— Думаєш, пане брате...

— Я маю там такого чоловіка, що самого чорта не лякається. А гроші любить!.. Пішлю я його у Брацлав. Коли б ми так позбулися Нечая, то може... — воєвода увірвав, кинувся на ліжку і крикнув гостро:

— То ти, Якове?

Гнівні, недобрі блиски появилися в очах воєводи. Глянув на Якова.

— Ти чого хочеш?

— Ваша милосте — схилився покірно Яків — отець ігумен Ласко є.

— Чого хоче?

— Хоче з вашою милістю говорити.

— Скажи йому, що в мене тепер є пан староста черкаський. Нехай прийде завтра зранку.

— Слухаю — відповів Яків і відійшов.

Воєвода ще довго тяжко віддихав, зморщивши грізно брови, так, що помітив це й пан Микола.

— Ти думаєш, пане брате, що Яків непевний? Я думаю, що такого старого й вірного слугу, як Яків, можна до всіх секретів припустити.

— Але я так не думаю, Миколаю. Щось зайшло тепер ось тут, чого досі ніколи не бувало. За моїх батьків слуги були вірніші за псів, тепер усе — proditores. Нікому з них не вірю. Думаєш: він чув, що ми говорили?

— Не знаю.

— Нічого. Буду мати око на нього. Отож, коли б Нечая не стало, шляхта могла би повернутись у свої сторони, до своїх маєтків. Я буду про те старатися, але ти там ближче до нього будеш, то ж і ти думай про це.

— Ти знаєш, пане брате, що Забуський заблукався аж під Красне? Хотів Нечая дістати, але на нещастя стрінув Половку, який його колись виховував. Щось там зайшло між ними, досить, що Забуський убив Половку.

— Я чув про це.

— То може б так Забуському віддати цю справу?

Воєвода заперечив рукою.

— Забуський уже пропаща людина. Від часу, коли вбив Половку, він від раннього ранку до пізньої ночі при горілці. Постійно п’яний, як день, так ніч. Із ніким уже й говорити не хоче і ніхто з ним не хоче. Забуський уже ні до чого. Нам треба це зробити, нам самим.

Довго-довго в ніч говорили брати. Щойно тоді, коли воскові свічки стали догоряти, попровадив старий Яків пана Миколу до його кімнати та до його ліжка. Відпровадивши, Яків заглянув іще до воєводи і коли побачив, що цей дрімає, вийшов із дому та зайшов до конюшні. Там розбудив парубка, що зарився в сіні, вивів його за городи та довго шептав йому щось до вуха. Коли повернувся до панського дому, почув кінський тупіт десь за лозами у вільшині.

Зранку наглядач над конюшнею зауважив, що одного конюха нема. Щез десь уночі разом із конем.

Може це й побут брата вплинув на те, що на другий день, коли пан Микола встав із ліжка, побачив, що воєвода, одягнений і загорнений у довгий хутряний халат, ходив і ходив по просторому домі та видавав різні прикази людям, що їх його двораки загнали на роботу.

Життя й праця кипіли в цілому домі. Селянські жінки, приклякнувши голими колінами, в поті чола чистили лугом та солом'яними віхтями долівки по всіх кімнатах, селяни легкими санками підвозили під головні двері речі, що їх колись із того двора забрали, служба воєводи вешталася всюди. Стодоли стали заповнюватися снопами, які звозили панські піддані; до шпихлірів вносили твердо набиті міхи зерна. Старі жінки та діди вели на мотузках на панський двір корови та телички, ковтаючи гіркі сльози. Сільські майстрі направляли плоти, будинки. Скрізь були гамір, рух і невідступний нагай наглядачів.

Колись для Гощі заблисло було сонце волі. Колись у Гощі загомоніли радісні дзвони. Але потім, після зборівської угоди, і сонце погасло, і дзвони втихли, і польське військо повернулось, і пани прийшли назад. Гомоніли тільки безнадійний плач і панський нагай.

Гоща знайшлась нараз по тому боці лінії, де козацьке право не мало сили, де володіли пан та його голодна, заєдно жадна наживи, служба.

Поснідавши, пан Микола встав, підійшов до вікна, пхнув віконницю, що держалася на дерев’яних завісах, і глянув надвір. Свіже запашне повітря вибігло йому назустріч і пан Микола, втягнувши його з насолодою, глядів крізь вікно на людей та на їх працю.

— Рух у нас сьогодні, Колю, — почув голос за собою. — Ти спав добре?

