— Не прийняв приповідного листа? — спитався хтось із гурту.

— Ні.

— Га! Га! — зареготався хтось інший на лаві.

— Чому не прийняв?

— Різно говорять, але це не важливе... Так слухайте дальше. По наших святах повернувся до Варшави від кримського хана пан Войцєх Бєчинський і привіз мабуть зовсім певні вісті, що хан таки не дасться перекупити і таки піде з нами. Тоді король відкликав Потоцького з війська до себе, залишаючи при команді Калиновського, і звелів рушити проти нас.

— Звелів рушити на нас? — спитав Нечай, стягаючи брови.

— Так. Це певні вістки.

Отже, ми можемо сподіватися ляхів не кожного дня, а кожної хвилини?

— Так. Тому я щосили поспішав сюди і тремтів на думку, що не поспію на час. Але, славити Бога, поспів. А то гетьман не простив би цього ні мені, ні собі.

— Де ж Потоцький?

— Король, кажуть, затримав його при собі, наче б то для помочі, але навсправжки через те, що він довів би до нових Жовтих Вод, чи до нового Корсуня.

— Ніби Калиновський ліпший?

Яненко махнув зневажливо рукою.

— Калиновський зовсім ні до чого. Потоцький не був би злий гетьман, коли б не пив. Калиновський кругом дурак та й годі. Ось і коли Потоцький від'їхав від війська і Калиновський остався з Лянцкоронським, який усе ще є комісарем при війську, почалося те саме, що було з Потоцьким. Один хоче старшинувати і другий. Через те вічна сварка. Калиновський каже, що він гетьман та що все має йти згідно з його думкою та його волею, Лянцкоронський знову каже, що він старший сенатор, як Калиновський, і вимагає послуху для себе. Тим часом підо Львовом збирається нове військо, головно наймане.

— Чули ми про це. Чули також, що цими днями шіснадцять таких корогов прийшло до коронного війська під Бар.

— Так — потвердив Яненко. — У нас казали, що йде вісімнадцять. Певно десь дві залишили по дорозі залогами. Це самі німецькі полки, що їх хорунжий Конецпольський затягнув у Відні. Це й причина, чому я так спішив сюди та прохав Бога, щоб мені дозволив на час приїхати. З Бару в Красне недалека дорога. Один скок...

— У мене по дорогах скрізь застави і сторожі...

— І застави і сторожі можна знищити, або минути. Ночі - довгі, поля - широкі, в таборі війська держати не можна, бо зима. Тим то наш гетьман, його милість, дуже наказував, щоб я ні години не змарнував у їзді.

— Спасибіг гетьманові, його милості, і спасибіг тобі, Павле.

— Що ти, Даниле, думаєш тепер робити, коли сотні поставив на ноги?

— Залишу по містечках сильні залоги, а інші сотні підуть на Рогізну та Шпитків.

— Узад? — здивування задзвеніло в голосі Яненка.

Нечай стягнув брови.

— Так. Коронне військо — сказав — головно тепер, після підсилення німецькими реґіментами, є куди сильніше, ніж місяць, чи два місяці тому. Я їх вступним боєм брати не хочу й не буду. Таку битву ми можемо виграти, або програти. Але коли ми не дамо їм одної великої битви, тільки оточимо їх і обскочимо, наче вовки ведмедя, та будемо бити з усіх сторін, тоді ми програти не можемо. Або їх гетьманові і кримцям віддамо, або на місці задавимо.

Яненко подумав хвилину.

— Не даром — заговорив — коли я питався гетьмана, чи він хоче передати тобі якісь прикази, він сказав, що ти собі сам даси раду. І я думаю, що це найліпший спосіб проти них. І найпевніший. Вони не будуть мати однієї великої битви, а сто малих щодня і щоночі... Ляхи думають — продовжував далі після хвилинної надуми — що люди схочуть те терпіти, що колись терпіли. Ні. Тепер їм усюди буде відсіч: із кожної хати, з кожного порога, з кожних воріт, з-поза кожного куща, на кожній переправі. Хочуть кров лити, то мусять і свою дати.

— Ми до них не йдемо, ми чужого не хочемо! — почувся понурий голос Попа Івана.

— Але й свого не дамо! — кинув хтось інший.

— Не дамо! — загомоніла ціла кімната.

Шаблі стали тріскати в дужих долонях, як передвісники лютої бурі, що надтягала. Два татарчуки, підручні полковника, стали метушитись і незабаром перед кожним появився кухоль ситного меду. Старшини випивали, втирали вуси, прощалися з Нечаєм та з Яненком і відходили до своїх частин на свої квартири.

Залишились з Яненком тільки Нечай, Кривенко, Житкевич, Байбуза, Піп Іван і Красносельський, який відіслав татарчуків і сам наповнив усім кухлі медом.

Гамір зменшився. В хаті втихло. Темна ніч заглядала в вікна.

Яненко повів рукою по чолі, позіхнув і став випростувати спину.

— Втомлений? — спитав Нечай.

