Ольга зітхнула і, повернувши вмикача на чорній кришці апарата, промовила вдавано веселим голосом:

— Ви й так побачили, Жаннето, більше, ніж я, а ще стільки вам одкриється!

— Ви також думаєте, що зір відновиться? — Жаннета вхопила Ольгу за руки. — Скажіть, скажіть!

— Обов’язково! — Ольжин голос дзвенів. — У нас є великий досвід ще з тих років, коли доводилося лікувати жертви останніх випробувань у Сахарі… Будете, будете бачити!

Вони тиснули одна одній руки, а Микола стояв зворушений чистотою людських почуттів.

На плато, залитому сонцем, стоять дві ракети, націлені в чорне оксамитове небо. Обидва екіпажі добре попрацювали, щоб звести на лапи-амортизатори «Комету-1». І хтось із новоприбулих космонавтів раптом вигукнув:

— В небі — Земля!

Цей вигук радіохвилі хлюпнули в шлемофони, і кожен задер голову, щоб подивитися на Землю. І так вони довго стояли непорушно, посилаючи рідній планеті промені своїх очей, свої чуття і думки. А вона сяяла на чорному тлі рівним голубим сяйвом, — дивовижна куля, що навіть з цієї віддалі вражала своєю величиною і величчю.

В небі — Земля!

Космонавти ще в польоті бачили її збоку, охоплювали її зором усю, але зараз у цих словах була новизна відкриття. Так, так, відкриття. Бо досі, власне, ніхто не загострював на цьому факті уваги. А в цю мить усіх вразила думка: та це ж справжнє чудо, що над головами сяє Земля; Земля з її океанами і морями, річками і лісами, рівнинами і гірськими кряжами; Земля з її містами і селами, кораблями і електровозами, доменними печами і гідростанціями; Земля з її вітрами і циклонами, з її дощами і снігопадами, блискавками і громами… Як же далеко сягнули люди в своїй невтомній діяльності, у своєму нестримному розвитку!

Захоплені очі дивилися на осяйну кулю.

В небі — Земля!

Ніч була напрочуд гарна — тиха, ясна і тепла. Над головою беззвучно плинув Чумацький Шлях, наче срібна ріка. Його туманний обшир навівав на людей якісь невиразні почуття. Там, далеко-далеко, міріади сонць і планет зливалися в одне сяйво, примарне і неймовірне. Невже й там є Землі, населені мислячими істотами? Невже й там є щастя і страждання, радість і смуток?

Із-за темної стіни дерев нечутно виплив Місяць. Його бліде світло залило подвір’я обсерваторії, і тепер було добре видно і круглі павільйони із сферичними дахами, і кількох людей, що мовчки сиділи на лавочці біля головного корпусу. Тут було дві жінки, юнак та двоє підлітків — хлопчик і дівчинка. До молодшої жінки тулилася дівчинка, певно, її дочка, біля старшої вмостився хлопець, дуже схожий на юнака, що сидів на краю лавочки. Та воно й не дивно, що вони схожі, це ж сини Петра Петровича, начальника експедиції, що вилетіла на Венеру. Старша жінка — то їхня мати. Молодша — сестра іншого астронавта, інженера Підгайного. Вона прийшла до обсерваторії з дочкою. Підлітки, видно, зморилися, тепла ніч насилала на них сон, і вони дрімали біля своїх матерів.

— Піди, може, що є… — тихо сказала старша жінка, не повертаючи голови.

Юнак мовчки підвівся і швидко пішов до високих дверей головного корпусу. Жінки з дітьми сиділи нерухомо, наче кам’яні. Вони сиділи мовчки, ніби слухаючи глибокий, безмежний простір, що поглинув дорогих їм людей. Постійний зв’язок підтримувався з ракетою увесь час, поки не здійнялася електромагнітна буря. Якщо на Землі вийшли з ладу численні радіо— й телефонні станції, телеграфні лінії, то що вже говорити про ракету, яка потрапила в самий вир електромагнітної бурі! Крізь шум і тріск у приймачах на початку ще вдавалося впіймати окремі фрази, слова. Підгайний повідомив про катастрофічні вибухи на Сонці, передав показання приладів. А потім… потім лише шум і тріск лунали з потемнілих екранів.

Усі ці дні пункт зв’язку з ракетою, обладнаний у головному корпусі обсерваторії, безперервно атакували кореспонденти, адже мільйони людей очікували повідомлень про політ «Мрії», а рідні, стривожені долею астронавтів, днювали й ночували тут. Що з ракетою? Чи живий її екіпаж?

