Патріярх піднявся з місця і хрестом поблагословив наперед одну пару, потім другу. На залі понеслися голоси й оклики, бо обох Нечаїв любило козацьке товариство. А що голови ставали щораз гарячіші, то й оклики були нехолодні, щораз вимовніші.

Гетьман, дивлячись на обидві пари, такі молоді й дорідні, засміявся й собі. Беручись за боки, відізвався.

— Нема ради. Треба просити владику, щоб чим швидше повінчав їх. А то... Ви ще тут? Забирайтеся відсіль!

І з голосним та щасливим сміхом Нечай схилився в поклоні гетьманові та достойникам церкви, замітаючи шапкою долівку.

Обидві пари подались на подвір'я, до санок. Степаниду висадили біля її мешкання. Коли Христя висіла на хуторі, брати повернулися в Київ на квартиру Данила.

Хоч і як був струджений Данило і цілим походом і минулим днем, довго не міг заснути, перевертаючись із боку на бік, а коли наостанці заснув, снились йому якісь дивні, прикрі сни. Десь із якоїсь високої, дерев'яної дзвіниці боронився проти поляків, яких повно також було десь на горішньому поверсі дзвіниці, скритих від нього тільки тонкою стінкою з дощок. Гасив якийсь вогонь і потім зустрівся віч-на-віч ізнову з Забуським... і відкрив очі.

Дрозд стояв над ним.

— Полковнику! Гей, полковнику, посланець від гетьмана жде!

— Хто? — спитав Нечай, протираючи очі.

— Посланець від гетьмана.

Нечай розбудився зовсім і сів на ліжку.

— Давай його сюди!

Ввійшов посланець із листом від гетьмана. Гетьман писав, що через Попельню і Хвастів сподівається приїзду посла від семигородського князя Ракоція та що бажає, щоб Нечай виїхав йому назустріч для почесної асисти.

— Іване, даси знати на хутір, де - я? Добре?

— Дам — відповів Іван.

Три дні тривала дорога до Попельні та назад із семигородським послом і його численною службою. Сам посол, якого прізвища Нечай ніяк не міг вимовити, показався людиною тупою, обмеженою і понад міру гордою, — так, що Нечай був дуже радий, коли міг уже вийти з гетьманської квартири і залишити там посла.

Година була пізня. Морозний вітер сипав снігом. Нечай зрозумів, що це вже надто пізно їхати на хутір, до Христі, тому повернувся на свою квартиру й, не вечераючи, поклався спати.

Сонце заглядало вже у вікно, як він відкрив очі. Хотів простягтися добре, коли нараз побачив, що на тапчані коло нього хтось сидить.

Опритомнів відразу й сів:

— Пане Климовський! Ви тут?

— Я до тебе, пане Даниле.

— Що сталося? Христя?

Климовський поклав руку на рамено Нечая.

— Ти знаєш, пане Даниле, що Христя була й є для мене, неначе рідна дитина, а Олешичі, неначе найближча рідня. Для Христі я залишився в Загір'ї, для неї кинув науку, все, чим цікавився від молодих літ, усе, що любив, усе, чим жив. Вона внесла світло в мою душу. Знаєш, пане Даниле, що я не мав ні своєї рідні, ні своєї дитини. Вона була, немов моя донька. Ніколи не було в неї ні злого слова для мене, ні таємниць. Але тепер я бачу, що щось недобре діється з Олешичами. Відколи ти від'їхав, щодень то сам митрополит Косів у них, то той протодиякон Пристальський, права рука митрополита, то черниці. Щось твориться. Чогось вони хочуть, але чого, розгадати не можу. Що це все значить? Чому це все в такій великій таємниці? Я рад, що ти вже тут, пане Даниле. Тобі треба в це вглянути, щоб якого лиха не було.

Нечай мимохіть сягнув обома руками до розкудовченої чуприни, не відповідаючи. Климовський говорив дальше:

— Ходив я туди декілька разів. Конче хотів із Христею говорити, але не міг. Завжди хтось був, із ким вона говорила, і я відходив з нічим. Пан Олешич ходить насуплений, наче хмара, а пані плаче ввесь час. Чи ти, пане Даниле, знаєш, що це все може значити?

Нечай зіскочив із ліжка та кликнув:

— Дрозде! Дрозде!

Дрозд увійшов до кімнати з водою і приладдям до гоління.

— Гаразд. Кажи, щоб приготовили мені сани.

— Не коні під верх?

— Ні, бо пан Климовський їде з нами. Мерщій!

Коли заїхали на хутір тітки Ганни, побачили на подвір’ї, що служба Олешичів ладувала сани й виносила скрині та похватні вантажі. Нечая, це ніби ножем у серце шпигонуло, але не сказав нічого.

