— Оці люди напали на нас обох, коли ми їхали в Суботів. Це — пан Мартин Кобилецький, що був їх начальником. Коли ти тут, Костенку, то я тобі їх усіх передаю. Забери їх у Чигирин, бо гетьман схоче їх бачити. Я також вертаюся в Чигирин, щоб побачити гетьмана.

Костенко розглядався на всі сторони.

— Вони що? Напали на вас, чи як?

— Напали.

— І ви в двійку наробили тут такого кулешу?

— Так.

Відізвався Дрозд:

— Не в двійку, отамане, тільки сам полковник. Мене запаморочили зразу, на самому початку, і я ні до чого не був придатний.

Костенко глянув на Дрозда, немов не довіряв, потім на Нечая. В його погляді відбились і подив і пошана. Одначе не сказав нічого, помовчав і потім став видавати прикази своїм людям.

Трупи, ранені і бранці, оточені вершниками, рушили до Чигирина. Похід замикав Нечай із Костенком та Дроздом.

Вітер сновигав, нишпорив по полі та розстеляв на ньому м’які снігові килими. Голодні вовки, які зачули свіжу кров, вили в недалеких кущах заєдно й настирливо.

Нечай їхав у задумі між Костенком і Дроздом. Спустив поводи на шию буланого і в думках запитував себе невпинно:

— Хто в Чигирині? Хто в Суботові?

Гетьман слухав уважно, не перериваючи ні одним словом. Однією рукою, яку поклав ліктем на поруччі крісла, підпер голову, а другою ломив уперто, місце при місці, свіжо затяте гусяче перо.

Нечай знав, що гетьман любить звіти точні, докладні, з усіма подробицями, тому розказував помалу, не поминаючи нічого ні зі сутички ні зі зізнань бранців.

Коли закінчив, гетьман сидів дальше непорушно на кріслі. Очі вліпив у стіл, у папери на ньому, але Нечай був свідомий, що гетьман не бачив ані стола, ні паперів, які лежали на ньому.

Після довшої, томлячої мовчанки гетьман нагло стрепенувся, підніс голову й заплескав у долоні.

Увійшов Іванець Брюховецький, як завжди тихий, мовчазний насторожений, з облесливою усмішкою на хитрих устах.

— Горілки! — кинув одне слово гетьман і знову вмовк.

Пляшка з горілкою та дві чарки з коштовного венецького різаного скла, з позолоченими краями, з’явилися вмить на столі. Разом із тим появився і скляний посуд, вирізуваний та золочений, так, як і чарки, видно того самого майстра, з медяниками, горіхами й іншими ласощами.

Іванець відкоркував пляшку й налив горілки в обидві чарки. Хотів щось іще говорити, але гетьман відправив його одним рухом руки.

Коли Іванець зачинив за собою двері, гетьман вихилив відразу чарку та, не чекаючи на Нечая, налив собі другу.

— Є речі на світі, Даниле, що то їх не зважиш, не виміриш, ані розумом не збагнеш, хоча б ти був сто разів розумніший, як Сократ, чи Аристотель. Ти любиш свою Христю, правда? Ото ж, чи ти й далі любив би, кохав би її, якби вона прийшла та сказала: “Йди, вбий свого гетьмана. зрадь товариство”, а сама тільки гляділа б, з ким тебе зрадити?

Нечай, що сягав по чарку, аж із місця схопився. Почервонів і очі загорілися гнівними, недобрими вогнями.

Але гетьман, неначе й не зауважив цього.

— Га? Кажи! Любив би? Кохав би, як досі?

— Ні! — відповів рішуче Нечай.

Хоча вже й догадувався, до чого це гетьман говорить, не міг розігнати хмар із свого чола.

— Неправда! Неправду кажеш, Даниле. От і все... Коли ти її справді кохаєш, то кохав би й далі. Може не зробив би того, що вона хоче, може й кинув би її, бо ти людина сильної волі, але коли справді її кохав би, то ти терпів би і кохав би далі. Ось воно як! Ти, що молодий, у повній силі. А я?..

Гетьман знову налив собі чарку, не зважаючи на те, що Нечай першої ще не почав. Мав звичай не силувати нікого до чарки, хто не хотів.

