— Навіть у каліфів із казок Шахерезади не було такого багатства, — сказав, підходячи, Дік.

— Цікаве явище природи! — захоплювався Микола.

— Так… Дуже цікаве, — задумливо промовив Іван Макарович. — Очевидно, тут виріс величезний моноліт… Он що від нього лишилося, — він указав на зуб розбитої скелі.

— Метеорит влучив? — спитав Микола.

— Можливо, й метеорит, — розмірковував Іван Макарович. — А може, це робота Сонця і холоду…

— Останнє, мабуть, ближче до істини, — вставив Дік.

— Повертаючись, ми ще дослідимо цю долину. А зараз рушаймо.

Навколо апарата дивовижне каміння здіймало тисячі тремтливих віял голубого світла, ніби хотіло зачарувати цю машину і її пасажирів. Але марно! З дюз вихопилось полум’я, і апарат вмить знявся вгору.

Знову гори, западини, чорні отвори кратерів.

І ось з-за обрію виплив величний цирк Тихо Браге. Над його центральною гіркою апарат піднімається вертикально вгору — на запаморочливу висоту. Як тільки Плугар почав фотографувати, Микола пішов на зниження. Загорський дивився вниз і знову не міг стримати свого захоплення:

— Це ж застиглий образ Сонця, грандіозний його малюнок, зроблений природою! Це — музика…

— Явище природи — музика? — іронічно перепитав Дік. — Як ви вважаєте, колего Робот?

Електронний «колега» наче тільки й ждав цього запитання.

— Є фізика, є кібернетика, є хімія, математика… — розважливо заговорив він. — А музики нема.

— Слушно сказано! — підхопив Дік. — Музика, взагалі те, що звуть красою, — вигадка слабких натур, тінь, яку вони кидають на природу. Отак, друже! — І Дік жартома поплескав електронного «колегу» по плечу.

Робот зненацька — хрясь його по шолому металевим кулаком.

— Перестаньте! — крикнув у мікрофон Плугар. — Помилка!

Робот зразу вгамувався, поклав «руки» на коліна — так, ніби нічого й не трапилося.

— В чому справа? — розгублено спитав Дік.

— Добре, що на вас міцний шолом… — сказав Плугар, знову взявшись за кіноапарат. — Це вступив у дію захист. До нього не можна доторкатися.

— А-а… — пробурмотів Дік. — Знатиму.

Тим часом апарат зовсім знизився, а ще через хвилину Загорський плавно поставив його на амортизатори.

Коли осіла пилюка, вони всі, в тому числі й Робот, розстебнули паси, що втримували їх на сидіннях, і легко зіскочили з платформи.

Дік з Роботом пішов «полювати на мінерали».

Поки Іван Макарович встановлював рацію і апаратуру для спостережень за супутником, Загорський підкотив літальний апарат під «козирок» найближчої скелі (на випадок метеоритного бомбардування) і подався оглянути урвище, яке нагадувало йому русло висохлої ріки. Заблудитися він не боявся, бо залишав розмашисті сліди у віковічному поросі, що подекуди сягав майже до колін. Ліворуч здіймалися червонясті гори, праворуч простелилася сіра рівнина. В деяких місцях долина синіла — точнісінько як ліси, оповиті серпанком! Але лісів не було, навколо лежали то оголені, то приховані під пилом шари всіляких мінералів — може, й таких, які лише сняться геологам. Хто сказав, що Місяць — мертвий світ? Незвична різкість барв, нагромадження ламаних контурів, тиша, тиша… Увесь цей не відомий досі світ відлунював у Миколиній душі музикою. Мелодії виринали в його свідомості, як далекі комети в глибинах неба. Інколи він аж зупинявся, щоб прислухатись до них, а потім стиха мугикав у мікрофон — їх фіксувала феритова пам’ять магнітофона.

Кілька разів Микола оглядався назад — Іван Макарович стояв біля невеличкого ящичка рації і встановлював антену.

Так, він мав провести перший сеанс зв’язку з «Кометою». йому не довго довелося ждати появи над обрієм супутника. Незабаром у навушниках почулися позивні: пі-і, пі-і… Плугар почав передачу.

— «Комета»! «Комета»! Я — цирк Тихо Браге. У нас все добре. Прийом.

ГОЛОС МІЛЬКА У НАВУШНИКАХ. У нас також все добре. Жаннета назовні — спостерігає галактики.

ПЛУГАР. Будьте напоготові: метеорити.

МІЛЬКО. Локатор не дрімає. Що у вас?

