Були дні, коли зсідав він із коня тільки на те, щоб щось на скору руку перегризти. За той час сідло переходило з хребта одного буланого на другого, бо в усіх містечках і по всіх сотнях він мав свої коні. Не загріваю чи закостенілих ніг, рушав далі в дорогу, до іншої сотні, до іншого містечка, де на нього ждав уже інший буланий і новий кухоль гарячого молока.

До ближчих сіл і містечок Христя часто супроводила його. Але коли хотіла їхати з ним до Бару, він морщив чоло і однією його відповіддю було:

— Ні.

І годі було договоритися з ним, бо на всі її переконування мав тільки одну відповідь:

— Ні.

Полк ніколи досі не був такий повний і численний, як тепер. Коли перед кількома місяцями — згідно із Зборівською угодою — в полку зареєстровано всього біля двох тисяч козаків, то тепер було вписаних у полкові книги поверх двадцять тисяч, крім усіх тих у боях загартованих, з війною обізнаних, добре озброєних, покозачених селян, що на перший заклик готові були ставитися в охочекомонних сотнях. Двадцять і дві сотні були за реєстром. Не обняті реєстром були ще сотні: барська, ялтушівська, володіївська, копайгородська, лучинецька, волковинська, вербовецька, ново-ушицька, летичівська та ряд охочекомонних сотень, яких число і склад змінювалися раз-у раз. Коли на початку вся сила полку основувалась на кінноті, так тепер — після трилітньої війни сотні в більшості були піхотні і тільки одна третина всього полку була кінною.

Попередні бої виказували велику силу добре виправленої піхоти і тому то Нечай щораз то більшу вагу став класти на піхотні відділи. В кінні сотні попадали люди тільки після докладної перевірки. Кінний козак мусів добре володіти шаблею та списом, мусів мати доброго, витривалого коня й увесь потрібний виряд, зате в піхотні сотні попасти було легко і там учили головно, як робити оборонний табір із возів, як копати шанці та як наладувати якнайшвидше самопали. А тому, що ладували самопали звичайно не однією кулею, а кількома порізаними куснями олова, то вогнева сила піхоти була жахлива. Коли німецькі, чи еспанські піхотні з’єднання заставлялися перед наступом кінноти довженними списами, формуючись у чотирокутники, козацька піхота мала свою окрему тактику. Незліченна сила возів, що товаришила кожному війську, замість мішати й перешкоджати козацькій піхоті, ставала їй у пригоді.

Вози, уставлені в круг, зчеплені ланцюгами, обсипані землею та обсаджені вогненним людом, були об’єктом куди тяжчим до здобуття, як наїжений списами чотирокутник німецької піхоти. Грізна польська гусарія; пострах ворогів речіпосполитої, що стільки перемог принесла польським військам у минулості, була зовсім безсильна й безрадна, коли прийшлося мати діло з добре заложеним козацьким табором.

Нечай, що доручив був Зеленському сформувати піхотні відділи зараз після корсунського погрому, розпоряджався тепер найліпшими піхотними частинами в цілому війську. Тяжких гармат до здобування міст, чи замків у полку не було, за вийнятком тих тяжких фортечних гармат, що були в самому Брацлаві. Зате легких польових гармат, фальконетів, гаківниць було більше, ніж у якомунебудь іншому полку, і вони робили оборонний табір справді недоступним і нездобутим.

Порохівні працювали, як день, так ніч, воєнний промисел розвивався по містах і селах. У Брацлаві та Тульчині були рушникарі, з яких рук виходили зовсім непогані мушкети, були численні сідлярі, що виробляли виряд для коней, були стельмахи, що робили вози, а в багатьох кузнях жарилось вугілля під тяжкими міхами від білого ранку до пізньої ночі. З-під ковальських молотів виходили не тільки лемеші, яких так дуже було потрібно, й окуття до возів, але й стоси підків та гострі вістря до списів і стріл.

Два добрі, врожайні роки заповнили селянські комори по береги. По селах було повно хліба й до хліба для кожного. Показалося, що з хвилиною, коли панам замкнули вступ до їхніх маєтків, більше землі пішло під плуг, аніж колинебудь перед тим. Цілинні землі, степ, що лежав перелогом, неужитний — живо замінилися в родючі поля. Дикі степи, що впродовж століть шуміли буйними травами, починаючи від Ямполя та Ольгополя — колишній кривавий шлях бєлгородських татар за наживою — втихли тепер, успокоїлися і від віків і віків невиданий тут плуг став виорювати чорні масні борозни на залишеній колись, на занедбаній, а такій плодючій землі.

