Цей погляд роздратував його.

— Чого ти дивишся, як мадонна великомучениця? На біса нам жалощі? Ну давай будемо плакати одне над одним: нещасні ми… Тяжко-важко нам… Чи це допоможе? Треба діяти, чуєш, Надю, — діяти, а не скніти!

Дівчина мовчала. Коли б він знав, як їй усе надокучило! Особливо почуття голоду… Життя стало якимсь набридливим, одноманітним і тяжким обов’язком. Дідусь, який вклав у цю дівчину всі скарби своєї душі, зараз не впізнав би її. Про це й подумав Ігор, ждучи, що скаже Надя. Але вона мовчала. Тоді він знову заговорив:

— Ти забула про свого діда, Надю… — Голос Ігоря став лагіднішим. — Як він покладався на тебе, як сподівався…

— Ти стаєш жорстоким, Ігоре, — нарешті обізвалася дівчина. — Не тривож тіней… — На хвилинку вона одхилилася від окуляра, і від того руху волосся хмарою знялося над її головою. — Я знаю: дідуся вже давним-давно немає в живих. Та й взагалі нікого з родичів і знайомих. І наше існування позбавлене найменшого сенсу…

— Еге-ге! — прицмокнув Ігор. Підійшов до Наді. — Он яка пісенька! Не життя, а існування, та ще й без сенсу. Так-так. Оце додумалась. Та чи розумієш ти, що говориш? Ну тяжко, ну страшенно тяжко… Так через це треба забрести у болото песимізму?.. Жалюгідна філософія!

— Але ж згодься…

— Ніколи я з цим не згоджуся, ніколи! Життя людини, життя мислячої матерії є найвищим, найпрекраснішим досягненням природи, і заперечувати його — значить, робити щось протиприродне.

— Але ж для того, щоб жити, потрібна енергія. А її нема. І краплини.

— Неправда. В нас ще є енергія, багато енергії! — вигукнув Ігор і вже тихіше додав: — Тільки не треба хникати.

Розмова, видно, втомила його. Витирав хусточкою скроні.

— У мене вже й очі болять, — тихо говорила Надія, не відхиляючись від телескопа. — От рояться, танцюють якісь зірочки, наче іскри… Іскри в темряві, як ото пригадуєш? — увечері з димаря…

— Ану дай я…

Ігор притулився бровою до окуляра. Що за знак? Йому теж перед очима танцювали іскорки. Вони наче летіли з невидимої паровозної труби — золоті краплинки на темному фоні. Заплющував, протирав очі, але картина не мінялася. Здавалось, ті іскорки ростуть, наближаються, їх все більшає і більшає.

— Ну що? — спитала Надія. — Як твої очі?

— Ти розумієш… Мені теж щось миготить.

— От бач.

Вони довго мовчали. Потім Ігор відійшов від телескопа, твердо сказав:

— Але ти мусиш чергувати. Хай іскри, нехай що завгодно, а стежити за небом треба. Може, очі звикнуть…

Надія згорблено сиділа біля інструмента, а Ігор простягся на своєму лежаку, збираючись заснути, йому довго не спалося, все ті іскорки спливали перед очима. Нарешті задрімав.

— Ігоре, чуєш? Або мені уже двоїться в очах, або ми потрапили в якесь зіркове скупчення. Вже не іскри, а справжні зорі, йди подивися!

Ігор підвівся і мовчки посунув до телескопа. Але те, що він побачив, швидко відігнало дрімоту. Пальці його вп’ялися в рукоятку телескопа.

— Ні, ні, це не зорі, Надійко! — шепотів, не відриваючись від окуляра. — Це… маленькі планетки, астероїди.

— Чому ти так вважаєш?

— Бо я помічаю, як змінюється їхній блиск…

— Але ж і в зірок…

— Що там у зірок! Я бачу їх самих… так, це маленькі планетки… О, продовгувата одна. А ця майже кругла… Так, ми потрапили в якийсь пояс астероїдів. Бо ми й самі стали астероїдом.

— Так це ж чудово! — на якусь мить очі в Надії блиснули. — Значить, ми вступили до якоїсь планетної системи.

— Чудово, але небезпечно.

Ситуація, в яку вони потрапили, стривожила Ігоря. Загроза зіткнення була дуже реальною. Якийсь десяток невеличких метеоритів він встигне розстріляти з торпедного апарата. Але що це дасть? Їх тут ринуть тисячі, десятки тисяч! І це ж планети: більшість їх має величезні маси. І якщо з такою швидкістю стукнутись…

Щоб не стривожилася Надія, сказав уголос:

— Зіткнення, може, й не буде.

