Тіні огорнули гайок синім серпанком. Але що то біліє? Невже палатки?

Кабіна безшумно попливла понад травою. Здавалося, під ногами хтось прослав великий килим. А ось і ланцюг озер — вода в них прозора, добре видно сизуваті спинки риб, що косяками ходять у глибині. Поруч із пляжем — вишки для стрибків у воду. Але тут нікого не було. Коли ж наблизилися палатки, Ігор і Надя побачили багато дітей у білих панамках — засмаглих малюків з бистрими очима. Вони сиділи просто на траві, перед ними походжала дівчина в легкій білій сукні. У правій руці вона тримала якийсь тьмяний предмет — не то сумочку, не то коробочку. Вітерець злегка куйовдив їй світло-русе підстрижене волосся.

— Літні заняття школярів, — пояснив Саджера, хоча Надя й Ігор вже здогадалися, що це щось на зразок піонерських таборів. — Учні навчаються круглий рік, з весни — на лоні природи. Адже мозок людини, так само, як і м’язи, увесь час потребує заняття.

— Круглий рік? — здивувалася Надія. — А це не втомлює дітей?

— Ні. Бо програма побудована… як би вам сказати? У певному ритмі. Навантаження рівномірне, воно чергується з відпочинком, спортом… Надзвичайно поліпшує відпочинок музика — надає бадьорості, викликає радісний настрій…

Розмовляючи, вони й не помітили, як опинилися біля цієї аудиторії, розташованої під високим склепінням неба.

Привіталися з учителькою. Вона піднесла на рівень обличчя коробочку, і звук її голосу зазвучав сильніше…

«Мабуть, якийсь мікрофон…» — подумав Ігор.

— Пробачте, — звернувся до неї Саджера, — ми заглянули до вас на одну хвилину. Люди минулого бажають побачити, як тепер провадиться навчання дітей.

— Діти! — звернулася вчителька до учнів. — До нас завітали дорогі гості: видатний вчений Саджера і з ним люди минулого, що прибули в нашу епоху на своїй чудесній «Мрії». Привітаймо ж гостей!

— Здрастуйте, дорогі гості! — загули дитячі голоси, неначе бджолиний рій. — Ми дивилися по телебаченню, як вас зустріли у підводному місті. Тепер нам дуже приємно познайомитися з вами ближче.

— Здрастуйте, діти! — відповів учений.

— Здрастуйте… — тихо промовила Надя.

— Здрастуйте, — прогримів Ігор.

І відразу ж посипалися запитання до людей минулого. З дитячою безпосередністю вони вигукували свої запитання разом, бажаючи якнайшвидше одержати відповіді. Вчительці довелося закликати їх до порядку. Ніяковіючи, вона вибачилась перед гостями, а їм дуже сподобалася допитливість, енергійність дітей.

— Давайте, діти, не всі разом, — сказала вчителька, коли гамір вщух.

— Я хочу спитати людей минулого, — підвівся білоголовий хлопчик.

— Про що? — відгукнувся Ігор.

— Навіщо ви тиснули руки дядям у підводному місті? Це такий звичай був у вас?

— В наступному році ми почнемо вивчати загальну історію, — промовила вчителька, — а потім історію етики. Отоді й дізнаєшся про давній звичай рукостискання.

— Якщо не заперечуєте — я розповім, — звернувся Ігор до вчительки.

— Будь ласка! Я тільки подумала, що це вас затримає, — усміхнулася вчителька.

— Любий хлопчику! Звичай рукостискання навіть у наш час був давньою історією, — почав Ігор, чомусь подивившись на Саджеру. Вчений сидів, поклавши руки на коліна, і уважно слухав. — Люди колись ворогували між собою, нападали одні на одних, щоб пограбувати і скористатися чужим добром. Були сутички, бої і великі війни, в яких знищувалося багато людей…

Почувся здивований шепіт учнів. Їхні лиця спохмурніли. Білоголовий хлопчик знову спитав:

— Хто ж їх знищував? Хіба щось було сильніше й розумніше за людину?

— Люди самі знищували одні одних, — продовжував Ігор, — навіть наука була така, яка навчала, як більше вбивати людей. Палії війни думали над тим, які б винайти засоби, щоб за одну мить зруйнувати цілу країну і вбити та покалічити мільйони чоловіків, жінок, дітей…

— Може, вони були хворі, ті палії? — спитав білоголовий хлопчик. — Треба було до лікарні їх…

— Ні, вони не були хворі. Капіталісти вважали їх за видатних людей. Народи, не бажаючи братовбивства, скидали своїх кровожерних правителів. А після однієї світової війни навіть судили призвідців і покарали на смерть. Та знайшлися нові палії. Вони взяли собі учених слуг, і ті зробили їм атомну і водневу бомби…

— Нам зовсім незрозумілі слова: правителі, палії, імперіалісти, слуги, бомба, — вставив білявий хлопчик. — Ми їх ще не чули.

