Пульт ожив, запульсували звивини кібернетичного «мозку», засвітився на стіні екран, показуючи навколишню місцевість. Поступово на ньому зринув голубуватий диск — Земля. Дік думав про Землю, і ось вона перед його очима! Отже, концентруй волю і веди цей космічний корабель туди, куди вирішив. Що таке земні ракети супроти цього чуда геніальної думки? І він, Отто Дік, збагнув усі таємниці зорельота, усі зиґзаґи думки, що його створила. Він опуститься на Джомолунгму, збудує кришталевий палац в надхмарній високості… О, тільки він подумав про Гімалаї, а локатори вже знайшли «дах світу» — на екрані забіліли снігові вершини. Туди, туди! Він ощасливить людство, взявши його долю у свої руки. На Землі почнеться справжній золотий вік! Але спочатку…

Дік повернув голову до Робота і, стискуючи зубами мундштук, почав щось мукати. Звуків майже не було чути, тільки обличчя кривилося гримасами… Це мало означати урочисті слова:

— О рабе мій! Затям назавжди оцю хвилину. Зараз ми ринемося на Землю, щоб освіжити її атомним дощем!

Робот намагався розшифрувати Дікову міміку, але навіть його досконалий аналізатор не зміг вловити в ній якоїсь логічної послідовності. Дивлячись на свого володаря, він доповів:

— Зореліт готовий стартувати!

Дік сів на просторе сидіння скраєчку, нахилився до пульта.

Увесь об’єм кібернетичного «мозку» зробився прозорим, знизу його охопили багряні пелюстки, і їхні відсвіти надавали обличчю Діка зловісного виразу. Навіть Робот у цю хвилину стояв, як живий: по ньому хвилями котилося гаряче світло. З пелюсток почали вихоплюватися білі стріли, спіралі і сліпучі клубки. Здавалося, насуває гроза — грому не чути, та блискавки шматують небо. А божевільна воля Діка посилала все нові й нові імпульси біострумів. Замиготів червоний екраник на грудях Робота — сигнал небезпеки. Але Дік не помічав нічого, його розширені очі пожирали бурхаючий світлом пульт…

І раптом — сліпучий спалах, беззвучний вибух страшної сили… В якусь коротку мить і зореліт, і Дік з його механічним рабом перетворилися на дуже шкідливе для всього живого випромінювання. І все це поглинув чорний простір…

Цей вибух помітили численні обсерваторії Землі. Та й не диво, адже він опалив величезну поверхню Місяця, понад 10 000 квадратних кілометрів.

Загорському і Мільку просто пощастило, що вони не встигли вийти на поверхню, а крокували анфіладами печер, балакаючи про Жаннету, багатогранники і далеку планету біля Проксіми Центавра, спустошену атомною війною.

Минула довга місячна ніч. Чотирнадцять земних діб чорна тінь висмоктувала з поверхні Місяця тепло. Та ось на затіненому диску одна по одній спалахують якісь білі точки. То сонячні промені впали на вершини високих гір. Це вже народжується новий день — другий великий день перебування людей на Місяці. Довготривала ніч відступає перед сонцем. Воно поступово заливає гірські хребти, спускається все нижче, нижче… Ось черкнулося поваленої «Комети» — гостро блиснув ілюмінатор.

Загорський ішов до літального апарата. Кожен спалах мінералу, кожна іскра, викресана Сонцем, відлунювала музикою в його серці. Яка різноманітна природа, яке багатюще життя!

Загорський відразу ж береться настроювати радіостанцію.

В ефірі тихо. Довго сидить Микола, ніби прислухаючись до цієї непорушної космічної тиші. Задумався, замріявся. Дивиться на пустельний місячний краєвид, а бачить інше.

Ось йому чітко уявляється місячний цирк, над яким поблискує прозоре склепіння. Під тим склепінням — будинки, вулиці, мчать машини, ходять люди…

А в горах тим часом працюють атмосферогенні апарати. Це почався другий етап оживлення «філії Землі» — люди створюють атмосферу; Небо із чорного стає темно-синім, світлішає, голубіє. Люди скидають скафандри. Пропливає хмара, бризкає дощ, і повниться, повниться струмок… Плине широка ріка, а на ній — кораблі… Дівчина, схожа на Жаннету, махає комусь рукою. А там далі — синіють ліси, біліють міста, здіймається вертоліт…

— Пі… пі… пі…

Зазвучали сигнали в навушниках, Загорський аж стрепенувся, ніби прокидаючись зі своїх мрій. У навушниках почулося:

— «…мета», ідемо на посадку, «Комета»…

На чорному небі поміж зірок Микола помітив срібну рисочку. Швидко заговорив у мікрофон, і радість стискувала його груди. Земля, рідна Вітчизна послала їм допомогу!..