— І ще й як! Адже я ні однієї ночі не спав під дахом, відколи з Чигирина від'їхав.

— Боюсь, що й цієї ночі не спатимеш, пане Павле. Це вже минула північ, а на світанку ми рушаємо. Федоре! — заговорив до полкового писаря Житкевича. — Ану пішли, голубе, зараз, як стій іще й інших посланців до кожного сотника в Краснім і в околиці, щоб не гаючись рушали на Рогізну. Але посланці нехай спішать, не жаліючи коней, і нехай ніде по дорозі не затримуються.

Житкевич вийшов.

Кривенко звернувся до Нечая з питанням:

— А що з Красним?

Нечай згорнув брови, змів хребтом руки стіл перед собою, взяв кухоль меду в руки, підніс угору, глянув уважно на золоту поверхню запашного напитку, так, якби ні про що інше не думав, лише про мед, повернувся до старшин, промовив “на здоров'я” і, вихиливши одним духом, поставив кухоль на столі.

— А що з Красним? — повторив питання Кривенко, витираючи вуси з меду.

— В Красному залишишся ти! — заговорив Нечай твердо, позираючи на Кривенка сірими очима з-під навислих брів. — Красне надто гарне й цінне, щоб його втратити. Був би залишив Шпаченка, так він у Ворошилівці. Як ми відступимо, ти Красного не даси. Не даси, і все. Вали — добрі, зброї повно і люда, скільки хочеш. Їсти також подостатком. Тяжко їм буде піти далі, Красне залишаючи, і тяжко буде Красне здобувати, коли самі будуть оточені.

— Ти такий певний, Даниле, що вони Красного не здобудуть? — дивувався Яненко.

— Зовсім ні. Що є Красне? Мале, нужденне містечко, оточене земляними валами. Це й усе. Я тільки одного певен, а саме, що те польське військо, яке рушить тепер на нас, пропаде, щезне, як щезає сніг на весні і роса на сонці. Вони можуть одну сотню розбити, чи другу, одне містечко здобути, чи друге, можу я впасти й багато інших, але той, хто залишиться, прийде і буде мати останнє слово.

Обізвався Яненко:

— Добре тебе слухати, Даниле. Коли так слухаєш твоїх слів, здається, що не може бути інакше, що все так мусить бути, як ти говориш. А проте ж...

Гук стрілів і крики перервали його мову.

В кімнату вбіг козак з обнаженою шаблею, з кривавою раною на чолі.

— Ляхи в місті! — крикнув, шукаючи очима полковника.

— Ляхи! — повторив, коли побачив Нечая, і впав непритомний на землю.

— До зброї! — кликнув Нечай, добуваючи на бігу шаблю. — Кривенку! Борониш Красного!

І вискочив на подвір’я та допав буланого, що завжди, осідланий, ждав на свого їздця.

Яненко розглянувся довкруги. Підняв свою шубу, припоясав шаблю, глипнув у вікно — і побачив, що воно ціле червоне від недалекого вогню та що в кімнаті щораз ясніше.

— Запізно! Запізно! — добувся крізь його затиснені зуби розпачливий крик, і він вискочив і собі на замкове подвір’я.

Криницький знав, що між Гришівцями й Іванківцями, як і скрізь, є застави та що дорогами вештаються густі кінні роз’їзди. Тому то, коли ніч настала і люди одні пішли спати, інші зустрічати запусти, він, користаючи з того також, що Кульчицький був у Пошивайла, накинув сідло на свого коня й непомітно, через городи, вивів його аж у вільшину за селом. Там розглянувся обережно довкруги, чи близько когось немає, сів на коня й пустився глибоким снігом, обминаючи старанно дорогу, через гору в напрямі Іванковець. Під вусиком мугикав веселу пісеньку.

Коли виїхав на горбок та в долині за собою побачив світла Гришівець, заспокоївся. Довкола себе не бачив ані застав, ані сторожі, тільки широке, пусте поле, їдучи поволі, прислухався до шуму вітру десь угорі, в просторах. Сніг був надто глибокий, щоб можна було підігнати коня, тож повісив поводи на кульбаку й потонув у думках. Не звертав уваги на далеке виття вовків, ані на неспокійне пирхання коня. Був задоволений із себе та зі світу. Поперше: кинув бурсу, якої ненавидів із цілої душі, хоча й гордий був із того, що стільки років учився в славній київській школі. Подруге: став довіреним гетьмана, якого, як і всі бурсаки, вважав за найбільшу та наймудрішу людину на світі. Потрете: з доручення того ж гетьмана та за його поміччю мав їхати у свої сторони, у Лемківщину, що її носив у серці й думках за ввесь час свого побуту в Києві та мав побачити свою маму, до якої рвалися його думки. Наостанку почетверте: ці чорні очі татарки, усмішка її малих, повних, запашних уст, те дивне, п’янке, східне, досі незнане йому кохання, що одурманювало більш, аніж якінебудь напитки та робило його її слугою, добровільним невільником, — усе те виповнювало його душу життєрадісним почуттям.