Це ж очевидний вплив модерну! Мама каже, зробив скриню пiсля того, як побував у Львовi. Бачиш, яка лiнiя рослинних мотивiв?… Такi собi враження сiльського майстра вiд сецесiйного Львова…

Марiя зберiгала пожовклi фотографiї з краями-витинанками, з вiдламаними кутиками та плямами вiд чорнила. Я бачила подiбнi на стiнi в ресторанi, де ми з колишньою однокласницею їли качку та фуагра — давнi фото були складовими сучасної композицiї пiд склом. Серед них — паспорт з вiдбитком великого пальця, вицвiле гранатове чорнило, калiграфiчний почерк, польська мова, українське iм'я та прiзвище… «Цi речi наш дизайнер привезла з гiр, — вiдповiв на моє запитання офiцiант. — У людей купувала. Паспорт — за десять доларiв…». Головний життєвий документ неписьменного бойка Iвана опинився врештi-решт не у сiмейному архiвi, а в ресторанному iнтер'єрi.

Розповiла Марiї про паспорт на стiнi дорогого ресторану.

— Така його доля, — зауважила моя розсудлива подруга. — Так йому судилося — бути обмiняним на доляри i перебратися до Львова. Вже краще ресторанних вiдвiдувачiв забавляти, анiж у вогнi згорiти. Чи зотлiти в стодолi серед непотребу.

Марiя поскладала фотографiї у бляшану коробку з-пiд печива.

— От у Фiлякiв згорiла стодола, а заразом скриня зi старими речами. Чого вони їх там тримали?… У хатi — сучасний непотрiб, а дорогi сiмейнi речi — в стодолi. Скiльки вишивок пiшло за вiтром! Краще б вони їх продали для якогось ресторану… Ми часом не можемо зрозумiти, чому сталося так, а не iнакше, квапимося зi своїми докорами та осудом. А свiт влаштований розумнiше, нiж видається. Не усе можемо зрозумiти та пояснити собi — як iз тим паспортом.

У Марiйчинiй хатi — лише зараз це зауважила, коли ми побували в усiх кiмнатах — не було сучасних меблiв.

— Для чого? — здивувалась вона. — Дiдовi меблi ще й моїм дiвчатам служитимуть.

Дiти вихором увiрвалися до хати. Знятi куртки метляли рукавами, заправленими за ремiнцi шкiльних наплечникiв.

За ними на порозi вирiс кiт, худий, смугастий, ще майже кошеня. Став у дверях й занявчав вимогливим голосом.

— Це сусiдський Васька, — Марiя представила смугастика. — Поки усе не зжере — не вступиться.

Васька справдi був по-звiрячому голодний — дiвчата поставили перед ним бляшанку з-пiд шпротiв, намачали у залишках олiї два куснi хлiба. Кiт ледь дочекався поки заберуть руки — пхався, заважаючи ламати хлiб. Хирлявий котяра iз впалими боками за кiлька секунд проковтнув вмiст бляшанки, вилизав усерединi, по самi очi запхавши мордочку пiд гострий хвилястий край вiдхиленої убiк покришки.

Кiт так завзято торохкотiв бляшанкою, тягаючи її ґанком, як хокеїст шайбу, що Марiя вiдiгнала його вбiк i вклала у чисту бляшанку голубець, що залишився вiд вечерi, та ще й ложку сметани не пошкодувала. Кiт прийняв цей бонус як належне, й не глянувши у бiк господинi, завзято взявся за «друге». Якби серед котiв проводили змагання на швидкiсне поглинання їжi, Васька вийшов би переможцем. Голубець зник, мов i не було.

Проте в кота ентузiазму не поменшало. Вiн впевнено переступив хатнiй порiг, всiвся посеред сiней, ретельно облизався i заверещав щосили, немов не його тут щойно годували.

— Дiвчата, йому стане зле, — попередила я.

— Стане, — погодилася Марiя. — Якщо ми нiчого бiльше не запропонуємо нахабi.

Дiвчата розвеселилися й почали запевняти мене, що цей кiт їстиме стiльки, скiльки йому даватимуть. Вiн справдi проковтнув вареник iз сиром та кусень хлiба з маслом, i ще було почав вимогливо нявчати… Голос у нього погустiшав, набув лiниво-байдужої тональностi. Марiя нагнала його, махнувши кухонним рушником: йди вже, ненажеро! I кiт, трусонувши головою, неквапом почимчикував у прочиненi дверi, озирнувшись на виходi: оце й усе?

