— Нічого особливого, — спокійно відповів Дік. — Те, що я знайшов, також потребує вивчення.

Як тільки почулися сигнали супутника, Робот включив свою потужну рацію:

— «Комета»! Нехай товариш Мілько…

З протокольною точністю передав не тільки те, що доручив йому Плугар, а й репліки Загорського і Діка. Слова, перетворені на електромагнітні коливання, через «Комету», а потім «Троянду» негайно досягли Землі.

Іван Макарович було подумав, що Робот має дефекти аналізатора, проте зразу ж відкинув це припущення.

Адже сумлінний секретар настроївся по схемі «Стенографія», а він не попередив, що фіксувати потрібно лише його слова.

— Дякую, електронний друже! — весело сказав Микола.

Іван Макарович і Жаннета теж усміхнулися. Тільки Дік стояв похмурий і мовчазний.

Запасів кисню і води на «Кометі» було ще днів на дев’ять-десять. Іван Макарович вирішив використати ці дні для інтенсивної наукової роботи. Він поставив завдання: проникнути в світ мінералів, зібрати якомога більше зразків і розгадати таємницю утворення місячного рельєфу. Само собою зрозуміло, що залишки незнаної цивілізації надзвичайно зацікавили експедицію.

Колекція мінералів збільшувалася. І кожного разу, уважно дослідивши якийсь камінець, Іван Макарович вигукував:

— І це давній знайомий!

Невідомо було, чи він відзначає це з задоволенням, чи, може, з жалем. Вчувалось і те, і друге. А може, воно так і було? Може, професорові приємно було знаходити підтвердження спільного походження Землі та Місяця і разом з тим хотілося відшукати щось зовсім нове, невідоме на Землі?

Зв’язок із Землею підтримувався майже весь час. Ось і зараз з репродуктора лилася музика — віолончель тужила за чимось таким дорогим, бажаним і нездійсненним… Микола подумав про Ольгу. Може, й вона слухає… А втім, тепер їх розділяла відстань більша ніж триста вісімдесят чотири тисячі кілометрів.

— Та це ж «Мрії» Шумана! — тихо сказав Михайло. — Хотів би я знати, чи була музика в селенітів?

— Ось прибудуть сюди археологи, історики — все взнають, — кинув Загорський.

— Я хочу побачити підземне місто, — продовжував Михайло. — А то скажуть: побував на Місяці, а міста й не бачив. Як ви його назвали?

— Поки що ніяк, — відповів професор.

— Оце вже нерозважливо. Треба назвати обов’язково.

— А й справді! — стріпнув чубом Загорський. — Воно ж повинно фігурувати під якоюсь назвою.

— Назвім його, Іване Макаровичу, коротко: Миколо-Загорське селеніто-печерське городище.

— Хай краще буде Михайлівка або Мишковичі! — засміявся Микола. Потім похмуро додав: — То місто смерті, місто вічного мовчання.

— Але ж у ньому найдовше затрималося життя, — заперечив професор. — Це — притулок життя!

— Лабіринт життя! — підтримав Михайло.

Покриваючи шум приймача, Микола відрізав:

— Ось підеш — побачиш, що там за життя. То — місто агонії!

— Чого це у вас такі похмурі думки? — спитав Іван Макарович.

Микола не відповів. Крутив ручки приймача, і шуми Землі заповнювали кабіну. Нарешті крізь них, наче крізь хуртовину, прорвався далекий голос:

— «Комета», «Комета», я — Земля, я — Земля…

Скільки турботи було в цьому голосі!

Стихли розмови в кабіні. Загорський передав черговий звіт.

Коли на Місяць дивитися в телескоп, його сяючий диск дуже скидається на ніздрюватий торт. На ньому неначе застигли безладно кинуті шматочки крему. Інша справа — стояти на цих самих «шматочках». Це — величезні гори, здебільшого круті, обривисті. Кожного разу, коли наші мандрівники дивилися на них, уява домальовувала ліси, снігові шапки, бурхливі потоки. Але ні лісів, ні снігу, ні потоків тут не було. Голі, суворі, мовчазні хребти…

Плугар і Загорський сходили на одну з найвищих вершин. Іти було легко, не так, як на Землі. Тут їхні тіла важили, по 12–14 кілограмів, а мускульна сила залишалася такою ж, як і була.