— Не буде? — перепитала вона таким тоном, ніби шкодувала, що цього не станеться… — Ні зіткнення не буде, ні чогось іншого… Нічого не буде. Мені вже здається, що й смерті нашої не буде. Отак вічно й сидітимемо в оцій залізній в’язниці… Остогидло.

Вона попленталась до свого лежака й вмостилась відпочивати.

Ігор бурмотів щось нерозбірливе, зовсім не дослухаючись до Надійчиного філософствування. Скоро дівчину подолала дрімота. Він обчислював діаметри трьох астероїдів, які вирізнялися серед інших. Співставляв дані через кожну годину: діаметри хоч і повільно, а збільшувались. Отже, швидкість астероїдів не набагато перевищує швидкість ракети. Значить, передня планета примчить до них, як поїзд до рухомої платформи, можна буде «пришвартуватися» без аварії… А що далі? Астероїди — голі, холодні, безатмосферні планетки, непридатні для життя.

Ігор то сидів, зігнувшись на стільчику біля інструмента, то підводився і поглядав на сонну Надію. Тривожні думки лізли йому в голову. Що робити? Мабуть, найгірше почуває себе людина тоді, коли вона приречена на безсилля, коли вона нічого не може вдіяти. Можна собі уявити, як боляче це було усвідомлювати Ігорю — натурі активній від природи. Та страху не було в його душі. Десь глибоко-глибоко в його свідомості маячив вогник надії: а може, все обійдеться щасливо?

Минув час його чергування, але Ігор не розбудив Надії: пожалів. Нехай поспить, вона дуже знесиліла. Та в нього й самого сили було не більше. Він задрімав, сидячи біля телескопа.

Прокинувся не знати від чого. Наче щось пройняло його тіло, щось незвичайно приємне, колись уже відчуване і знане. Розплющив очі, озирнувся. Все було, як і раніше: в присмерковому світлі кабіни спала Надія, байдуже поблискував пульт управління. Але те «щось» не зникало, воно посилювалось. Ігор перегорнув аркуші своїх записів, ніби шукаючи там відповіді. І знайшов! Помітив, як лягали листки паперу, і здогадався: з’явилося тяжіння! Саме відчуття тяжіння, майже забуте за довгі роки мандрівки, приємно проймало його тіло. Але звідки воно взялося?

Припав до окуляра і відсахнувся: сліпуче світло, біле і синє, різонуло йому очі. Але то було з незвички. Згодом око призвичаїлось, і Підгайний міг розгледіти планету, що насувалася на них. Її сяюча поверхня вже не вміщалася в об’єктиві. Ігор помітив різкі тіні від шпилів і гір. «Значить, нема атмосфери!» Гарячково поспішаючи, почав фотографувати невідоме світило. «Навіщо це я роблю?» — промайнула думка, але він відразу ж про це забув і продовжував фотографувати, звичайно, безсистемно, різні ділянки поверхні астероїда. Планетка наближалася… Коли віддаль до неї скоротилася настільки, що можна було побоюватись зіткнення, Ігор сів за пульт і включив двигун. Майстерно маневруючи, він «приліпився» до невеликого виступу на планетці. Смеречанська навіть не прокинулася.

Перед очима астронавтів лежав пустельний краєвид: сіра кам’яниста поверхня, порізана тріщинами; то тут, то там стирчать невеликі скелі чудернацької форми. До лінії обрію зовсім близько, рукою подати.

Тепер, коли ракета лежала на поверхні, впадало в око, що освітлена планетка дуже слабо. Та й не диво: серед зірок на темному фоні неба Ігор насилу відшукав світило, навколо якого мандрує по своїй орбіті астероїд. Далека зірка сяяла немов дорогоцінний камінь.

— Нарешті ми на твердому ґрунті, — сказала Надія. — І, здається, планетка ця кам’яна. Тут обов’язково повинен бути вуглець.

В її голосі чулися нові нотки — почала прокидатись цікавість до життя.

— Я теж сподіваюся, — сказав Ігор, вперше за всю подорож надіваючи скафандр. — А знаєш що? Давай назвемо цю планетку «Надія». На твою честь і… щоб справдились наші надії.

Смеречанська похитала головою:

— Ну що ти!

— А чому ні? Адже чимало астероїдів, що рухаються між орбітами Марса і Юпітера, мають власні назви: Церера, Паллада, Веста, Юнона, Ерот, Ідальго, Гермес… До речі, ти пригадуєш, яка сила тяжіння на поверхні Церери? Вона дорівнює ¹/₃₀ земної.