– Что же у вас такое нестройное войско? – пита цариця кошового.

– Та так, – каже, – матусю… Замирення – нема проти кого строїться…

Стали запорожців притіснять, став Потьомка[363] населять слободи, саджать німців… Взяли вони і подались: які на Кубань, які посунулись у Туреччину.

Прийшли, а паша й каже:

– Тоді я вас прийму, як заприсягнете вірно служити у моїй землі.

– Добре, – кажуть, – згодні.

Стали збирати їх під присягу, а в них у кожного в торбині була християнська земля. Вони понасипали в чоботи землі, підійшли під присягу й кажуть:

– На чиїй землі стоїмо, тому цареві будемо й служить!

Так вони й робили: було, в Туреччині живуть, а поміч дають своїм, хрещеним.

Запорожці займалися всім. Між ними були люди всякого стану: шевці, кравці, ковалі, гончарі, були столяри і такі майстри, що робили гарбички, вози. Тоді цих німецьких бричок не було, а були невеличкі вози, аби хліб перевезти.

Були такі, що табуни стерегли, за товаром гляділи, коло отар стояли. Ці вже й звання мали: чабани. А то такі були, що й городину розводили: капусту, кавуни, дині, огірки, табак. Були й лікарі такі, що рани залічували, від гадюк відшептували. Між козаками були й такі хлопці, що начальству та старшині запорозькій прислужували. Всяких було.

Грабарі були, що копали колодязі та льохи. Деякі сиділи по пісках, деякі й хліб засівали. Земля була в них вільна, спільна, степів не ділили. Де хто оббере собі місце, де кому охота припаде, там і сіда. Ти живеш там, там і володій. Копай собі землянку, заводь худобину яку та й кочуй, тільки вже звись не лицарем, а сиднем або гніздюком, гречкосієм.

Цей уже й женився, від того він звався ще баболюбом. Худоба – то його й багатство було. А ті, що йшли на війну, ті вже там розживались. Розбивали різні городи лядські та турецькі…

Був їм і спочинок. Вони оце б'ють-б'ють ляхів або турків, а потім, як приїдуть на Січ та як загуляють, так неділі дві або три бенкетують. Горілка була дешева, так вони ту горілку, мед, пиво, як воду, тягнуть. Танцюють, музики водять, у карти грають. А як полягають коло куренів, то попихкують із люльок, балакають між собою та радяться, звідкіля знову заходити на турків.

Люльку курити – це найперше діло було в запорожців. Про одного отамана розповідають, що як принесли йому паску на Великдень, то він, замість того щоб розговляться, й каже козакам:

– Нехай, хлопці, паска постоїть, а ми спершу люльки потягнем.

Отож воно саме в запорожців і було; люлька в них найперша подруга.

У запорожців от ще що водилось: окрім того, що кожний козак мав собі люльку, а то ще й у кожному курені була одна люлька на все товариство – велика, повицяцькована бляхами, намистом, вибита гвіздками…

А грали козаки на всякій усячині: на ваганах, на басах, на цимбалах, на сопілках, на свистунах, на кобзах. На чім попало, на тім і грали. Оце як заграють скільки там є тих музикантів, так аж сама земля танцює… А самі танцювали вже так, що проти них ніхто на світі так не витанцює. Увесь день музиканти не вгамують їх.

Запорожці – то народ вихватний, на всякі діла здатний. Інші такі були, що й грамоти не вчилися, а читати так добре читали, що й учений так не прочитає.

Раз одного запорожця питають:

– Як ти навчився грамоти?

– А як!.. Спав я в хаті, стало мені душно. Я пішов під стіжок та й лежу. А тут летить пташка. Як клюне мене в лоб, – так кров і побігла. І став я все знати, і книжки читати.

А сила яка в них була! Хоч у старого, хоч і в малого!

Іде раз кошовий, аж дивиться – дитина семи літ заглядає на дзвіницю.

– Чого ти, мале, заглядаєш на дзвіницю?

– А я туди гармату зніс.

– Ти?!

– Я.

– А піди назад знеси!

