поклав тричі широкий знак хреста на своїх грудях поцілував ікону, знову перехристився і тоді всім тілом повернувся до Шпаченка.

— Все готове?

— Готове.

— Підведи мого коня, Прокопе. Я поїду наперед.

Шпаченко аж відскочив назад із здивування, коли це почув.

— Їдеш до нього?