Спритний, міцний Микола ішов попереду, видирався на уступи, перестрибував через тріщини. За ним — Іван Макарович. Їх з’єднував альпіністський трос, кінці якого були прикріплені до поясів. Чим вище вони підіймалися, тим ширшав обрій. Скільки не кинеш оком — всюди гори і гори, неначе позалягали якісь дивовижні страховиська. Незвичайного вигляду їм надавали чорні різкі тіні, що мережили увесь масив.

— Тримайтеся, Іване Макаровичу! — обернувся Микола. За скельцями скафандра в нього блищали очі. — Штурмуємо саму вершину!

Вершина була дуже крута, а з деяких боків — просто прямовисна. Довелося багато разів обходити її, щоб відшукати більш-менш зручний підхід. Микола сокиркою пробував міцність верхніх шарів, і вони часто осипалися під її ударами.

Нарешті підйом закінчено. Микола підняв сокирку і потряс нею над головою, ніби салютуючи. Потім вийняв із сумки червоне полотнище прапора, прикріпив його до штирка і поставив на кам’янистій вершині. Прапор поволі звис, і складки його застигли. Здавалося, він був висічений із якогось яскраво-червоного каменю.

— Віднині — це пік Вітчизни, — сказав Іван Макарович, дивлячись на прапор, що квіткою полум’янів над суворими горами.

— Пік Вітчизни… — промовив Микола, глянувши навколо. — Але ж і високо!

Вдалині, неначе на рельєфній карті, виднівся цирк: гірське кільце оточувало сопку — кратер.

— Може, то Курцій? — спитав Загорський. — Чи Лейбніц?

— Мабуть, Курцій… Наша ракета стоїть на плато між цирками Ньютона, Лейбніца і Курція. Останній розташований на сімдесятій паралелі… Напевно, то він і є.

— Рельєф оригінальний, що й казати. Ви прихильник якої теорії — вулканічної чи метеорної?

— Бачите, Миколо, остаточний висновок можна зробити після багатьох геологічних експедицій, які детально дослідять цирки і кратери. З тих даних, що зібрали ми з вами, я гадаю, можна зробити попередній висновок про вулканічне походження переважної більшості цирків…

— Але ж вони мають у діаметрі десятки кілометрів!

— Деякі досягають і трьохсот.

— Я й кажу, Іване Макаровичу, неможливо уявити собі такі вулкани!

— А метеори такі можна уявити? Якого це треба метеорита, щоб вибив западину діаметром у сотню кілометрів?

— Навіть на Землі є досить великі кратери…

— Ви маєте на увазі Арізонський?

— Так.

— Справді, він величезний, але діаметр кратера, який він вибив у земній корі, всього-на-всього тисяча двісті сім метрів! І потім зверніть увагу, там метеорит зробив западину глибиною 174 метри, однак не утворив навколо неї гірського кільця. А тут навколо кратера — справжні гори, та ще й на чималій відстані від нього. Як же пояснити їхнє походження?

— Насамперед треба визначити епоху їхнього виникнення. Це можна буде зробити, вивчивши поклади свинцю, що утворюється внаслідок розпаду радію. Зараз я схильний припустити, що великі цирки виникли тут в епоху застигання кори Місяця. Кора тоді була така, що вибух вулкана міг викликати на ній хвилю, яка відкочувалася від центру вибуху на десятки і сотні кілометрів, відкочувалась і застигала. Інколи вибухи були такі сильні, що в’язкість кори не могла загальмувати хвиль, і вони розпадались.

— А білі смуги, що радіально йдуть від багатьох кратерів?

— Таких утворень, як навколо кратерів Тихо, Коперника і Кеплера, не так уже й багато. Думка про їхнє вулканічне походження виникла ще в дев’ятнадцятому столітті. Тепер ми з вами переконалися, що світлі смуги, сяйво навколо кратерів є справді не що інше, як вулканічний попіл.

— З цим я згоден; мені тільки неясно, як попіл міг пролягти на такі віддалі! Світлі смуги, що йдуть від Тихо, перетинають майже увесь диск Місяця!

— Щодо цього, то можна припустити, що світлі смуги — сліди порівняно недавніх вивержень, які сталися, звичайно, ще тоді, коли на Землі не було не тільки телескопів, а навіть і людей. Може, саме завдяки розігріванню кори розплавленою магмою Місяць на той час уже втратив атмосферу…