Далі пілот не слухав. Швидко, але так, щоб не викликати підозрінь, він повернувся до свого апарата. Тільки ступив на поріг кабіни, як його погукав посланець: «Шановний Саджера просить пілота». В руці марсіанин тримав щось металеве. «Зараз іду, — сказав пілот, — візьму ось кисневий прилад. А тут у вас добре, — говорив він до марсіанина, готуючи тим часом двигуни до запуску. — Холоднувато тільки!» — «Тут краще, ніж на Марсі, — чувся тихий голос. — Земля багатша». Пілот швидко закрив кабіну, запустив двигуни. В наступну хвилину був уже в повітрі. Поблизу рвалися кулясті блискавки, але жодна з них, на щастя, не влучила в апарат. Облетівши Еверест і ще раз поглянувши на ворожі табори, пілот взяв курс на захід.

…Ігор сидів у глибокій задумі. Аміно щось спитала його — він не почув.

— Не журіться, — сказав нарешті, підвівся й пішов до своєї кімнати.

Ліг на кушетку, розглядав різьблену стелю, його нервувало відчуття власного безсилля. Ех, якби хоч один реактивний штурмовичок! Можна було б дати їм прикурить! А так… Що ж робити?

Вранці він не вийшов до сніданку. Аміно пішла покликати, та в кімнаті його не було. На столі лежав конверт з розмашисто написаним її ім’ям. Тремтячими пальцями Аміно вийняла коротенького листа.

«Люба моя!

Я майже не спав цю ніч — сердився і думав, думав і сердився. Поведінка того пілота, який залишив нашого дідуся в руках ворогів, обурює мене до глибини душі. Молодий, сильний… Чому він не кинувся на виручку?! Розтелепа, зручний момент проґавив…»

Аміно читала стоячи. Радість відбилася на її обличчі. «Боєць прокинувся в ньому, — думала, перебігаючи очима нерівно написані рядки, — такий, як оті солдати, про яких розповідає історія».

В той час коли Аміно читала Ігоревого листа, він був уже далеко.

На світанку, вийшовши на магістраль, Ігор почав «голосувати». Промчало кілька машин, але жодна не зупинилася. «Що за чорт? — подумав Ігор. — Кожен мусить мати свою? А якщо в мене зіпсувалася? Стану посеред дороги — зупинять!» І він вийшов на середину. На великій швидкості просто на нього мчала машина, гостро блискало скло, страшно було стояти. Хотів уже кинутись на обочину, але помітив, що вона збавляє хід і намагається обминути його. Розставивши руки, таки перейняв — машина стала. Ігор побачив, що пасажир спить, і рушив до дверцят, щоб попросити його… Тільки він відійшов од передка — машина рушила і втекла! «Ох, і дурень же я! — вилаявся в думці Ігор. — Електронне око машини побачило, що шлях вільний, і дало імпульс. Роззява! А ще механік ракети!»

Друга машина із сплячим пасажиром вже не обдурила його. Стоячи перед нею, Ігор загорлав:

— Алло! Товаришу!

Пасажир — це був літній чоловік із сивими вусами — прочумався, вимкнув керуючу установку. Ігор підійшов до дверцят і попросив «підкинути» його хоча б до ближчого перехрестя. Чоловік зацікавлено подивився на Ігоря.

— Ви, мабуть, людина минулого? — спитав він. — Дуже радий познайомитися з вами! Сідайте, сідайте, прошу вас!

Супутник був приємною говіркою людиною. Доїхавши до місця своєї роботи, він показав Ігореві, як вмикати і вимикати кібернетичну коробку, що веде машину, і віддав йому автомобіль. Ігор подякував і поїхав, не гаючи й хвилини. Лише наступного дня він прибув у порт, де гойдалася на хвилях його «Мрія».

Йшов по набережній похмурий, заклопотаний.

— Куди це ви так поспішаєте, що навіть не помічаєте знайомих?

Підвів голову — перед ним стояла Аміно.

— А як ти тут опинилася?

— Повітрям перегнала!

— Я встав рано, не хотів тебе турбувати… Чого ж ми стоїмо?

Вони пішли по набережній до причалу, де з тонкого троса рвалася в океан «Мрія». Звабно поблискували проти сонця ілюмінатори, ніби ракета зраділа, побачивши господаря.

— Здрастуй, «Мрія»! — весело підняв руку Ігор.

Аміно захоплено дивилася на нього.