ПЛУГАР. Починаємо дослідження цирку…

Вони говорили, поки чути було сигнали супутника. Як тільки сигнали зникли, обірвалася й розмова. Супутник помчав за обрій.

Іван Макарович подивився в той бік, куди пішов Загорський, і здивувався, коли побачив, що той біжить назад. Біжить так, неначе за ним щось женеться, — стрибки не менше десяти метрів уздовж і не менше трьох метрів заввишки. І щось тримає в руках. «Захоплюється, — подумав Плугар, дивлячись на Миколу. — Гарячий, запальний».

Загорський мовчки тицьнув Плугареві якусь шестигранну плиту. Іван Макарович теж мовчки подивився на її відполіровану поверхню, намагаючись визначити, який це мінерал.

Нарешті Загорський не втерпів:

— Іване Макаровичу! Хіба могла природа отаке зробити?

— Природа все може, — спокійно промовив Плугар, марно намагаючись помітити хоча б тоненьку прожилку на матовому тлі шестигранника.

— Ні! — вигукнув Микола. — Це витвір розумних істот!

ЗАГАДКОВИЙ МОНОЛІТ

Дік пішов до гостроребрих скель. Там він сподівався вивчити виходи геологічних пластів. Ні на крок не відстаючи від нього, ішов Робот. У правій руці він тримав червоного чемоданчика, а в лівій — капронову сітку з брусками вибухівки. Коли б на ньому був скафандр, то він би здавався живим — така добра хода. Похитувався трохи з боку на бік, помахував руками.

— Прийшли, — сказав Дік, зупинившись.

— Ваші наміри? — спитав Робот.

Він теж зупинився, але свого вантажу не ставив, тримав пальцями-крючками.

— Будемо реєструвати сейсмічні хвилі. Мене цікавлять корисні поклади. — Дік вийняв з верхньої кишені скафандра аркушик паперу і олівець, намалював схему і показав Роботу. — Встановлюйте за цією схемою. — І розповів, як все це треба робити.

Робот легко розібрав креслення. Від грубо намальованого чотирикутника (сейсмографа) в різні боки відходили провідники, що закінчувались кульками. Це нагадувало великого павука. Коли в певній точці зробити вибух — сейсмічні хвилі пройдуть по провідниках і будуть записані в апараті у вигляді кривих.

— Яка віддаль датчиків? — поцікавився Робот.

— На довжину провода, — сказав Дік і пішов обслідувати скелі.

Робот, не гаючи й хвилини, взявся виконувати завдання: встановив апарат, розмотав провідники, заклав вибухівку, приєднавши до неї електрозапал. Незабаром зробив і вибух — угору без жодного звуку знявся фонтан чорної пилюки.

Та коли він переходив на новий сектор, Дік покликав його до себе, наказавши взяти й апарат.

— Зміна плану? — спитав Робот.

— Так. Треба дослідити оцю скелю.

Скеля вирізняється серед інших своєю формою. Це наче гігантський циліндр, що його кінці переходять у якісь спіральні завитки. Все це, звичайно, можна було помітити тільки при деякому напруженні уяви, бо контури скелі губилися серед кам’яного хаосу. Але Дік чомусь зразу виділив цей об’єкт і вирішив дослідити в першу чергу. Чому він звернув увагу саме на цю скелю? Він, мабуть, і сам не знав. Може, незвичність її форми. А може, його погляд відзначив якусь правильність у її обрисах?

Як би там не було, але Дік вихопив свою сокирку і злегка цюкнув по одному з виступів скелі. Нічого. Тоді він ударив сильніше. Ні шматочка. Тоді він розмахнувся і вдарив з усієї сили. Сокирка вищербилась, а на скелі навіть подряпини не лишилося.

Разом з Роботом Дік обійшов скелю кругом, хоч це й коштувало йому чимало зусиль. Породи, що виступали поруч, можна було відколоти, а цієї ні. Шершава сивувата поверхня її хоч і не скидалася на метал, проте була, мабуть, міцніша за найміцнішу сталь. Дік опустив побиту сокирку і замислився. Що це за мінерал? Може, якийсь астероїд врізався в кору Місяця, і висока температура дала отакий сплав?

Правду кажучи, Дік розгубився, не знав, що діяти, але внутрішній голос наказував йому не відступати. А що покаже сейсмограф?

За допомогою Робота зробив серію вибухів, і кожного разу сейсмограма показувала, що хвилі обходили скелю. Вдалося визначити глибину її залягання — це вже було досягнення! Потім Дік дав завдання Роботу пильно обстежити освітлену сонцем поверхню моноліта: може, його об’єктиви помітять щось на цьому одноманітному тлі!