Пан Микола повернувся від вікна і засміявся до брата.

— Я давно вже так не спав. Ти знаєш вояцьке життя. Навіть камінь під головою добрий, коли сон повіки клеїть.

Воєвода похитав головою.

— Гей! Гей! Молодість! Що дав би я за те, щоб бути молодим!

— Та ж ти ще не старий, пане брате.

— Може й не почувався б, коли б не ці кості. Глянь, як пальці попухли. Так само коліна, ноги, хребет, спина — все. Рушитися часом не можу, ні лежати, ні ходити, ргаесірие, як дощ надворі, як холод, як зима. Лікарі кажуть, що це подагра. Але що мені з того, що знають назву, коли вони на те ліку не мають. Але годі! — воєвода махнув рукою та понизив голос, підійшовши ближче до пана Миколи.

— Говорив я сьогодні з Лугаєм.

— Лугаєм? Ага! Чи це той, що в лісі в тебе служив і псярнею завідував?

— Той самий.

Пан Микола, все ще не розуміючи, чому його брат це говорить, дивився допитливо на нього.

— Я тобі вчора говорив, що маю чоловіка, який навіть чорта не лякається, а гроші любить. Я приобіцяв йому хутір за будинським лісом.

— За що? — спитав Микола Кисіль.

— Я ж тобі вчора казав — кинувся нетерпляче пан воєвода. — Він піднявся усунути Нечая як не кулею, то ножем. Пам’ятай, якби мене не стало, а він додержав слова й повернувся, щоб він той хутір одержав.

Пан Микола непевно переступав із ноги на ногу, оглядаючись навколо. Видно було, що боровся з чимось, що щось лежало каменем на його душі та гризло його совість.

Накінці після довшої мовчанки спитав:

— Пане брате, ти думаєш, що це конечне?

— Щоб дати йому хутір? Ти знаєш не від сьогодні, що я завжди додержую даного слова.

Але пан Микола круто заперечив головою.

— Ні. Тамте. З Нечаєм.

— Як то?

— Це що інше вбити чоловіка на війні, а що інше висилати на нього горлорізів. Нечай такий молодий, щасливий, жінку має вродливу й молоду і в славі ходить, наче в сонці.

— Тому він для нас такий небезпечний. Коли б він іще був полковником десь на Задніпров'ї та не стояв нам, як мур, на дорозі, то нехай. Але він тут, найближче нас, як чуйний і злющий собака, що не допускає нікого на подвір’я. А втім коли ти ще вагаєшся, проявляючи якісь кавалерські сантименти для тих ребелізантів, то я тобі ще один секрет мушу відкрити. — Воєвода взяв пана Миколу за лікоть, нахилився до вуха й говорив помалу, підкреслюючи кожне слово:

— Недавно король, його милість, присилав до мене свого довіреного дворянина, з тим, що коли мені вдасться згладити Нечая, я дістану всі possessiones по тому інфамісі Гавратинськім, що також пристав до Нечая. А ти сам розумієш, як нам обом треба було б їх тепер. Розсталися ми з своїми маєтками, як душі розстаються з тілом. Ні душа до тіла не може вернутися, ні corpus sine anima жити не буде. Тепер розумієш мене?

Пан Микола похилив голову, думаючи над чимось глибоко. Врешті підніс очі на брата.

— Гавратинський мав цілий ключ у Брацлавщині, правда?

— Правда — притакнув воєвода.

— Тепер я вже розумію. Тепер усе мені вже ясне — відповів пан Микола, відчуваючи, що тягар, який льодовою брилою давив його груди, зникає, як зникає ота брила на гарячому сонці.

— Певно, що зрозумів, бо ти Кисіль, єдиний мій брат — почув голос воєводи і його руку на своїх плечах.

***

Тим часом Лугай, маючи витривалого, хоча й непоказного коня, швидко простував на південь дорогами, легким морозом скутими.

Вже наступного дня переїхав козацьку лінію і спинився на ніч у селі Попівцях біля Старо - Константинова. Бистрі очі довголітнього доглядача над панськими собаками й ловами зразу постерегли різницю між селами по обох боках лінії, як тільки він побачив перші села по той бік лінії та козацькі частини.

Коли по польському боці сновигалися по селах панські прислужники — посіпаки, заглядаючи в кожну хату, комору, обору, таксуючи і скот, і безроги, і збіжжя, і переляканих людей, то по козацькому боці він бачив вільних людей, що працювали для себе, жили вільним життям, робили, що хотіли.