— Так. А в мене вже срібний волос — гетьман вихилив третю чарку й обтер вуса. — Чи ти думаєш, що я сліпий? Ні, я не одне бачу, чого не повинен бачити. Але мовчу. Терплю, зуби закусую й мовчу. Люди думають: він сліпий, він не бачить. У тому то й лихо, Даниле, що я те бачу! Гей, як я хотів би того не бачити, про це не знати! Не раз і не два і не десять разів приходить думка: покінчи з цим, не дозволь! Адже це твоє добре ім’я брудниться в болоті, адже це твоє кохання стоптане, твоя душа понівечена! Життя зламане!.. — гетьман заломив руки, аж пальці хруснули, ще раз наповнив свою чарку і випив одним духом. — Кажуть люди: гетьман розпивається, занадто вже ту сивуху любить! Проклята вона — ось що! Чи я пив до війни, чи я заглядав до чарки, коли в душі болю не було, смутку не було, страждання не було?.. Ні, я не пив зовсім. Ти сам це добре знаєш. А чому почав пити? Чому? Через кого?.. Літа нас ділять, Даниле. Ти ще такий молодий! Але багато нам довелося разом пережити, тому я думав, що перед тобою можна висповідатися, як перед другом. Ти знаєш: часом треба цього. Часом хотілося б комусь про все розповісти, пожалітись, скинути з душі тягар, що давить там, немов важка, холодна скеля. Не раз так мені хотілося б, щоб моя рідна мама жила! Здається, що коли припав би до її грудей і пожалівся, і виплакався, і висказав усе, що болить, то було б легше, то було б відрадніше, то сонце знов увійшло би в душу, з якої вийшло. Тут коло мене немає нікого, кому я так одверто міг би все сказати, як оце кажу тобі. Тиміш кричить: Убий! Степанида і твій брат радять: Прожени! А мені їхньої ради не треба, я їх про раду не прошу. Хочу тільки, щоб хтось поміг мені скинути тягар, що лежить на душі, щоб вислухав мене, дав мені можливість виговоритися. Чи я не знаю, що можу її прогнати? Чи я не знаю, що вона також смертна та що вбити її не тяжко? Але я знаю, що як прожену її, то доти не епічну, доки не знайду її знову. Але я знаю, що коли вб’ю її, то вб’ю не її, а самого себе, свою власну душу вб’ю. Своїми власними руками. Можу я це зробити? Власну душу вбити, пекло собі зробити? — Гетьман махнув рукою і сягнув по чарку. — Хоча, що правда, пекло й так є в моїй душі! Ти думаєш, що я не знаю, кого той Кобилецький має в Суботові і тут у Чигирині? Так, вони завтра вранці повиснуть на гілляках разом з отим Кобилецьким, хоча він і брат Григора... Але це нічого не змінить. Не тут корінь лиха. Коли їх не стане, прийдуть інші, хто знає, які. І це той страх, і це той біль, те незмірне горе, той хрест, що так понад сили його нести.

Гетьман замовк і очі прикрив долонею.

Нечай, до краю потрясений глибиною страждання та несподіваною сповіддю свого гетьмана, сягнув і собі по чарку та вихилив її одним духом.

— І ти п’єш? Гірко слухати правди? А що ж тоді переживати, в серці носити, жити з тим! Але нічого, Даниле, колись прийде край і терпінню, так, як усьому приходить край. Забудь про це, що я сказав, викинь це з голови й нікому про це не кажи! Я перед тобою тому всі свої жалі вилив, тому відкрив душу, як перед старшим братом, бо знаю, що ти мовчатимеш ... Так ось, Даниле, війна неминуча. Аби ще тільки до весни дотягти. Збирай та формуй свої сотні, бо вони гордість усього війська! На Різдвяні свята в мене буде знову з’їзд полковників і генеральної старшини, але боюся, що ти не зможеш приїхати. Ось тут копія листа, що його твій наказний Кривенко післав недавно до Лянцкоронського. Посланець привіз його після наради вже, як тебе не було. Коротко: Кривенко пише, щоб ляхи не переходили за лінію, а то бач занадто вже натискають. Мені здається, що це тому, що щораз більше ляхів сходиться в коронне військо та що почули, що тебе в Брацлаві нема, тож відважніші стали. Як би там не було, тобі там треба бути. Тому буде ліпше, коли ти, не чекаю чи кінця нарад, зараз повернешся у свій Брацлав, містечко укріпиш і обсадиш залогами, подбаєш про припаси і будеш берегти лінії. Коронне військо знову збирається під Кам’янцем Подільським, тому, коли воно рушить, ти будеш перший на його дорозі.

— Думаєш, гетьмане, що вони можуть рушити зимою?

— Вони можуть рушити кожної хвилини. Коло Кам’янця все об`їджене через довгі постої війська. Там голод. Їм доведеться шукати вівенди по твоєму боці лінії. Крім того, у них чомусь то поширилася думка, що нас найліпше бити зимою, коли тяжко висипати окопи та ще тяжче людям у них боронитися. Як їх голод притисне вони будуть наскакувати на тебе, як ті вовки, що тічкою ходять.