Ми вибухнули смiхом. У кота в цей момент на мордi був «вираз обличчя» — щось таке з розряду «Ех, ви…» А над тоненькими нiжками випирала правильної форми кулька живота. Васька скидався на корову, що повертається додому з пасовища.

Реготали до слiз, як ненормальнi. Кiт дивився на нас iз докором, застигнувши на порозi упiвоберта. Вичавив iз себе ще одне незадоволене «м-ня-яв!», що означало, судячи з iнтонацiї: «Скнари нещаснi, у самих на столi он скiльки усього залишилось…».

I гордовито пiшов геть. Пiсля обiду я пiднялася схилом трохи вгору, аби потрапити у зону мобiльного зв'язку. Набрала номер мами. Вона видала порцiю новин: тато на дачi зiбрав залишки винограду, вчора вони весь вечiр чавили ягоди на вино, тож тепер сидять бiля телевiзора з синiми руками. I ще дзвонили з телебачення, цiкавилися, коли з'явлюсь у Львовi — хочуть запросити на прямий ефiр.

— Ма, а де мої дитячi щоденники? — запитала я.

— Всi поскладанi разом, перев'язанi стрiчкою. Лише за шостий чи за сьомий клас загубився.

— Нi, не шкiльнi. Тi щоденники, якi я вела рокiв у дванадцять, i згодом… — менi захотiлося прочитати, що я там писала у дитинствi.

— А! Цi теж є, - маму несподiваними запитаннями було важко збити з пантелику. — А що таке?

— А ваше з татом листування? — не вгамовувалась я. — Ти менi колись показувала листи, якi писала йому до армiї, i його листи до тебе. Вони є?

— Звичайно. Я все зберiгаю. А що сталося?

— Приїду — перевiрю!

Мама сприйняла реплiку серйозно, узялася розповiдати, де саме вона тримає сiмейнi раритети.

— Ма, дякую тобi, — зупинила її. — Як добре, що усе це не загубилося…

…Думала, у хатi тихо, бо дiти посiдали за уроки. А вони гайнули на вулицю бавитися.

— Нехай вiдпочинуть, — пiдвелася з ослiнчика Марiя, — поки сонечко лагiдне. Уроки й пiзнiше зроблять.

Вона поралася у коморi. Я завмерла на порозi: на саморобних дощаних полицях — рiвнi ряди розмаїтих закруток на зиму. Кожну банку вивершує велике яблуко, мабуть, вони так краще зберiгаються, але виглядало усе як досконалий за формою та кольорами мистецький перформенс. «Дари лiта й осенi». Самих лише лискучих опенькiв розмiром з мiзинець — десь iз пiвсотнi лiтрових слоїкiв.

А ще — огiрки у трилiтрових банках пiд капроновими покришками, з хрiном та розпластаним по стiнцi листям смородини. Усiлякi варення — з вишнi, полуницi, аґрусу… З дерев'яної балки пiд стелею звисають цибулевi та часниковi коси, в'язанки сухих грибiв. А до стiни крiпиться стiльниця з невисокими бортиками з трьох бокiв — на такiй моя бабця мiсила тiсто на вареники, розкачувала, вирiзала кружальця склянкою з грубого скла…

Чого я й справдi не взяла iз собою етюдник?

…Розкiшно сiдало сонце, пiдсвiчуючи небо навколо свого розпеченого кружальця. За цiєю картиною я спостерiгала з дерев'яного туалету.

На рiвнi очей людини, що сидить на дощаному тронi, було залишено у дверях вiконечко завбiльшки з цеглину. Його можна було причинити зсередини на гачок, а можна розчахнути навстiж. Не iнакше як фiлософ прорубав це вiкно на захiд. Якби хтось iз моїх пiтерських друзiв чи знайомих мiг побачити цю картину (назва «Цвiрiнь-цвiрiнь, я у хатинцi!»), ризикував би втратити дар мови. I не тому, що портрет у несподiванiй рамцi так органiчно поєднав непоєднуване, а через мiй вираз обличчя. З чистенької шпакiвнi я дивилася на стiну сухого кукурудзяного бадилля, на стару яблуню з покрученими суглобами гiлок, на призахiдне сонце очима цiлковито щасливої людини, яка нiкуди не поспiшає.