Повільно плив у небі Місяць, байдужий до людських переживань, нечутно пересувалися по траві тіні дерев. Тіні підкрадалися до людей, вже покрили їх по груди, але голів, освітлених промінням, ніяк не могли сягнути.

Повернувся юнак. Вже по тому, як він ішов, — повільно, наче нехотя, — видно було, що нічого втішного він не взнав. Але жінки все ж спитали:

— Ну що?

— Не чути?

— Нема нічого. Мовчать.

Юнак знову сідає скраю лавки, обпирається ліктями об коліна, кладе на долоні голову.

— Анічогісінько? — перепитує мати.

— Ні звуку, — відповідає юнак. — Дзвонив із Алма-Ата дідусь Надії. Він дзвонить через кожні дві години, йому сказали те ж саме: «Зв’язок з ракетою обірвався».

Надія — це третій член екіпажу, онука старого астроботаніка, який працює в гірській обсерваторії десь біля Алма-Ата. Хороша, мила дівчина, що тепер з нею?

З дверей головного корпусу обсерваторії вийшов високий худий чоловік в окулярах. Жінки стрепенулися: може, є звістка?

Чоловік підійшов, зняв окуляри і почав старанно протирати їх.

— Ні, ні, — швидко сказав він, — ніяких вістей нема. Але ви заспокойтеся і їдьте додому… Зрештою, нічого ж не сталося. Очевидно, вийшов з ладу їхній передавач. Вони його налагодять, і зв’язок ми встановимо рано чи пізно… Відразу ж сповістимо вас. Послухайте мене, їдьте додому, вже пізня година і діти змучилися.

Жінки не вставали.

— Ну то як? Згода?

Підвівся юнак:

— Поїдьмо вже.

— Гаразд, — обізвалася його мати, — поїдемо. Почекаємо ще хоч годину і поїдемо. Може, саме зараз вам пощастить встановити зв’язок…

— Ну добре, — згодився юнак. — Одну годину, не більше.

— А я радив би не чекати, — високий чоловік нарешті закінчив витирати окуляри, надів їх і пішов до корпусу.

Він мав рацію. Не тільки отієї години, всього життя цих жінок не вистачило б, щоб діждатися повернення астронавтів. Стануть дорослими їхні діти, постаріють, а своїх батьків не діждуться. З часом на Венеру полетять нові експедиції, а про цю інколи згадуватимуть як про давній епізод в історії космонавтики. Хтось із учених напише в своїй книжці: «Зв’язок з ракетою обірвався, і доля її лишилася невідомою».

Та про це жінки не могли знати, вони довго ще сиділи на лавці, і над їхніми головами плив неспинною рікою вічний Чумацький Шлях.

«Кривавий туман застилає мені очі, страшенно болить голова, — вона, здається, ось-ось трісне. Поворухнути руками не можу, та де там руки, навіть пальців не здолаю зрушити. Жахлива сила оцього шаленого прискорення розплющує тіло… Як то мої друзі, чи ще живі? І чому не працює рація? Ах, так, цей електромагнітний буран…»

В голові Ігоря Підгайного все змішалося, переплуталось, затанцювало чудернацькими візерунками, якоюсь мозаїкою різнобарвних плям, ліній. Серед цього хаосу свідомість виділяла срібний серпик, оточений фіолетовим блиском. «Венера… Венера…» — проривалася невловима думка. А серпик відпливав за червоний горизонт, навіть важко було за ним стежити, потім враз наближався до самого ока. Ігор поринав у забуття, марив: «Венера… Венера…»

Так, експедиція вирушила з Землі на Венеру. Металева ракета з поетичною назвою «Мрія» стартувала щасливо. Троє астронавтів лежали у спеціальних надувних костюмах і тому порівняно легко витримали прискорення. А коли двигун перестав працювати і ракета помчала з постійною швидкістю — 11,3 кілометра на секунду — відчули себе зовсім легко, можна сказати — бадьоро. Зникла вага, і це завдало чимало прикростей Надії Смеречанській; і начальник експедиції Петро Петрович, і інженер Підгайний не раз літали на Місяць, вона ж у космічній експедиції вперше. Не відчуваючи ніякої ваги, дівчина робила досить незграбні рухи. Але це тільки веселило її.