А рисочка росте, росте, вже схожа на веретено. З нижнього кінця вихопився золотий сніп, ракета поволі опустилася за гірські шпилі.

…Трьох чоловік з екіпажу «Комети-2» Загорський віз до мозаїчного залу. Решта лишилася на плато, щоб розпочати роботи по підняттю поваленої вибухом ракети.

В екіпажі «Комети-2» були, звичайно, добре знайомі Миколі космонавти. Лише двох він не сподівався тут зустріти: селенографа, що був десятитисячним претендентом на політ у космос, і лікаря, від якого весь час у космос летіли самі прокльони. Лікарем була… Ольга. Так, та сама Ольга, яка не пускала його в політ, яка навіть не вийшла попрощатися з ним у той знаменний день. Та сама?.. Коли Микола піднявся в кабіну і вона простягла йому руки, щось ніби промайнуло знайоме, щось ніби озвалося далеке-далеке… Він потряс їй руки, навіть поцілував її. Але він цілував і всіх інших. Дивився на неї, а думав про Жаннету. І, може, Ольга відчула ті думки, ту тривогу, бо відразу ж похвалилася, що має ліки і спеціальну апаратуру для лікування очей, вражених променевою хворобою. Вона сказала, що лікування треба почати невідкладно, і поспішила з Миколою до «глибинного міста». До них приєдналося ще двоє.

— Як же тобі вдалося стати космонавтом? — дивувався Микола.

— Та який там з мене космонавт? — махнула рукою Ольга. — Я просто пасажир…

— Пасажир? — весело перепитав Микола. — Так це ж здорово!

— Чого ти смієшся? — насторожилася Ольга.

— Бачиш, космонавтів уже є чимало, а пасажирів… Ти — перша! Ні, серйозно, — ти перший пасажир в історії міжпланетних сполучень!

— Добре вже, помовч.

Але Микола не міг мовчати. То жартував, то говорив серйозно, але не замовкав і на хвилину. Розповів про храм, нафту і білі рослини, що почорніли в темряві. Саме зараз, коли вони йшли печерними анфіладами, він подумав і сказав, що, може, ті рослини висіяли космічні мандрівники, може, вони пробували пристосувати Місяць до життя. Ольга на це сказала:

— Не зеленіють тут луки, та й ніколи не будуть.

Може, вона пригадала той день, коли він, стрибнувши з парашутом, толочив з нею густі трави?

— А я вірю: цвістимуть тут квіти! — весело сказав, поглядаючи на супутників. — Буятиме зелень! Спочатку, може, в оранжереях, а потім…

— Вірно, вірно, Миколо! — підтримали товариші.

Ольга промовчала. Мікрофон доносив Загорському її рівне дихання.

Мозаїчний зал, де прибульці скинули свої скафандри, справив на них ще більше враження, ніж храм. Розглядали мумію міжзоряного мандрівника, мозаїку, що широким поясом охоплювала стіни залу, і кожен відчув подих запаморочливо далеких просторів, подих, що доходив із темних глибин часу.

Ольга тільки побіжним поглядом ковзнула по мозаїках, а на мумію навіть не глянула. Попрямувала до Жаннети, що сиділа біля підніжжя статуї, і, не ждучи, поки їх познайомить Микола, заговорила з дівчиною. Коли Загорський підійшов до них, Ольга вже розпитувала Жаннету про обставини тієї трагічної події, розпаковувала якийсь новенький апарат. Миколі сказала:

— Є підстави вважати, що це одне з явищ променевої контузії.

— Як, як ви сказали? — Жаннета аж подалася вперед.

Її погляд краяв Миколі серце.

— Променева контузія… — лагідно сказала Ольга.

— Я теж так думав, — додав Микола.

— А це… незворотне явище? — спитала Жаннета.

В її голосі бриніла тривога.

— Заспокойся, Жаннето, — з якоюсь особливою теплотою сказав Микола і поклав їй руку на тендітне плече. — Ти побачиш свої галактики…

— І ми закінчимо симфонію, Миколю?

— Ми її будемо творити усе життя.