— Прокопе, дай мені мою стару шаблю. Вона ліпша.

Прокіп подав йому шаблю, довгу й тяжку. Старий підніс її й поцілував.

— Ти мене ніколи не зрадила, правда? Не зрадь же й сьогодні.

Припняв шаблю до боку і звернувся до Шпаченка.

— Роби, друже, як уважаєш. Але я певний, що коли мене не побачать на дорозі вдосвіта, то ніхто їх не знайде. Я знаю Семена краще, ніж хтонебудь інший на світі. Правда, ви наставили сіті, але ті сіті мають такі великі ока, що легко прийдеться такій хитрій щуці, як Забуський, крізь них просковзнутися. Ні, якщо мене рано там не буде, то за ним і шкода шукати.

Як Половка вийшов на подвір’я, Дужий чекав також коло свого коня, готовий їхати з ним. Половка глянув на нього при світлі смолоскипа.

— Я поїду сам. Спасибі тобі, синку. То оця сама проста дорога за Гришівцями? Так?

— Так.

Половка, як молодик, вискочив на коня, зняв шапку, перехристився й відізвався до козаків:

— З Богом оставайте, панове - товариство! Коли я кому зробив яку кривду, нехай простить, а Господь йому його провини забуде. Прощавайте, мої милі друзі, і не згадуйте лихим словом, коли не повернуся.

Від’їхав поволі, високий, випростуваний, як той дуб, достойний, ніби гетьман. Тільки сивий вус по обидвох боках його обличчя мерехтів у світлі смолоскипа, як бунчуки при гетьманській особі.

Минув Гришівці і в’їхав у ліс. Стягнув коня до повільного кроку. Кінь наче знав, що його пан вибрався в незвичайну подорож, тож ішов помалу, чепурно вигинаючи голову й міцно ставлячи на м’яку землю стрункі ноги.

Аж ось, не знати звідки, появився вершник і рушив у напрямі до Половки. Його косі очі зустрілись з очима старого січовика.

— Ти хто такий?

— Не питай, а веди до свого пана.

— Гаразд.

Навернули. Татарин повів манівцями, немов ціле життя зжився з цією околицею. Понад провалля, через густий ліс в’їхали на дно якогось яру.

З яру виїхали знову на гору і Половка помітив, що татарин пильно дбав про те, щоб не залишити по собі ніяких слідів.

Накінець виїхали на поляну, оточену з усіх боків темним лісом.

Там були люди й коні.

Татарин здержав коня і зіскочив на землю. Тоді взяв поводи коня Половки і промовив коротко:

— Тут.

Половка зліз із коня, спокійний, гордий, мовчазний і пішов за татарином. Минув густий кущ калини і нагло побачив перед собою Забуського. Аж жахнувся, коли поглянув на його обличчя, зогиджене і споганене довженним шрамом, але не сказав нічого.

Зате Забуський підступив до нього з витягненими руками.

— Батьку!

Старий запоріжець затримався. Стояв перед Забуським спокійний, холодний, наче грубо з каменя тесаний. Шаблю, що висіла низько, поставив перед себе і на її держално поклав обидві руки.

В Забуського руки опали, зморозив їх погляд холодних очей.

— Невже й ти проти мене, батьку? — спитав, собі не довіряючи, Забуський. — Чого ж ти приїхав, коли так?

— Щоб тебе взяти зі собою — грізним голосом відповів сотник.

— Куди?

— На суд усього товариства — продовжував грізно, невблаганно — за грішні твої діла, за зраду. Віддай шаблю мені і їдьмо, бо часу мало.

— На суд? Віддати шаблю? Не жартуй, батьку, бо за такі жарти кожний інший заплатив би горлом. Я так ждав на тебе! Мені тебе так потрібно! Адже ти мене виховав, учив, до життя приготував.

— Бо не знав, що гадюку ховаю. Хотів навчити чесного, січового лицарського життя, не вчив зради.

— Та ж ти мені батьком був, від небезпек хоронив, як рідну дитину!...

— Краще було б, якби не хоронив, а роздусив, мов плюгаву гадюку, що їдь носить у собі. Віддай шаблю та їдьмо. Відправлю тебе до Нечая, а той пішле до гетьмана.

— До Нечая? — скрикнув Забуський несамовито. — До гетьмана? Я є гетьман Війська Запорізького! Король відібрав булаву від Хмеля і мені її дав, мені!

Забуський став битися в груди, кров ударила йому до голови, здорове око світило хижим вовком, із хорого струмочком текла бруднава рідина.

