— Поясни, чому один дорогий гобелен, проданий через салон, гiрше для тебе анiж кiлька дешевих через дядька Василя по базарах?

— Пояснюю. По-перше, бiльшiсть робiт залишаю собi, продаю досить рiдко, i до речi, не за копiйки, як ти кажеш… А по-друге, коли купують на простих базарах у дядька Василя — вiн, до речi, молодший вiд нас — менi бiльше радостi…

— Тобi?! Бiльше роботи! — не дала я закiнчити фразу.

— …I менi, i людям бiльше радостi, — повторила Марiя. — Я працюю з радiстю, а люди купують з радiстю. Менi так краще ще й тому, що не маю отих додаткових клопотiв — з поїздкою туди, назад, з усiєю зайвою супроводжувальною марнотою. I маю час на ткання.

Вона кинула на мене швидкий погляд i додала:

— Звiсно, один гобелен на мiсяць я б у салон могла пропонувати.

Але ж довезти його, усе оформити, потiм за грошима приїхати… Чи воно того вартує?

— Не зрозумiла, ти лiнуєшся чи що? — пiшла я на новий виток, однак роздратувати Марiю не вдавалося.

Вона засмiялась.

— Господи, як я люблю полiнуватися! I як рiдко менi це вдається!

— Або тебе мiсто лякає? — не вгамовувалась я.

— Пiсля того, як п'ять рокiв там прожила?

— Саме так!

— Якщо ти серйозно, то я тобi серйозно вiдповiм, — очi Марiї усмiхалися. — Ти зараз багато чого не бачиш iз нашого тутешнього життя. Колишню ферму покажу, коли схочеш. Вiд будiвлi один скелет залишився — голi бетоннi стовпи, а цеглу геть усю розiбрали, розтягнули, дивитися страшно. Зараз дощi пiдуть, знаєш у що дороги перетворяться?… Дякувати Богу, Петро тепер має роботу на пилорамi. Платять небагато, але не треба знову їхати свiт за очi на заробiтки… У нас тут — свої проблеми. Та однаково… У мiстi я жити не хочу. Там майже усi втратили здоровi людськi iнстинкти та потреби — якi не вiзьми: батькiвства, вiдчуття дому, сiмейної єдностi… До брата приїжджаю — лишенько! Усi бiгають, нiхто нi з ким не розмовляє. Хiба от: «Коли будеш? Хлiба купи». Або: «Що у школi? Щоб о десятiй був вдома!» Нiхто нi з ким по-справжньому не спiлкується, бо часу на це не мають. Разом за стiл не сiдають, кожен їсть сам по собi… Дiти — хап тарiлки! — й знову за комп'ютер.

Я мовчала. Давно не зачiпала у розмовах подiбнi теми.

— I головний iнстинкт — самозбереження. Люди живуть, нiби вони тут головнi й усе вирiшують. Дивлюся на тих, хто видерся нагору, i на тих, хто доповзає, та думаю собi: мовчать їхнi iнстинкти… Грошi вiд головних негараздiв не захистять: iмунна система уся в дiрах, нерви розсипаються на порох, в душi — неспокiй, у сiм'ях — корпоративна етика замiсть живих почуттiв. Багатьох тримають разом не почуття, а спiльний бiзнес, спiльнi iнтереси.

Я з подивом глянула на подругу.

— Бiльшiсть законiв порушено, за що рано чи пiзно прийде покарання… — вона говорила тихо i впевнено. — Ось тобi i шлях до гармонiї… I з природою так само чинять — як насильники. Зi своєю вiльною натурою — як ґвалтiвники. А я маю свiй острiвець… На ньому далеко не усе, як має бути. Але я залишуся на призначеному менi мiсцi, вибач за голоснi слова, вони щирi.

Чому мене дивувало почуте? Чому я вирiшила, що Марiї з її щоденними клопотами немає дiла до таких роздумiв i до вибору?…

Нам назустрiч рухалася похоронна процесiя. Зi швидкiстю повiльного кроку котилася вантажiвка з вiдкинутим краєм кузова, на застеленiй килимом пiдлозi — труна. За вантажiвкою йшли люди. Вздовж дороги зупинилося кiлька автiвок, на узбiччi стояли водiї та пасажири.

«Ходiмо», — сказала Марiя, беручись за ручку дверцят, i я вийшла, немов знала чи згадала про цей ритуал, сповнений поваги до останнього шляху людини, що покидає цей свiт. Нiхто не сидiв у машинi чи на фiрi, перечiкуючи траурне шестя.

У великому мiстi немає такої поваги до смертi, а значить, i до життя…

— …Ходiмо, щось покажу! — покликала Марiя, щойно ми припаркувалися за стодолою. Слухняно пiшла за нею до крутого пiдйому вгору, який вигинався просто вiд їхнього подвiр'я, не огородженого з цього боку жодним парканом.

