— Так що сталося з другим конем? — спитав, усе ще сміючись, Нечай, який колись був бурсаком, і живо прислухався до розмови цих двох юнаків.

Кульчицький розвів своїми довгими руками.

— Рішили ми, ваша милосте, же amicitia є дорожча, ніж кінь.

— І продали його?

Кульчицький сумно заперечив рухом голови, а Криницький зідхнув важко та завернув очима, наче справжній мученик.

— Ні, полковнику, бо продати єдиного коня то так, як продати amicitiam veram, яка нас стільки років разом держала.

— Дарували комусь?

Обидва заперечили.

— Програли в кості?

— Ні, полковнику. Як можна програти останню поміч у дорозі, останнього коня, самим гетьманом, його милістю, нам дарованого?

— Так що з ним сталося? — спитав Нечай, немов то не знаючи, яка буде відповідь.

— Нас такий жаль пройняв, що мусимо з ним розстатися, що день і ніч ми плакали, коли на нього гляділи. От тоді то шинкар, бачачи нашу гризоту і з природи чоловіком м’яким і на людські страждання чулим бувши, дав нам горілки за нього, жеби ми в своїй біді та потребі мали чим потішитись.

— Ось воно як! То значить, ви його пропили!

— От тоді то, — схлипнув Кульчицький — як ми зрозуміли, що коня нашого вже нема, старалися ми горілкою смуток і жаль розігнати. Але що ж? Скоро й горілки не стало, так, що нічого нам не залишилося, тільки чоботи свої за отакі нужденної кондиції личаки заміняти і шати наші дорогії віддати та самими найгіршими свитками, що їх шинкар мав, контентуватись.

Але Пошивайло, що розсміяними очима водив по присутніх, не вдержав:

— Коли ви не хотіли останнього коня продавати, чого ж ви так плакали, дивлячись на нього? Та ж...

Але Кульчицький не дав йому докінчити.

— Як нам було не плакати? Він ніс нас, бідолашний, цілу дорогу від самого Чигирина. Без нього ми залишились, аки ті сироти без родителів на снігу і на морозі. Ще сьогодні, коли його згадаю, то сліз стримати не можу, хоча й знаю, же такий славний лицар як пан полковник Нечай, сам колись спудеєм у нашій школі бувши, зрозуміє наш жаль і новими кіньми нас обдарує.

— Ось як! — Пошивайло блиснув чорними очима на Нечая, ніби чекав від нього живої відповіді. Але замість відповіді побачив усмішку на устах свого полковника.

— Або наші шати! — говорив далі Кульчицький. — Чи ж то годиться, щоб кавалірове зі зацних і шляхетних домів у таких шатах перед очима таких лицарів, славою вкритих, показувались? Та ж то образа була би для всіх, imprimis для її милости пані полковниці, на що пан полковник певно згодитися не схоче. Бо що ти, Петре, скажеш, коли тебе полковник попросить зайти до нього на вечерю, чи на кухоль меду? Скажеш: не прийду, полковнику, бо мені, синові коронному, соромно перед тобою і перед твоєю малжонкою в таких лахміттях показатися, худобу свою і вбогість презентуючи? Ні, Петре, — говорив дальше, споглядаючи на Криницького, — кажу тобі, що пан полковник нас не пустить звідсіль доти, доки сам достоменно не впевниться, що ми вже маємо все, що нам із нашого народження належиться, яко же чада Яфетового роду sumus.

Кульчицький перервав і глянув допитливо на Нечая, з якого уст не сплила ще усмішка. Але коли не було відповіді, ще раз звернувся до Криницького:

— Так обізвися хоч ти, Петре, бо, як бачиш, моя eloquentia eventum nullum habuit

— Нічого дивного — загудів басом Криницький — бо ти говориш багато, але це все полова. Що з того, що слів багато, коли вони ні до чого?

— Що ти хотів, щоб я сказав?

— Питав тебе полковник, яка то фортуна загнала нас у ці сторони? Га?

— Питав.

— А ти що сказав?

— Як то ?

— Чи казав ти, що ми хотіли у Брацлав, щоб під рицарським мужем рицарського ремесла вчитися?

— Де ж ти мені дав час на це, коли ти мене до слова припустити не хочеш?

— Чи говорив ти, що і гетьман, його милість, казав нам перед паном Нечаєм чолом бити та його про протекцію просити?

— Протекція бідним бурсакам завжди й заєдно потрібна — підхопив Кульчицький. — Ні, ти правий, Петре. Я не знаю, як нам обом було б, якби ти не був із нами.