Це гнів страшенний проймав і опановував Забуського, зводив його з розуму.

Половка зняв праву руку з держална шаблі та зробив нею заперечливий рух.

— Відколи Січ-мати Січчю, не було такого звичаю, щоб якийсь король назначував гетьмана. Гетьманом Запорізького Війська може бути тільки той, кого товариство вибере. Вибрало тебе Січове братство на гетьмана, Семене?

— Може вибрати ... Ось вибрало тепер другого гетьмана, Худолія.

— Худолій такий самий негідник і зрадник, як і ти, Семене. Він був твоїм спільником. Але голова йому вже злетіла з пліч. То ж не гаймося. Ще раз кажу: віддай шаблю і їдьмо!

— До Нечая? — зареготався, мов божевільний, Забуський. — До Нечая? Не діждеш того, ти старий дідугане. Я тебе вже з своїх рук не пущу. Зарубаю!.. Вовкам та шулікам кину на поталу!.. Гинь!..

І з добутою шаблею кинувся на Половку. Сили були дуже нерівні, бо Забуський, куди молодший, мав перевагу над старим січовиком і силою і рухливістю. Але старий Половка наче віджив. Його тяжка шабля відбила страшний удар Забуського і з чола Забуського стала спливати свіжа кров.

Одначе рана була, видно, не глибока, бо замість ослабити його, вона ще більше розпалила сліпу, дику ненависть у його темній душі. Забуський знову прискочив до Половки і знову їхні шаблі схрестилися так, аж іскри посипались. Удар ішов за ударом так живо, що око цього схопити не могло, тільки шаблі творили блискучі кола. По хвилині Забуський знову відскочив, закривавлений від нової рани через ліве вухо і шрамом пооране ліве обличчя. Завив із болю, гніву та злости, як ранений вовк і цілим тілом кинувся на Половку й зіпхнув його взад. Коли цей старався здобути назад рівновагу, засвистіла шабля Забуського й упала на його відслонену шию. Вдарила кров струєю з розваленої гострим лезом шиї і старий січовик, наче громом уражений, повалився на землю, все ще притомний, не випускаючи шаблі з руки. Кров струмком лилася з великої рани.

Забуський прискочив до Половки та кінцем шаблі сперся на його груди. Але той іще жив, хоча страшенно кривавив.

Забуський поглянув на нього й почув голос, що ставав щораз слабший і слабший.

— Будь же ти проклятий із роду в рід!

Жах обняв Забуського. Зняв свою шаблю з грудей умираючого й побачив, що струмочок крови увірвався, очі стали скляні і смерть забрала старого до себе. Опритомнів і дикий, несамовитий, божевільний страх потряс ним, неначе вихор осикою.

— Я батька вбив! Я батька вбив! — крикнув сам до себе, повернувся, глянув на скривавлену шаблю, яку держав у руці, кинув її на землю, прискочив до коня та, кривавлячи з обох ран, вискочив на сідло й пустився перед себе в темну гущавину лісу.

Пан Микола Кисіль, доїжджаючи до Гощі, зауважив, що двір його брата, київського воєводи, носив на собі такі самі сліди воєнного знищення, як і інші панські посілості. Деякі будинки були попалені, деякі стояли пусті й порожні, мов ті оголені дерева, що з них злетіли, не знати як і коли, зісохлі листки.

Плоти й огорожі були порозвалювані; пусткою стояли обори; порожні були стодоли й засіки.

Зморщив брови пан Микола, бо і його доля також не була ліпша. Свіжо надане йому черкаське староство було так само добре й інтратне, як коли б було на місяці, а не в Україні.

Минув браму. Колись мурована, пишна, була тепер у руїнах. Коли задержав коні перед рундуком із високими кам'яними стовпами, побачив, що й дім перейшов ту саму воєнну хуртовину і світив тепер пусткою. Зіскочив із коня, кинув поводи одному з драгунів, що були з ним, і випростовуючи ноги після довгої їзди, вступив на східці.

Великі, тяжкі двері відчинились і на порозі став старий слуга воєводи й усієї рідні Кисілів, Яків, що бувало колись носив і пана Миколу на своїх руках.

— Ваша милосте! Ваша милосте! — зрадів старий панський прислужник, схиляючись покірно до руки пана старости.

— Гей, Якове! Ти все той самий! Є пан воєвода?

— Їх милість пан воєвода нещодавно з Києва приїхали.