Воно пішло та й знесло. От які тоді люди були! Тепер хоч десятеро коней запряжи, то не знесуть. А про старих запорожців – то вже й казати нічого! Вони оце було як говіють, то піп і приказує їм:

– Пани-молодці, котрі з вас мають велику силу, то втягуйте повітря в себе…

Бо були такі, що як дихне, то піп із причастям і впаде. Сила страшенна була! А воювали вони так. Стануть було, а проти них двадцять ворожих полків вийдуть. То полки самі себе поріжуть, кров тектиме по черево коням, а запорожцям байдуже! Стоять та сміються. Один лише васюринський козак було й не сміється. Той зарядить пістоль губкою та й стріляє… А це все від того, що вони знаючий народ був. На своїй землі їх ніхто не міг узяти. Було, як куди їдуть, то зараз землі під устілку накладуть, у шапки понасипають та й ідуть, говорячи:

– Хто чоботи скине, тому й смерть. А хто шапку зніме, тому голову знімуть.

Так і їдуть собі. Доїдуть у місто яке, – п'ють, гуляють, музик водять, танцюють; а як почне світати, посідають на коней та й поїдуть. І всі чують, як вони й розмовляють, як і коні у них хропуть, а їх не бачать.

Раз були вони в Петербурзі. Зайшли в палац, їм стільці подають, а вони посідали на підлогу та й сидять. Приходить до них Катеринич. Дивиться, що вони сидять на підлозі, – і давай з них сміятись. Потім підняв руку над одним запорожцем та й цілиться його вдарить.

– Рубай, рубай, – каже козак, – коли підняв!

Так де тобі рубати! Як підняв руку Катеринич, то так вона й зімкнулась, так і заклякла…

Запорожців не зігнали з Січі, а вони самі пішли кудись на райські острови. Там і живуть. А перед кінцем світу знову прийдуть і знову своє відшукають.

Раз запорожець Матвій Шуть уночі рибалчив. Під'їхав до берега і перебирає сітку. Коли це шелесть-шелесть та з берега – плиг у каюк! Плигнуло й сидить у носку. Дивиться Матвій – вовк, та ще й здоровий! Що йому робити?..

Що стане каюк повертать до берега, то вовк до нього гр-р-р! А потім і заведе стиха: аввв-у-у! Стане одпихать на річку – вовк сидить тихо. Взяв тоді дядько і повіз його з Сагайдачного на той бік. Під'їхав до берега, вовк вискочив, стряхнувся і побіг. Вибіг на гору, сів та як завиє, аж луна ляга Дншром. Матвій перехрестився і повернув каюк на Дніпр.

Пройшло три роки… От раз їхали козаки через Кічкас і завернули до Шутя в Сагайдачне.

– Здоров був, Матвію!

– Здорові були!

– Чи пізнаєш? – питає один.

Шуть приглядається.

– А-а, це ти, Павле? Здоров, братику, здоров! Та й давно ж ми бачились…

– Та де ж, пак, чи не давно?

– Аякже, годів десять або й більше буде… Знаєш, як їхали з Польщі?..

– Знаю, тільки то давня річ. А пам'ятаєш ти, як ми з тобою бачились три роки назад?

– Три роки? Що це ти кажеш?

– А хіба забув, як перевозив вовка?

– Вовка?

– Вовка ж! Ото був я… Прийшлось тікать з бувальців, так, щоб кому не взамітку, я шкуру на себе і пробіг вовком. Тепер заїхав подякувати тобі, Матвію, за перевіз…

Погостювали сіроми й подалися степами.

Колись були великі набіги.

Оце що по степу могили, – тут було все стоять верхові козаки і виглядають орду. Як тільки побачать здалеку куряву або звір біжить звідки, – ото вже і знай, що орда недалеко. Козаки тоді й дають знати в слободи або кошовому.

Вночі, було, припаде козак до землі та й слухає. Як стугонить земля, то ото суне орда. Тоді запорожці розкладають на могилах вогнища, а самі – на коней та й скачуть до свого стану. Поки добіжать, то кошовий уже й на коні грає, уже й литаври гудуть.

Як козаків велика сила, то орду, було, не пустять у слободу, а стрічають її в степу. Де зустрінуть, там її й виколять.

Ще як був Азов турецькою столицею[364], там стояло багато війська. От козаки й схотіли взяти його.