— Вивчаючи історію, ви ще почуєте ці слова, але це ваше щастя, діти, що ви не бачили, як палають міста і як метал шматує живе тіло. Саме за таке майбутнє, за ваше безхмарне життя, за розквіт цивілізації боролися в нашу епоху найкращі сини людства! — проголосив Ігор.

— А історія рукостискання? — тихо нагадав Саджера.

— Ах, так, рукостискання! Бачите, я сказав, що були чвари… Але тоді ж зароджувалися й хороші почуття. Люди зближувалися, ставали друзями, братами. І от коли людина йшла до людини з добрими намірами, вона простягала руки, показуючи, що в них немає зброї…

— А що таке зброя?

Запитання посипалися, як зерно з ковша. Діти відразу хотіли дізнатися про все: і що значить купувати, і що таке правителі держав? Ігор зрозумів, що коли б він цілий день пояснював усе це, то й тоді не зміг би про все розказати. Та й потім — завітали на хвилинку, а зайняли вже, мабуть, цілу годину.

Ігор запитливо глянув на Саджеру, і вчений зрозумів його. Він підвівся й промовив, дивлячись на білоголового хлопчика, що так і пас очима:

— Любі діти! Дуже, дуже давно колись були на Землі держави, правителі, армії, суди, тюрми, гроші. Були навіть такі люди, що не хотіли працювати, а жили за рахунок інших. Всього було, аж не віриться. Про все це ви дізнаєтесь, вивчаючи історію. Отже, добре вчіться!

— Будемо вчитися! — загули дитячі голоси.

Незабаром кабіна понесла мандрівників у простори, залиті сонячним сяйвом. Якусь мить ще видно було, як схопилися діти і замахали білими панамками. Це нагадало Наді голубів.

Саджера легенько повернув стрілочку радіоприймача до напису: «Інформація».

Радіоцентр саме передавав повідомлення: на Марсі почалася війна, спровокована імперіалістичною олігархією. Збройні сили Конфедерації демократичних республік у перший же день розгромили воєнні бази олігархії. Фобос і Деймос[5] вже під контролем уряду Конфедерації.

Екскурсія продовжувалась.

Надя помітила сіру стіну, що закривала увесь обрій.

— То агрономи замовили дощ, — сказав учений таким тоном, наче йшлося про щось звичне, буденне, як, скажімо, замовлення обіду.

— А… як же це робиться? — не втрималася щоб не спитати Надя.

— Метеорологи застосовують багато методів: охолодження верхніх шарів хмар за допомогою твердої вуглекислоти, висівання мікроскопічних кристаликів йодистого срібла, а то й оббризкування хмари великими краплями води. Так, так, нічого дивного в цьому нема, — сказав учений, побачивши здивування на обличчях своїх співбесідників. — Завдання полягає в тому, щоб створити центри кристалізації льодинок, ну а великі краплі води зливаються із дрібними, і тоді вже висхідні потоки повітря не втримають їх у рівновазі. Такі досліди провадилися ще у вашу епоху. Звичайно, ці методи потребують ще вдосконалення; опрацьовуються й інші. Та, як бачите, деякі наслідки є: дощ іде. Доведеться обходити. Якщо мої люб’язні супутники не втомилися, то можемо навідатися… в Сахару.

— А що ж цікавого в пустелі? — здивувалася Надя.

— Сонце вже черкається обрію, — нагадав Ігор. — Чи встигнемо?

— Встигнемо, любі мої! — весело відповів Саджера. — І сподіваюся, що ви побачите там чимало цікавого.

Хоч як швидко чудесна кабіна обходила фронт дощових хмар, береги Африки виринули з-за обрію, коли на хвилях Середземного моря згасали останні промені Сонця.

Континент заряснів вогнями. Тут і там високо в небі спалахнули яскраві зорі — «маленькі сонця», як їх називав учений. Вони на очах розросталися у великі світлі туманності. Через деякий час їхні тремтливі крила зімкнулися, і тепер на небі вже не було темних прогалин: воно засяяло все, засяяло м’яким голубуватим світлом. Стало видно майже так само, як і вдень.