— Чи ти казав, що і пан Виговський листа до полковника Нечая написав, про нас у ньому згадуючи?

— Коли я мав на те час, Петре?

— Та що ми того листа не пропили, але вірно й чесно переховали, всі спокуси тіла мужньо відкидаючи, щоб його пану Нечаєві неповрежденним передати?

— Також ні, Петре.

— Так поклонися ще раз панові полковникові і віддай листа. Побачиш, що лист буде сильніший від усіх твоїх слів, які, хоч і пливуть бистро, аки ріка каламутна, але, окром полови, нічого більше не мають.

Кульчицький без слів спер самопал на Криницькому, наче на стіні, та почав нишпорити в своєму широкому поясі. Добув листа і, так само без слів, подав Нечаєві.

Нечай глянув цікаво. Побачив, що воскова печатка була ціла, хоча лист іззовні був брудний, помнятий. Хвилину тримав лист у руці, немов вагаючись, потім розірвав печатку, перебіг очима його короткий зміст, підніс із здивуванням брови вгору та ще раз глянув на бурсаків. Тоді склав листа і застромив собі за пояс. На його устах появилась знову та сама усмішка, що була раніше.

Присутні втихли, мабуть чекали, чи не прочитає Нечай листа вголос. Але він не звертав на те уваги і, наче забуваючи про лист, наказав, щоб прибулих завести на квартиру, де могли б відпочити, приодягтися, привести себе до ладу. Після відпочинку, щоб прийшли до нього.

Коли присутні стали збиратись до відходу, додав:

— І вас усіх, панове товариство, милости просимо до нас на вечір, на кухоль меду та на гутірку, бо хто знає, коли ми знову зійдемось в Брацлаві разом.

Наче холодним вітром повіяло по світлиці, хоча ніхто не знав, чому. Відходили один за одним іще з усмішкою на устах та нікому й на гадку не прийшло, що це мала бути їх остання спільна зустріч у полковому місті. Не було чути ні грому, ні не було видно чорних хмар, що заповідали б бурю, яка вже збиралась десь над подільськими горбами та ярами.

Коли вже всі відійшли, забираючи з собою й обох бурсаків, і в кімнаті залишились тільки Христя та Климовський, Христя підійшла до Нечая і з усмішкою глянула допитливо на нього.

Нечай добув листа та подав їй.

— Читай.

Вона прочитала швидко й очима, повними здивування, глянула на нього.

Коли цей кивнув головою, подала лист Климовському.

— І кажеш, він зветься Нап’єрський?

— Костка Нап’єрський, полковник королівський.

— Хто він?

— Кажуть — відповів Кульчицький — що він син покійного короля Володислава, полковнику. Але де мені це знати? Досить, що рух пішов по краю.

— Чому?

— Він знає простий люд, їздить по селах, проганяє панів і каже селянам, щоб із панами зробити так, як гетьман Хмельницький зробив.

— Де він?

— У горах. Недалеко Кракова.

— То це вже на польських землях?

— Переважно. Але й наші лемки там горнуться.

— Так?

— Він чорштинський замок зайняв, що то на самій угорській границі, і там людей збирає.

— Чому гетьман вас висилає туди?

— Ми ті околиці знаємо. Я з Самбора, але моя мати походить із-під Ряшева, тож я там ріс, людей знаю і мову, а пан Криницький із Криниці. Його фамілія також знана й вельми шанована. Отож тому то пан гетьман, його милість, нас обох, ничтожних рабів Божих, на такову імпрезу вибрати рачив, у чому ми, палець Божий добачаючи, постановили всіх сил докласти, щоб довір'я нашого ясновельможного пана гетьмана, добродія нашого виправдати і, зійшовшись з паном Нап’єрським, йому в усьому помагати.

— Знає хто з вас того Нап’єрського?

— Обецний тут пан Криницький, що стрічався з ним років тому два, коли то разом — я прошу вибачення ясновельможної пані полковниці — до одної невісти афектом любовним запалавши, зідхаючи, різні пісні їй співали, яко же Амор розум їм дочиста помішав і трохи там самі не порубались на кусні. Але невіста онта, розуму здорового бувши, обох викинути за двері звеліла, пісень їхніх не слухаючи. От тоді то пан Петро пішов аж у Київ, сердешну свою рану лікуючи, а Нап’єрський теж десь потішився, бо тепер, замість Венери, Марса собі ізбрал за патрона.