В порту снували проворні морські катери, поважно заходили важкі океанські кораблі, працювали крани. А людей було зовсім мало. І ні метушні, ні крику, ні гаму, ні скреготу металу. Тільки білі чайки шугали з голосним кигиканням.

Ігор коротко сказав дівчині:

— Я твердо вирішив навідатися туди… Якщо ти збираєшся відговорювати мене, то можеш і не починати. Марна справа.

Аміно поглядала на Ігоря примруженими очима:

— Характер у тебе!..

— Який?

— Рішучий ти… Я хочу з тобою!

Він з вдячністю подивився на свою подругу. Хотілося розцілувати її.

Дівчина відступила на кілька кроків, окинула оком його постать і похитала головою:

— І ти хочеш отак летіти на Гімалаї?

— А хіба що? — розгублено оглядав себе Ігор.

— Треба ж як слід одягнутися, взяти спорядження. Гімалаї — це суворий куточок на Землі! А ти отак…

— Вірно, Аміно! Як завжди, я гарячкую… Допоможи мені в цьому.

Умовилися так: Ігор готуватиме ракету до польоту, Аміно тим часом піде на склад промислових речей і візьме все необхідне для себе і для нього.

— Тільки ж не барися! — попросив Ігор, ідучи до катерка, щоб підпливти до ракети.

— Та ні, це ж тут ось… — Аміно вказала на будівлі порту. — А ти що — в ракету?

— Ага, треба дещо переглянути…

Ігор сказав, що хоче стартувати з лежачого положення, та Аміно відговорила.

— Ось я попрошу чергового диспетчера порту поставити ракету вертикально, — і вона швидко пішла по бетонованій набережній.

Незабаром один з великих плавучих кранів наблизився до ракети, відбуксирував на мілке місце, рішуче обхопив металевими руками, та підняти не зміг. Довелося брати на підмогу ще й другий. Удвох вони поставили «Мрію» сторч на амортизатори.

По металевих скобах Ігор проворно піднявся в кабіну. Не встиг перевірити енергетичне господарство ракети, як Аміно повернулася — привезла два чемодани, в яких був одяг, взуття, мотки тоненьких канатиків тощо.

Ігор помацав добротний спортивний костюм.

— Вовна штучна, звичайно?

— Ні, не штучна! Із справжнісіньких живих овечок.

— Та що ти? — щиро здивувався Ігор. — А я думав, що тепер абсолютно все штучне!

Аміно, відкриваючи чемодани, пояснила:

— Чого ж… Ми використовуємо і природні можливості. Це ось для тебе…

— А скільки все це коштує?

Аміно здивовано підвела голову:

— Про що ти питаєш?

— Ой, я й забув, що тепер грошей нема! Ніяк не звикну. Ну, а ти знаєш, що таке гроші?

— Аякже, — засміялась Аміно, — вивчала ж я історію економічних стосунків! Та й у музеї бачила. Аж не віриться, що ті умовні знаки мали таку владу над людьми.

Ігор, звичайно, багато розпитував про те, як люди обходяться тепер без грошей, аж розсмішив Аміно своїм нерозумінням таких звичайних, усталених речей. Та коли дівчина зацікавилася ракетою — тут уже наш механік почав вихваляти свою техніку! Аміно була в захопленні:

— Примітивно, але… здорово! Молодці предки…

Вона з цікавістю розглядала пульт управління, ніжними пальцями торкалася речей.

Ігор дістав зброю.

— Оця річ, може, й примітивна, — він подав пістолет, — але ти мусиш опанувати її.

Показав механізм цієї «машини», пояснив, як користуватися. Дівчина швидко засвоїла все, що треба знати для стрільби.

— Це буде твій, а це мій, — сказав він, припасовуючи кобуру.

Виглянув у відкритий люк і вистрілив у зграю вітрильників, що саме пролітала поблизу. Аміно трохи не заплакала, побачивши, як птах, перевертаючись, впав на воду. Ігор, звичайно, висміяв її сентиментальність і зауважив, що з такими якостями нічого летіти до войовничих марсіан. Аміно пообіцяла бути мужньою, але як не наполягав Ігор, птаха не могла застрелити: не здіймалася в неї рука.

— Крім пістолетів, є в нас ще й карабін, і гранати. Це я захопив у дорогу свою фронтову зброю.

Прочитавши дівчині справжню лекцію про тактику ведення оборонного бою, Ігор підсумував:

— Гадаю, що можна летіти в гості.

— Давай взнаємо, що робиться на білому світі.

— Зараз включимо нашу допотопну коробку.