Зістрибнув із санок та подався на ґанок. Тут пригадав собі повні й теплі уста Христі, які вона йому подавала три дні тому, відчинив двері й увійшов у сіни. Застав там обоїх Олешичів, а оподалік у кутку побачив тітку Ганну.

Зняв шапку й уклонився.

— Христос раждається!

— Славіте Його! — відповіли одночасно обидвоє Олешичі.

— Де Христя? Я хочу з Христею говорити.

Залягла прикра мовчанка. По хвилині перервав її Олешич:

— Христі немає тут, пане Даниле.

— Де Христя? — повторив Нечай і почув, що несамовитий страх і гнів стискають його горло. — Де вона?

Олешич глянув на свою жінку, наче шукаючи помочі, і наприкінці відповів:

— Пішла в манастир.

Нечай сперся рукою об одвірок. Не сказав ані слова, тільки піт краплинами зросив його чоло. Томлива мовчанка залягла кімнату. Пані Олешичева підійшла до Нечая, втираючи фартушиною сльози.

— Це не наша робота, Даниле. Я всього сподівалася, тільки не цього. Правда, моя вина тут є. Я забагато говорила про владику. Тепер вона має до нього довір'я і йде за ним сліпо. Це моя вина, Даниле. Її не винуй і їй не докоряй. Прости, якщо можеш. Відійшла цілком несподівано, бо казала, що не має сили з тобою говорити. Лякалася того.

Нечай усе ще мовчав, держачись рукою за одвірок. Пані Олешичева обома руками втирала сльози.

— Як тільки ти від'їхав, то або владика, або його завушник і виказник Пристальський, або черниці були тут і я сама не могла поговорити з нею. Залишила тебе, але залишила й нас старих, самотніх, безпомічних.

До кімнати знову ввійшла служба по нові скрині. Але Нечай одним гнівним рухом відіслав усіх назад. Зняв руку з одвірка і стер піт із чола.

— Чому пішла в манастир? — спитався коротко і, здавалося, дуже спокійно.

— Казала так, як владика казав, що то все гріх і беззаконня підносити руку на короля, що є Божим помазанцем.

— У котрий манастир пішла?

Пані Олешичевій бризнули сльози з очей. Руки звела перед себе, але дивилася просто в очі Нечая.

— Даниле! Прохала, щоб тобі не казати. Ой, Даниле!

Нечай відітхнув глибоко і кинув погляд довкола себе. Тільки тепер спостеріг, що Климовський стояв близько і прислухався до розмови.

— Гаразд — сказав. — Ти, пане Климовський, оставайся тут, їм тебе буде потрібно. Бувайте!

Відчинив двері і вийшов. Біль, жаль і наруга їли його, як ніколи в житті, але очі були сухі, рухи певні. Скочив на сани.

— До гетьмана!. — наказав коротко.

На гетьманській квартирі також був рух. Козаки виносили теж вантажі й ладували на сани.

Надбіг молодий гарматній писар, Петро Дорошенко.

— Петре, куди гетьман їде?

— До Чигирина.

Нечай здивувався.

— А семигородський посол?

— Також їде туди.

— Будь ласка, Петре, йди і скажи гетьманові, що я хочу його бачити.

Гетьман саме одягався при помочі Брюховецького, як Дорошенко впустив Нечая до кімнати.

— Що сталося, Даниле? Виглядаєш, якби тебе з хреста зняли. Київ горить?..

— Ні. Я...

Гетьман глянув бистро на нього, але Нечай перевів зір на Брюховецького.

Гетьман зрозумів і глянув на джуру.

— Вийди!

Брюховецький поклав шати на ліжко і збирався відходити. Хмельницький кликнув за ним:

— Як зловлю, що підслухуєш під дверима, вуха обітну. Пам’ятай!

Залишилися самі в кімнаті і гетьман поглянув на Нечая, вичікуючи.

Нечай став поволі, спокійно та з насупленими бровами оповідати, починаючи від першої зустрічі Христі з митрополитом.

— Кажеш: вона якась його родичка?

— Так.

— Як тебе не було, то завжди, як не він, то хтось від нього був у неї?

— Так.

Гетьман піднявся із стільця й почав ходити.

— Ті наші найвищі церковні достойники, як були ворожі до нас, так і осталися. Коли Косів щось і робить для мене, чи для нас, то тільки тому, що боїться. Виходить, що коли їх страхом можна тримати, треба страхом тримати. Нам їх потрібно, але потрібно таких, якими ми хочемо мати. Добре, будемо їх страхом тримати, коли так.