Два роки — думала Христя — а що за зміни на кожному кроці, де тільки глянеш, куди обернешся. Воля, немов те весняне сонце, розбудила все. Нехай, що громи перелітали по небу, нехай, що буря хилила дерева до землі, нехай, що гук гармат, як гук весняних громів, перевалювався країною! Але щось невидиме, могутнє, стихійне, життєдайне й життєрадісне будило до життя і землю, і людей, і все живуче. Воля, як весна, напоєна сонцем, химерна бурями, щедра, багата, радісна, була тут, жила і цвіла, раділа, сміялася сонцем, гралася громовицями. Не сила було їй опертися, стримати її, так, як не сила закрити сонце і спинити громи.

Хіба ж хто бачив таку роботу взимі перед тим? Хоча Нечай не принаглював, не кричав, і хоча не чути було крику й погроз наглядачів, вали росли, наче мури, що їх не легко буде комунебудь здобути. І не було чути крику працюючих, ані плачу, ні стогону, ні прокльонів.

Ось і тепер пісня доходить аж сюди, пісня того люду, що обліпив вали, як комашня, пісня бадьора, гомінка, весела, бо добута з вільних грудей тих, що покохали волю, за неї битися й умирати були готові.

Задзвонили підкови на замковому подвір’ї, порскнув кінь один і другий, і Христя побачила свого Данила, як зіскакував із буланого, говорячи щось до старшин, що стояли довкола нього. Всіх їх вона знала. І сивавого Житкевича, полкового писаря, і Павла Кривенка, полкового осавула, що був наказним, як Данило виїздив до Чигирина, і сотників, і полкових та сотенних старшин, які саме тепер робили місце санкам, що заїхали на замкове подвір’я.

— Хтось чужий приїхав — подумала Христя і пильніше глянула крізь морозом уквітчану шибку.

Якась постать, закутана в кожух, заворушилась на санях, але годі було розпізнати, хто це. Христя відчинила віконце і, поглянувши, скрикнула радісно.

Зі санок висідав, сміючись та стріпуючи лід, замерзлий на вусах і бороді, давній її вчитель і приятель дому Олешичів, Лука Климовський.

Дрібний сніг сипав невпинно з сірого неба. Гострий вітер грався ним, підносив його з землі вгору й устелив сліди, рови, кущі та дороги. Згодом ізнову поривав його з землі й перекидав на інше місце. Тим то засніжені їздці, що чвалували полем, виглядали мов примари, що плили в повітрі, не доторкаючись до землі. Кінських ніг не було видно.

Ряд по ряду посувався вперед. Холодний вітер зморозив розмови, жарти й пісні. Тільки зрідка кінь порскнув голосно, або стремено вдарило в стремено, коли коні занадто зблизилися до себе.

Вітер замітав шлях і він був такий же білий і рівний перед їздцями, як і за ними. Ніхто не зміг би сказати, що саме тепер оцим шляхом прошуміли триста їздців, хіба сірий вовк занюхав би свіжий кінський піт, або орел бистрим зором дігнав би озброєний відділ, щоб летіти за ним на близький бенкет.

Їздці їхали скоро засніженим полем, доки не доїхали до старого крислатого дуба, що обліплений з усіх боків снігом, стояв самітний на вершку горбка.

Тут Нечай, що їхав напереді, підніс руку вгору і спинив коня. За ним задержався цілий відділ.

— Не бачиш його, Петре? — спитав козака, що їхав при ньому.

— Не бачу, полковнику.

— Повинен уже бути. Казав, що тут нас ждатиме.

— Може щось пригодилось йому? — вгадував Петро Дик, сотенний осавул.

У тій же хвилині поміж козаками, що наближились до дуба, виник рух, пішов шум.

— Полковнику! Полковнику! — почулись оклики.

Нечай під’їхав до гурту і хотів спитатись, що сталося. Але, заки спитав, погляд його впав на гілляку. На ній гойдалось під вітер на довгому шнурі тіло без чобіт, без свити, без шапки та з зав’язаними на спині руками. Довгий оселедець на перехиленій убік голові подавався за вітром. Обмерзлі, довгі вуси опали вділ, наче підкреслюючи страждання, які ця людина перейшла перед смертю.