— Сюди, сюди… — показала вона.

Вiдчувши пiд ногами сирiсть, я взяла влiво.

Почали пiднiматися схилом, i я побачила те, заради чого сюди йшли.

У схованiй серед трави розщелинi бiг струмок, по давно прокладеному шляху, серед бережкiв з кiлькох шарiв: трава, розгалуженi кореневища, земля iз дрiбним камiнням, великi каменюки…

— Джерельце, — сказала Марiя, розсуваючи руками заростi.

Вище вiд потiчка з-пiд каменя навилiт била пружна цiвочка срiбної води.

— Справжнє джерело? — перепитала я.

Марiя розсмiялась.

— У сiльських студнях… Знаєш, що таке студнi? Криницi. У наших студнях спекотного лiта може знизитися рiвень води. Нiде води не буде — а джерелу хоч би що… Перевiрено…

Я озирнулася — куди ж вода зникає?

— В землю сходить. Звiдси виходить, а через кiлька метрiв ховається, i пiд землею бiжить до рiчки.

— Марiйко! Рокiв через тридцять, а може й швидше, коли у свiтi почнеться дефiцит природної питної води, у вас буде своя, яка нiколи не закiнчуватиметься, — повiдомила я.

Марiя засмiялася.

— Я читала, — додала я, не образившись, — що вода буде коштувати як бензин. Ви будете нафтовими магнатами!

— А також молочно-яєчними королями, — додала моя подруга. — I… кукурудзяними президентами. I… що ще?

Грибними верховодами! А ти кажеш — мiсто… Такi маєтки напризволяще не полишають. Я до брата їздила у Львiв — пiвдня по мiсту на маршрутках стратила. Нiчого ж не робила: корови не доїла, городу не полола, курей не годувала, а втомилася — ледве ноги тягла. День пролетiв як година. Воду вони купують у великих бутлях, а з крана на кухнi така тече, що в горлi застряє. Ти цього не зрозумiєш, ти у мiстi народилася… А менi тут добре. Село ще вiдродиться, я дочекаюсь.

…Обiдали ми яєшнею. Менi було комфортно тут, бо Марiя не забивала собi голову, руки й час зайвими клопотами щодо їжi. «Борщ залишимо для дiтей, — запропонувала вона, — будеш яєшню?». Яйця були ще теплi, щойно з-пiд курки. Шкаралупа свiтилася на сонцi найнiжнiшими вiдтiнками. Жовтки мали насичений жовто-гарячий колiр.

Ми їли з однiєї пательнi, тримаючи в руках по грубому кусневi хлiба.

Ще вiд студентських часiв у нас з Марiєю встановилося правило — говорити вiдверто на важливi теми, i не ображатися, якщо розбiжностi виявляться суттєвими. Головною у таких розмовах була iнтонацiя.

Не слова та формулювання, а саме iнтонацiя. Ми рухалися мов два кораблi замiнованим полем, уникаючи зiткнення. Далеко не з кожною людиною менi таке вдавалося, можливо тому, що тон у цiй майстерностi задавала Марiя.

Я зрозумiла сьогоднi, чому моя подруга виглядає молодшою за свої роки. Її обличчя не спотворювали гримаси незадоволення, злiсть чи напруга. Їй вдавалося бути доброзичливою навiть пiд час незручних розмов. Мiмiчнi зморшки не ламали чоло мiж бровами суворим насупленням, кутики губ не опускалися приречено донизу. Свiтле вiдкрите обличчя робило Марiю подiбною на дорослу дiвчинку. От тiльки руки свiдчили про те, що вона їх не манiжить, складеними не тримає i з дорогими СПА-процедурами вони не знайомi…

До того, як дiти прийшли зi школи, ми встигли чимало. Почувалися разом мов двоє пiдлiткiв, яким доводиться виконувати дорослi хатнi обов'язки, але вони знаходять час i на улюбленi iгри… Марiя показала менi найдорожчi у хатi речi. Прабабусин креденс, у якому сусiдували давнiй та сучасний посуд. Старими глечиками ще користувалися, щоправда, їх бiльше шанували, не шарпали, але вони так напрацювалися за своє довге життя, що й порожнi зберiгали запах молока.

У темних рамках, прикрашених фiгурними ходами шашеля, пiд склом зберiгали прабабусинi вишивки, натягнутi на пiдрамники. Вишивки хрестиком я не зауважила — лише гладь — вiд дрiбонької, з макове зернятко, до грубшої, зi стiбком не менше сантиметра.

В однiй з кiмнат, тiй, де спала баба з дiтьми, в кутi стояла зроблена та власноруч розписана ще прадiдом Марiї скриня.

— Дивись, як дивно, — сказала вона. — Ця скриня з двадцятих рокiв минулого столiття. Звiдки дiд узяв такий орнамент?